Сніг замів все довкола. Ще звечора почали падати з неба великі сніжинки, обліплюючи гілки дерев, паркани, високовольтні лінії. Спочатку вони легенько кружляли, наче в танку. А вже ближче до ночі почали сипатися так, що Артур не встигав промести стежку від хати до стайні аби баба Дарина могла піти попоратися біля худоби, оскільки дід Трохим вже кілька днів як кантував на лікарняному ліжку.
Не було ради, мусив він таки трохи дозволити докторам «підлікувати» його старе тіло. Втім, надії особливої не плекав. Хоча, жити хоче кожен живий організм. І цілком нормально, коли він старається знайти можливість відтягнути від себе той невідворотній процес, котрого бояться.
Він лежав на ліжку і дивився у вікно. І хоч тілом Трохим Артурович був тут, думками він був все таки вдома. Жеребців він так і не продав, як говорив в літку. Щоправда тракторець придбав. Тож уже цієї осені йому було трохи легше. Як би там не було а що сидіти і натискати важелі а що ходити увесь час за такими кіньми – то таки є різниця. От тепер лежав і думав, як то там онук мучиться з усім тим господарством без нього.
Лікар обіцяв довго тут не мучити. Тож він трохи полежить, переведе дух і знову повернеться додому. Нема часу йому тута довго затримуватися. Хвороба-хворобою а робота чекає. І так все звалилося на руки Дарині і Артурові. Одна стара. Другий ще замалий.
Трохим заплющив очі і згадав свою молодість. Як він спав на сіні. Як увесь день, обливаючись потами, тяжко працював за «цапову душу» на полі. Як потім «втік до міста». А вже звідти повернувся до школи вчителем. Вчив хлопців столярству й всякому іншому ремеслу, яке може стати при нагоді в житті. І так прожив свій вік тут, в рідному селі.
Батьків своїх він ніколи так і не бачив. сиротою зріст Трохим. Хоч і ріс при рідні. Дід Мартин, баба – Ядвіга і молодша мамина сестра – Софія, котра не могла мати своїх дітей. Тому і піклувалася про малого Трохима, як про власного сина в ті важки часи.
А за вікном була темна, зимова ніч. І тільки сніжинки падали, вкриваючи все навколо білою ковдрою.
