Артур ніколи не вчив по шаблону. Він завжди шукав інформацію по темі в інтернеті, в книгах, в статтях газет. Словом, його відповідь мала бути аналізом а не просто переказом тексту. Так вчила баба Дарина. І це було найкращим вчителем. Бо жоден вчитель не може дати повної, вичерпної, зрозумілої для кожного конкретно інформації, якщо він сам не візьме і пошукає її. Це і є справжнім навчанням.
Хлопець знав, що однокласники посміюються з нього поза очі. Мовляв, сам не знає чого хоче. Їм було дивно бачити як їх однокласник тратить час на «марні пошуки», котрі його ні до чого не приведуть.
– Краще би пішов з нами, погуляв би. – сказав якось Стефко Артурові на перерві. – Тай для чого тобі того? Думаєш, що станеш якимось дуже вченим?
Артур нічого не відповів на це. Він робив не заради пафосу чи користі а тому, що хотів щось більше знати. Але декому цього не зрозуміти.
У вільний час хлопець сидів в шкільній бібліотеці. Там була інформація. І він активно користувався цим, доступний йому, методом її отримування. Навіть старенька Маргарита Олексіївна, ця «древня» жриця і оберігачка храму книг була здивована цікавістю Артура. старенька бібліотекарка бачила в цьому допитливому хлопчині те, чого не бачили інші – потенціал. Тому вона завжди старалася знайти йому гарну книжку. І Артур був безмежно вдячний за таку підтримку і розуміння.
Бо ставилися до ньому тут так, як Маргарита Олексіївна, не всі. Не кожному до вподоби були така картина. Особливо тим вчителькам, чиї діти плювати хотіли на все і обирали собі за краще на перерві махнути подалі від школи аби подихати «через фільтр». Всі то знали. І всі давали на це мовчазну згоду. Адже це в очах компанії виглядало модно. А перед батьками як ознака дорослості. Ось вони, справжні «хлопи». А от Артур завжди приймався як щось таке собі, середнє – «і не дівка і не хлопець».
Втім, його це хоч і засмучувало але ніяк не змушувало змінити своє поводження. Навпаки, ще більше відчужувало від різних компаній.
