Раді Вас бачити!

Ми швиденько звернули за ріг таверни, не зводячи очей з дармоїда. Він покрутився біля входу, а потім поплентався до саду. Цікаво, Вася вже приготував романтичну вечерю? Здається мені, що трутень не буде цим себе обтяжувати. Отже, якщо готує Вася, то ми можемо чимось розбавити трапезу. Звичайно ж, романтичним. Але на свій смак.

– Альг, можна тебе ще про дещо попросити? – намагаючись не усміхатися, запитала я.

– Залежно від того, що спало тобі на думку, – він напустив на себе загадковий вид.

Щось грандіозне. Від цього на душі потепліло

– Не переймайся, вже не потрібно.

Гера тільки хитнув головою.

– Хлопці, я миттю, чекайте тут.

Вони нічого не встигли сказати, я кинулася до сараю, де була схована вода з Гіркого струмка. Замаскувавши пляшку в широкому рукаві кофтинки, я рвонула на кухню. Картина м’ясом та сиром – Василь готував романтичну вечерю. Аглаї не було. Хай вибачить тітка Палажка, але мені дуже хочеться зламати плани злодіїв. Я зазирнула під кришку сковорідки – там смажилися курчата, придавлені зверху дошкою, на якій лежала велика каменюка.

– Вась, це те, про що я думаю?

– Угу. Щоб у нього пика тріснула!

– Васенько, можна я відщипну шматочок шкірки? Дуже вже смачно пахне!

– Щипай, бо, дійсно, пика репне! – потім підморгнув мені: – Все одно цей кнур нічого не помітить! Слухай, поки ти тут, прослідкуй за кашею, я в підвал змотаю за окостом.

Я подумки подякувала Акрідені! Ось це удача!

– Авжеж, Васю! Можеш не перейматися.

Вася пішов, а я швиденько схопила рушник, підняла кришку з каменем і відклала вбік. Потім озирнулася – нікого, дістала пляшку і щедро хлюпнула в сковорідку води зі струмка.

– Вибач, тітонько, але по-іншому цей вечір закінчувати не можна.

Курчата зашкварчали й хмара пари підійнялася до стелі. Я одразу ж поклала все на місця, схопила ложку і почала енергійно мішати кашу. Прийшов Вася з пучком розмарину і базиліка, а під рукою ніс добрячий шматок окосту. Я подарувала йому найчарівнішу усмішку.

– Дякую, Руто, виручила.

– Будь ласка, звертайся, якщо що.

Я вийшла через задній двір, де й зустріла хлопців.

– Ти в Кхибри була?

– Ні, – знітилася я. Пресвітлі боги, хоч би допит не вчинили! – До речі, вона вже стала видимою?

– Так, це закляття діє недовго, – запевнив Альгін. – І про всяк випадок я підстрахувався, – він витяг з кишені дивний амулет більш схожий на брязкальце, яких було повно у моїх племінників. – Накопичувач. Ось із нього я і взяв резерв.

Я здивовано дивилася на нього: резерв з брязкальця? Ні, безумовно, амулет може бути будь-яким. Але магів я абсолютно не розумію. Я, звичайно ж, бачила амулети у погодників. Та не буду ж питати: «А цей для чого? А той?» Та й чуток безліч ходило.

У батьковій корчмі часто розповідали про те, як маги викликають духів, і землю трясуть, і рани загоюють. Але ніколи не думала, що це вимагає стільки сил. Завжди здавалося, що якщо людина маг, то сила в неї є завжди. Згадалося, як Альг викликав потужний крижаний порив вітру. Дивна штука ця магія.

– Альгін, а хіба не можна в академії відновитися біля джерела? – мене просто спалювала цікавість.

– Можна, тільки знесилений адепт обов'язково візьме надлишок сили й може зашкодити собі. Тоді будеш ходити мов п’яниця. Добре, якщо декілька годин, а діб, – розвів руками Альгін. – Є відвар милорики, але його використовують у крайніх випадках, коли ніде взяти магічної сили. Та й коштує він нечуваних грошей. Як сам відвар, так і сушене листя.

– Якщо закуповувати милорику на всю академію, то нічим буде платити стипендію. Тому над нами творять чари цілителі, – додав Герман.

– Зрозуміла.

У тиші ми мовчки дивилися на вікна таверни.

– Слухай, мені так цікаво, що буде в кімнаті відбуватися, – потупила я очі. – Може можна хоч краєчком ока зазирнути, а?

Гера засміявся.

