Спочатку:
На сторінку книги
Автобус повільно рухався по дорозі. Артур повертався назад. Він відкинувся в кріслі і дивився у вікно. Там, за вікном, проминали хати, дерева, чиїсь городи, якісь люди. Все це пролітало перед очима. Але він навіть не звертав ні на що уваги.
Хлопець був поглинутий думками. В голові тим часом народжувалися нові рядки:
Це все були лише слова. Стандартні фрази і не більше.
А скільки всього зрозумів я за ті хвилини в кабінетній тиші…
Саме сидячи там, напроти Валентина Аристарховича, він зрозумів свою найбільшу помилку – бажання подобатися всім. Оте постійне відчуття меншовартості в класі, між друзями, котре він так старанно скривав за бажанням вчитися і бути чемним. Увесь час він думав, що це так і повинно бути. Що саме таким чином він стане таким як усі. Лише зараз зрозумів, що таким як інші він ніколи не буде. І не може бути. Як би він того не хотів. Більше того, у нього своя дорога, своє життя, свої пріоритети. І що йому не треба більше озиратися на когось.
Вдома він вперше скрив від своїх де саме був. Сказав, що затримався в школі. Не хотів нічого говорити. Ніякої надії від розмови з культурним джентльменом в кабінеті він не мав, бо не довіряв тому. А хвалитися та ще й на пустому місці було б занадто великим упадком в очах рідних.
Хлопець повечеряв, попорався вдома і ліг спати. Сьогодні він був дуже змучений. Так, що навіть не заглянув в телефон аби прочитати повідомлення, котрих йому ніхто ніколи не надсилав. Артур ліг і швидко заснув.