– Я підозрюю, що ти недарма в таверну бігала. Що замислила?

– Побачите! – переможно усміхнулася я.

– Нудотний запах посилюється, – затиснув ніс Гріс.

– Міг би й не говорити! – Альг теж двома пальцями затиснув ніс.

Ми з Германом зробили те саме. Я кивнула у бік густих кущів бузку й ми, намагаючись якомога менше шуміти, побігли ховатися. З-за гілок добре було видно дармоїда. До нього, озираючись, поквапливо йшла тітка Пелагея.

– Понтусоль... – вона скривилася і ледь стрималася, щоб не замахати руками, мов вітряк. Мабуть, запах одеколону «цілюще» подіяв і на неї. – Що трапилося?

– Прогуляймося, пані Пелагеє, – медовим голосом хіба що тільки не проспівав кухар. – Сьогодні такий чудовий вечірок. – Він узяв тітчину руку й смачно поцілував.

Мене пересмикнуло.

– Фу, жаба! – прошепотіла я. Хлопці захихотіли.

Але Гера цикнув і ми стихли.

– А це вам! – він простягнув тітці Палажці здоровезний букет незабудок. – Вони чудові! Дуже пасують під колір ваших очей. Вам коли-небудь казали, що ваші очі схожі на ці дивовижні квіти?

– Н-ні, – тітка відсахнулася від букета, як упир від срібної шпильки і... голосно чхнула. – До того ж у мене сірі очі, апчхи!..

– Вибач, тітонько Палажко, – тихо пробубоніла я.

– Що це з нею? – запитав Богріс.

– У неї страшенна алергія на незабудки, – зітхнула я.

У цей момент вона знову чхнула.

– Прибери негайно цей віник! – тітка дивилася на Понтусоля очима, з яких стрімкими потоками безупинно лилися сльози. Чихання не припинялося.

Переляканий дармоїд закинув букет якраз у наш кущ і той упав Альгу на голову. Ми, прикриваючи роти долонями, тихенько іржали. Альг буркнув, що все життя мріяв про такий подарунок. Трутень одразу ж запропонував тітці провести її в кімнату.

– Пані Пелагеє, я так старався, – бубнів він. – Думав, що ми разом повечеряємо. Навіть з ранку змотався на ринок, щоб купити кузлерських курчат!

Тітка з сумом подивилася на нього. У погляді читалося: «Що мені з тобою, нездарою, робити?»

– Мені потрібно прийняти краплі, – прогундосила тітка. – Звичайно, якщо ти хочеш продовжити цей вечір. Зустрінемося через пів години в другій кімнаті підвалу. Вона сьогодні вільна. Не потрібно, щоб нас бачили. Хто зна’, які чутки поповзуть? Допоможи мені дійти до таверни.

– Авжеж, авжеж, – Понтусоль закивав, беручи під лікоть тітку і, допомагаючи їй дістатися до рога будівлі.

– Усе, – роздратовано сказала я, – там ми нічого не почуємо.

– Чому? – здивувався Гера.

– Ти чув? Це – таємні кімнати. У них ведуть особливі перемовини. Коли потрібно сховатися від сторонніх очей.

– Тобто, злодії чи бандити?

Я похитала головою – ні.

– Не завжди. Так проходить багато торговельних угод. Або ведуться перемовини, про які ніхто не повинен знати.

– Думай, Руто, – майже наказав Альг. – У будь-якій таверні є прихований хід. Тітчина – не виняток. Ти зможеш нас провести в підвал?

– Можу, – знизала я плечима. А сама квапливо міркувала: де він може бути цей клятий хід? У погребі – ні. Дядько Вітольд був темним магом. Напевно. І він стопудово заклав цей хід у таверні. Тільки, де? Не може такого бути, щоб хазяїн таверни не був у курсі всього, що діється в місті. Адже їх, хазяїв, іноді називають охоронцями тіней: усе чують, усе бачать і зберігають таємницю. Іноді, за певну суму, вони можуть поділитися дечим. Але не всім. Найважливішого вони ніколи не розкажуть, яку б суму їм не пообіцяли

 Поліція про це знає. Тому, якщо потрібна була інформація, то простіше перекупити злодюжку, ніж підкупити господаря таверни. Справа у поліцейських – разова, а життя – одне. І прожити його хочеться якомога довше. І тут усе залежить від довжини язика. Чим довший язик – тим коротше життя.

Ще кажуть, що таверни ставлять на перехресті Марсули та Айгронісу. І там жодна сила не переважує, бо спрацьовує закон рівноваги: у надто темну ніч на небі з'являється місяць, щоб показати шлях. А яку дорогу обере подорожній, хазяїна турбує найменше.

Ми спустилися у підвал. Гера послав тьмяний імпульс, щоб ми не побили свої лоби. А Богріс дістав крихітний м'ячик, щось пошепотів і стукнув ним об підлогу. М'ячик відскочив і вдарився об стіну, а потім завмер, немов щось вишукував. Він катався туди-сюди, доки не зупинився біля каменю, який ледь виділявся від решти. Гріс усміхнувся і нахилився, щоб забрати м'яча.

– Поквапся, невдахо! – почувся здалеку голос шеф-кухаря.

– Гаси його, – кивнув Альг на імпульс, Герман миттєво погасив вогник. – Руто, куди далі? Кивнула в бік комори, ми ледве вмістилися за дверима.

– І вина принеси. І не забудь скатертину поміняти!

Ми почули дзвінкий хлопок - мабуть боров дав Васі ляща.

– І дівку поквап з десертом! Дармоїди! Нічого довірити вам не можна!

Я з ненавистю дивилася на двері, і пальці стискалися в кулаки. Хотілося кинутися на нього і відлупцювати так, щоб іскри з очей посипалися. Кухарчук за нього гарує, а він руки ще розпускає!

– Охолонь, – рука Альга лягла на плече. – Ти проти нього поки що не попреш. Дай їм із тіткою повечеряти.

– Свічки не забудьте! Тільки не в старому світильнику поставте, а в новому. Та ворушіться ж! Що ви як морені таргани бігаєте! Ось поставлю на кухні різки, миттю навчитеся швидко працювати!

– Ай! – це звискнула Аглая. – Відпустіть! Боляче!..

– Я тобі, мерзотниця маленька, вуха відкручу, якщо десерт хазяйці не сподобається! А ця де, небога її?

– Не знаю, – схлипнула дівчина. – У неї вихідний сьогодні.

– Дармоїдка! Аби від роботи ухилятися!

– Сволота жирна! – вирвалося в мене.

– Чшшш! – засопів мені у вухо Гера. – Охолонь, Руто. Усі емоції потім.

Кухар важкою драконячою ходою зайшов у таємну кімнату. Незабаром почулися квапливі легкі кроки – тітка.

– Пані Пелагеє, проходьте, сідайте. Вже все готово!.. Одну хвилиночку, я зараз повернуся.

Він знову вийшов у коридор підвалу і зачинив двері. У цей час, мабуть, вбіг Вася, з того, як борів давав ляпаси, стало зрозуміло, що кухарчук йому знову не догодив. Кроки віддалилися, почулися нерозбірливі крики товстуна.

– Він що, їх усіх чародійкою обпоїв? – тихо обізлилася я.

– Усе може бути, – сказав Альг. – Вони їдять на кухні, а витрусити кілька крапель у питво нічого не варте.

– Добре, що нам із Кхиброю тітка сама приносила обід. Та й Злата з Аглаєю на таке не здатні.

– Тихіше, хтось іде, – прошепотів у вухо Герман.

Судячи з кроків – повернувся дармоїд з Василем.

– А ось і я, – медівним голосом з порога проспівав Понтусоль. – Спробуйте курчаток, я старався.

Ага, знаю як ти старався! Вася замість тебе їх готував! Двері зачинилися на засувку. Отже, почали вечеряти. Почекавши ще з пів хвилини, ми тихо вийшли у коридор. Герман знову пустив тьмяний імпульс. Ми підійшли до каменю в стіні. Альг і Богріс злегка натискаючи, обмацали його. Нічого не сталося. Спробували потягнути на себе – знову глухо.

– Маруна тебе забирай! – лайнувся Гріс і з усієї сили в'їхав по каменю кулаком. Від миттєвого болю він мало не завив, а камінь пішов усередину, і стіна, тихо зашарудів, подалася назад.

Ми швидко прослизнули у вузький потаємний хід. Далі йшли кілька сходинок нагору, і потрібно було повзти на животі до другої кімнати. А непогано придумано! Зазвичай ті, хто веде переговори, простукують стіни, а на стелю ніхто не звертає уваги. Дядько Вітольд був винахідливим чоловіком.

– Повзи вперед, – прошепотів Альг, пропускаючи мене на сходинки. – Це насамперед потрібно тобі.

Я піднялася і поповзла. І помітила, що тут немає пилу, отже, тітка користується цим ходом! Дядько не міг їй не розповісти про те, що він є! аж раптом кофтинка затріщала і порвалася на животі. Чудово! Тепер точно потрібно повністю оновити гардероб! Повзти було дуже незручно, живіт дряпався об невідшліфоване каміння. Моя і так не маленька дупка раз у раз чіплялася за потаємну стелю, як і голова, що вже вчетверте приклалася до неї. Але я пихтіла і вперто повзла вперед, мені дуже хотілося дізнатися про те, як пройде побачення. Таємна кімната виділялася нішею, в якій запросто могли розміститися дві людини. Я проповзла першу і підповзала вже до другої, як почула глухий голос трутня:

– Пані Пелагеєчко, ви найчарівніша жінка на землі.

– Дякую, Понтусоле, мені дуже приємно. – Голос тітки стриманий і, по-моєму, збентежений. Чи мені здалося?

Я ледь не звалилася у нішу і побачила промінь світла, який пробивався крізь кладку. Я підповзла до щілини й припала до неї оком. Тітка з дармоїдом сиділи за столом і тримали в руках келихи з вином.

– Я людина дуже самотня, – почав здалеку трутень. – Хвороба забрала всіх моїх рідних. Ви ж знаєте, яка трагедія розігралася в Боровиковому, а Тинозерове від нього не так далеко...

– Так, звісно, знаю.

– І я залишився один у цьому неприкаяному світі. Як той осиковий листок тремчу від кожного прожитого дня – боюся постаріти й померти на самоті...

«Оце забиває баки!» – подумала я.

– А коли я потрапив у цю чудову таверну, то трохи відтанув серцем і душею. А все завдяки вам, пані Пелагеєчко.

Тітка стримано кивнула.

– Я не просто так приготував цю вечерю, – кабан крутився на стільці, наче хтось устромив йому чоботарську голку в сраку. – Я хочу... – він поліз у кишеню і витягнув коробочку, – хочу зробити вам пропозицію.

Тітка дивилася на нього з таким здивуванням, що дармоїд совався ще більше.

– Будьте моєю дружиною, Пелагеє.

Тітка кілька хвилин мовчала, а потім заговорила.

– Понтусоле, я знаю тебе досить мало часу... Але ти показав себе як прекрасний шеф-кухар. І виявився дуже чуйним і уважним до мене. Але я не можу відповісти взаємністю. У мене немає до тебе жодних почуттів.

– Пані Пелагеєчко, ми не маленькі діти. Залишимо сильні почуття в юності. Ми якраз увійшли в той вік, коли сильні емоції скоріше нашкодять, ніж допоможуть. – Кухар, сам не помітив, як перейшов із тіткою на «ти».

– Чим же? – здається, тітка була здивована ще більше. Від хвилювання вона відпила кілька ковтків вина.

– Через кілька років серце може дати збій, і сильні пристрасті тільки зашкодять йому. А я не хочу тебе втратити.

– Ти такий упевнений, що я помру від серцевого нападу?

А тітка не така вже й проста, як мені здавалося. Цікаво, що криється за зовні стриманою жінкою? А ось боров зрозумів, що бовкнув зайве. Він заметушився.

– Пелагеєчко, ти все не так зрозуміла. Я лише припускаю...

– Понтусоле, ти не знаходиш, що твоя пропозиція виглядає якось… дивно?

– Чому?

– Ти влаштовуєш романтичну вечерю, щоб зробити мені пропозицію. Потім ти говориш про серцеву хворобу, яка може раптово трапитися через сильні почуття. А як ти хотів жити зі мною?

Кнур заховав коробочку, сопучи, відламав половинку курчати і жадібно запхав у рота. Він скривився, – мабуть, я перестаралася з водою! – але дуже мужньо тримався: прожував і проковтнув великий шматок м'яса. Прекрасно!

– На мені була б таверна, а ти б відпочивала, подорожувала. Купувала б усілякі дрібниці, милі твоєму сердечку штучки.

– І потім поховала б тебе? – співчутливо запитала тітка.

Я не втрималася і тихесенько реготнула. Кухар так і завмер із ніжкою у роті. Він поклав її в тарілку і нервово ковтнув.

– Мене? За що?

– Раптом би в тебе серце не витримало?

Понтусоль помовчав, а потім мерзенно розсміявся.

– Яке в тебе своєрідне почуття гумору!

– А я й не жартую. Поглянь на себе в дзеркало – ти ж не думаєш, що з такою вагою ти житимеш дуже довго і щасливо? Рано чи пізно серце не витримає такого навантаження і зупиниться. – Тітка встала, підійшла до дверей і відсунула засувку. До кімнати увійшов... Вася.

– Ну, здрастуй, ще раз, товстуне, – усміхаючись, сказав він.

– Ти що тут робиш?! – звискнув кухар і знову закрутився на стільці.

– Чого ти так розхвилювався? – глузливий голос Василя підійняв настрій і мені.

– Іди на кухню! Що ти тут забув?!

– А може, ти сам сходиш туди, покажеш майстер-клас – як потрібно готувати?

– Та як ти смієш!.. – дармоїд підхопився й одразу ж сів на стілець.

Пролунав звук, схожий на той, коли на болотах тішаться болотники, лякаючи людей. Але такого гучного булькання я ніколи не чула. А водичка-то гарна!

– Пустіть, мені дуже треба!.. – взмолився кухар.

– Потерпиш, – різко обірвав його Вася.

– Та хто ти такий?! – знову завищав трутень.

Вася дістав із кишені залізну бляху і тицьнув нею в морду товстуну.

– Агент таємної поліції Ситова, Василь Дузз.

У животі дармоїда знову булькнуло. Овва! Вася, агент?! І він заради справи стільки витерпів від цього дармоїда?! Ось це витримка! Я б точно не змогла і тріснула його качалкою!

– Може, розкажеш, як ти потрапив сюди? Чи мені почати розповідь?

– Я не потрапляв, – важко задихав Понтусоль, – мене за протекцією взяли.

– Авжеж, – безпристрасно продовжував Вася, – тебе поплічники «порекомендували». Із банди Врадамара. Це вони вбили колишнього шеф-кухаря Дима, обставивши це так, ніби стався нещасний випадок. На жаль, ніхто з банди готувати не вміє. Їм терміново потрібна була в таверні своя людина, яка б зливала інформацію: хто про що домовляється, хто приходить, хто живе, про що говорять. А потім знайшли тебе. Ти приїхав зі свого Тинозерова з дулею в кишені. Бо грифон-диліжанс вони обчистили. Й заманили тебе в пастку, піднісши на таці з позолоченими ручками своє «благородство».

Понтусоль гикнув, а Василь продовжив:

– А як же ж! Це ж до твоєї жирної шиї Чучуз ножа приставив. Пам'ятаєш ніч під мостом? Бачу, пригадав, раз оченята забігали. А Красунчик із Грамуром тебе «врятували» від убивці. Потім запросили в цю таверну, розповіли, що і як потрібно зробити – ти ж їм тепер до кінця життя зобов'язаний. І ти, дурень, погодився.  Бандити поставили умову: ти працюєш у таверні шеф-кухарем, а потім одружишся з хазяйкою. Після весілля, напоївши пані Пелагею зіллям, яке ввело б її в тимчасове безпам'ятство, попросили б підписати документи на передачу таверни третій особі. І завірили б усе юридично. Комар носа б не підточив. А потім би позбулися і хазяйки, і тебе. Як думаєш, бандитам потрібен дурний товстосракий мужик, жадібний до чужого добра?

Я не могла поворухнутися від почутого. Оце тітка!

– Але ви не врахували одного, – продовжив Вася, – що пані Пелагея давно дружить із моєю мамою. І тому вона й розповіла про все їй, а вона мені. А я вже з власної ініціативи пішов на кухню працювати кухарчуком. Під твоє «керівництво». І добре, що все сьогодні закінчилося. Банду взяли. Хоч у мене й сверблять руки натовкти тобі пику... Але ви з бандитами не врахували ще один фактор: надто допитливу небогу пані Пелагеї та її подружку! Рута своїми руками «помстилася» не тільки за тітку, а і за мене, – він усміхнувся, дивлячись на пониклого трутня. – До того ж вони всі карти мало не сплутали своєю активністю! Я ж правду кажу, Руто? – він подивився вгору, туди, де була щілина.

Я кивнула і боляче стукнулася головою об кам'яну стелю.

– Ай! – замість «так» сказала я.

– Хлопці, досить ховатися, виходьте! – голосно крикнув «кухарчук».

До кімнати увійшли Богріс, Альгін і Герман. Понтусоль здригнувся, у животі в нього починався святковий концерт. Він вовтузився на стільці, дивився врізнобіч і мовчав. Потім підхопився, але Вася з хлопцями встигли перегородити шлях.

– Пустіть! – благав він, прикладаючи руки до широченного заду. – Інакше...

Це його не врятувало. Він не встиг договорити, бо це «інакше» сталося. Точніше, спочатку був такий звук, немов пробка з пляшки вилетіла. У тітки, хлопців і Васі стали такі обличчя, немов вони лешовку* надкусили. Штани дармоїда відвисли ззаду. Понтусоль густо почервонів.

– Я ж просився... – заплакав він, розтираючи по обличчю сльози.

Вася зглянувся над ним.

– Хлопці, проведіть його на заднє подвір’я до вітру, а після нехай помиється і переодягнеться. Не будемо його ганьбити. Та, ось ще дещо, – він дістав із кишені крихітну пляшечку і відкрив кришку. – На, випий. Це протиотрута. Рута злегка перестаралася з водою з Гіркого струмка.

Трутень тремтячими руками взяв пляшечку й одним ковтком випив вміст. Я поповзла до виходу. А коли увійшла до кімнати, то там була тільки тітка. Вона глянула на мене і розсміялася.

– Сідай шпигунка, розповідай!

Я їй усе й виклала. Вона дуже уважно слухала і не перебивала.

– Пані Лайс передаси від мене уклін. І, – вона забарилася, і як мені здалося, з ненавистю додала: – професору Вікку теж. – Потім голос став м'якшим: – І друзі в тебе, небоженько, справжні. До речі, Кхибрі я дала сопільник. Вона спить.

– Але як ти про все здогадалася?

– А що мені здогадуватися? Я теж колись вчилася в академії. Там же ж і познайомилася з Вітольдом... У нас була красива і дуже трагічна історія кохання. Але Маруна забрала всіх…

– Невже не можна було врятувати?

Тітка зітхнула і негативно похитала головою.

– Ми розплатилася ними за... пробач. Це все ще надто болить. Час не залікував ран. Щоб не збожеволіти, ми вирішили побудувати таверну. І за стільки років роботи я багато чого навчилася: бачити, чути і мовчати. Таємний хід ти бачила... Коли ти приїхала до Ситова, а потім після витівки вас з Кхиброю направили працювати до мене, я перелякалася – ви миттєво сплутали всі карти. Якимось дивним чином знюхалися з Кіром, хоч ти й розповіла, як він зі своєю бандою пограбував грифон-диліжанс. Але мені було незрозуміло – чому і ти, і твоя подружка клюнули на його гарненьку морду.

– Тому що Кхибра закохалася, а я лише вдавала кохання. Мені потрібно було, щоб Красунчик повірив у те, що я піддалася на його чари.

Тітка лише похитала головою.

– А коли я побачила Понтусоля з букетом незабудок, що пахне, як парфумерна крамниця, то одразу зрозуміла, чиїх рук це справа. І коли йшла до потаємної кімнати, то попередила Васю, що настав час скидати маски. Що, загалом, і сталося. Я боялася за тебе. Ти відчайдушна та імпульсивна, Руто. А це може стати причиною непотрібних пригод. Хоча, є в кого. Такою колись була моя мама.

– Бабуся Ніта, – прошепотіла я.

– Ти дуже на неї схожа. І я розумію, як у твоєму віці тягне на подвиги. Мудрість прийде з роками, дорогенька.

Я не відводила очей від тітки. Вона ніколи не була такою відвертою. Я вдивлялася в її обличчя і знаходила схожі риси зі своїми. Вона встала, підійшла до мене і міцно обійняла, цілуючи в маківку.

– А ось у дранті ходити не треба! – вона відсторонилася і подивилася на мою кофтинку. – Завтра підемо в ельфійську крамницю, купимо тобі щось гідне.

– І Кхибру з собою візьмемо!

– Звісно, – усміхнулася тітка.

Я встала з-за столу і почала пританцьовувати від радості. За цим мене і застали хлопці. Я згадала про порвану кофтинку. Герман відвів погляд, а Альгін і Богріс намагалися не дивитися на мій живіт. Я прикрила руками дірку.

– Руто, раз все закінчилося, ми поїхали додому, – сказав за всіх Гріс.

– Спасибі вам, – гаряче подякувала я їм. – А давайте я завтра напечу пирогів із вишнями, і ми з Кхиброю приїдемо ввечері в гуртожиток? Тітонько, можна?

– А то! – підморгнула тітка.

Хлопці пішли, а я піднялася на наше горище. Кхибра спала, згорнувшись калачиком на перині та підтягнувши коліна під саме підборіддя. Бідна моя Кхиброчка. Нахаба Красунчик розпустив руки! Нічого, по заслузі йому з дружками, посидить у в'язниці, може, зміниться. А потім замислилася. Бандитів, найімовірніше, стратять. І чомусь стало шкода саме Красунчика. Молодий, міг би у житті геть по-іншому влаштуватися. Хоча, якщо він просто злодій і нікого не вбивав, то його можуть відправити на рудники. Все одно це краще, ніж піти в Марсулу. Якби він не був бандитом і таким самовпевненим півнем, то я б запросто могла в нього закохатися. Потім згадала Лавра. Він теж гарний. Ні вже, досить з мене цієї солоденької краси!

Кхибра поворухнулася і розплющила очі.

– Руто, – прошепотіла вона.

Я лягла біля неї.

– Пробач мені, – схлипнула вона. – Я... не розумію, що на мене найшло.

– Та годі, забула вже. – Я погладила тролицю по руці.

– Просто... просто... – вона підвелася, підперла голову на руку, і зазирнула мені в очі: - Ти таємниці зберігати вмієш?

– Можу присягнутися чим завгодно, що нікому не проговорюся.

– Я втекла з дому... Мене можуть шукати.

– Брат?

Стримуючи сльози, вона тремтячим голосом сказала:

– У мене немає брата. Я брехала тобі...

Ми сіли й обійнялися. Кхибра мовчала і плакала, а потім почала розповідь:

– Мій батько був моряком. Ми жили у Вейнтайні на острові Дзвінких Гір. Одного разу тато не повернувся. Їхній корабель потрапив у страшний шторм, до берега прибило тільки уламки. Для нас з мамою і старшим братом це було не просто величезне горе, а катастрофа. Ми щодня ходили на берег, сподіваючись знайти хоч якусь річ, яка б нагадувала про зниклого безвісти батька. Але марно. Боги за щось розгнівалися на нас. Накопичених грошей спочатку стало не вистачати, а потім вони взагалі закінчилися. Ми з братом були занадто малі, щоб працювати. Яка для нас робота на острові? Розсортувати мідій в артілі або рибу чи перемити посуд у харчевнях. Усе. Мама підробляла тим, що прибирала у двох багатих маєтках. Іноді пекла смаколики, які швидко розкуповувалися. У харчевні її не брали, обзивали відьмою...

– Чому?

– Не знаю. Ходили чутки, що вона пекла цілющі булочки. З’їси таку – і вранці одужуєш. Та хто тепер зна’, так воно було насправді чи ні, – Кхибра сіла, притулившись спиною до стіни. – Якби був живий тато, він би розповів правду.

– Зрозуміло.

– За кілька років, коли горе трохи вщухло, мама зняла жалобну стрічку. З нею майже одразу одружився Дірлік – хазяїн кількох крамниць і харчевні «Плюгавий пес». Здавалося б – живи та радій, але з ним наше життя перетворилося на Марсулу. Мама не могла йому народити, за що він її періодично бив. Йому потрібен був спадкоємець. З чогось Дірлік вирішив, що раз у вдови є двоє дітей, то і його вона зобов'язана ощасливити дітьми. Одного разу в приступі гніву він штовхнув її, мама вдарилася головою об кут столу і-і-і... Після похорону, він, щоб ми не потрапили до притулку, забрав нас із братом до себе і наказав працювати в харчевні – відпрацьовувати їжу та прихисток. Мешканцям кварталу Дірлік сказав: «Проявив нечуване благородство і милосердя – взяв сиріт під опіку».

Кхибру били дрижаки.

– Коли мені виповнилося п'ятнадцять, він зазирнув у мою кімнату і сказав, щоб я готувалася стати його утриманкою. І якщо ощасливлю його спадкоємцем, то він подумає, і, можливо, одружиться зі мною. Тієї ж ночі я втекла на інший кінець острова. Три довгих роки мені вдавалося ховатися від нього. Я збирала гроші, щоб виїхати до Ситова і працювала в іншій харчевні. Хвала богам, у нас їх на острові багато. Мене прихистила добра жінка, яка й тримала одну з них. І називалася вона славно – «Оселя сонця». Я ховалася щоразу, коли прибував новий корабель чи диліжанс. Не хотіла нарватися на вітчима. Розуміла, що він свою справу на абикого не залишить. Тому молилася всім пресвітлим богам. Але від біди не сховаєшся... Коли він з'явився на порозі, я саме збирала зі столів брудний посуд. Бігти було нікуди. Він забрав мене із собою, привіз у Вейнтайн і тієї ж ночі... – її голос затремтів, і сльози полилися з очей.

Я обійняла її, а вона продовжувала:

– На мій крик прибіг брат і... – Кхибра замовкла. – Він убив його просто на мені. Встромив із розмаху в спину сокиру. Потім ми забрали всі гроші, які змогли знайти в Дірліка – вийшла кругленька сума – і помчали на берег. До Ситова вранці мав вилітати дракон-джет... Але схаменулися друзяки Дірліка. Вони наздогнали нас в ущелині. Хіствуол підштовхнув мене й сховав за брилою. А його... убили дружки Дірліка... Хіствуола скинули зі скель у море... Вранці я першим же драконом полетіла до Ситова сама. А після прильоту накупила собі їжі та одягу. Їжу одразу з'їла. Всю. А потім блювала… Речі залишила у коморі зберігання на станції. Пішла прогулятися містом, і ноги самі принесли мене до академії. Далі – ти знаєш. – Вона помовчала. – Вибач, я брехала тобі...

Кхибра плакала, а я гладила її по голові як маленьку. Ось значить, що вона мала на увазі, коли говорила, що в тролів усе просто: зрадив – помри. Хіствуол поплатився своїм життям за вбивство покидька. Де тоді справедливість? Я зітхнула і міцно обійняла подругу.

– А сьогодні, коли тебе не було, я отримала магоптаха від колишньої маминої приятельки. Вона сказала, що мене розшукують за пограбування і вбивство вітчима.

– Але ти ні в чому не винна! – твердо сказала я. – Я нікому не дозволю образити тебе! Що це за звірячі звичаї на вашому острові?

– Ти просто не знаєш північних тролів, – гірко усміхнулася Кхибра.

– Ти тут у цілковитій безпеці, чуєш?! – і тут я згадала найголовніше! – Ми завтра ж розповімо про все Васі!

– Васі? – Кхибра витерла сльози. – Чим може допомогти звичайний кухарчук?!

– А він взагалі не кухарчук, – підморгнула я їй. І розповіла про пригоди Понтусоля, і ким насправді виявився Вася. – Банду Врадамара взяли. І... Красунчика, напевно, теж... Вибач, але я повинна була тобі це сказати.

– Це ти мені, Руто, даруй!.. Я думала, що Кір у мене закохався, він обіцяв, що ми одружимося, і я чомусь повірила... Боги, яка ж я дурепа! Ще й ударила тебе!

– Я вивела синець у цілителів. Рука в тебе, Кхибро, мов молот! Око запливло, і я стала схожа на піратку. Ти б мене бачила: перев'язане око, і я верхи на конячці!

Подруга усміхнулася.

– Але ж усе добре закінчилося, – продовжила я. – Завтра підемо за обновками в ельфійську крамницю, і обов'язково зайдемо до Васі і все йому розповімо.

Кхибра відсторонилася.

– Ні... Я краще поїду до Суниці чи у Боровикове.

– Але у Боровиковому епідемія! Забула?

– То й що? Зате там мене точно ніхто не шукатиме.

– Але чому ти опираєшся?!

– А ти не розумієш?! Та як я чоловікові буду таке розповідати?! – її щоки спалахнули. – Та я згорю від сорому!

– Кхибро, послухай... У мене теж є таємниця. Рано чи пізно я вийду заміж. І чоловік одружиться далеко не на дівиці. І мені доведеться йому розповісти про свою дурість. Знаєш, як казала моя бабуся?

Кхибра хитнула головою – ні.

– Якщо чоловік тебе любить, то будуватиме з тобою майбутнє, а не дорікатиме твоїм минулим. А якщо йому потрібна дружина для того, щоб потішити своє «я», то знайде тисячу причин, щоб не одружитися! А якщо й одружиться, то все життя буде шпиняти тебе.

– Але ж я не свататися до Васі йтиму! Це геть інше! – розлютилася тролиця.

– От припини! Зрозумій, що все життя ховатися не зможеш! Його друзяки рано чи пізно тебе знайдуть. Ти уявляєш, що з тобою буде, якщо ти повернешся на острів Дзвінких Гір?!

Вона гірко кивнула.

– Мене продадуть на Блукаючі острови, – приречено сказала вона.

– За себе треба боротися до кінця, чуєш?! Вирішено, завтра до Васі, а потім за обновами!

Кхибра поцілувала мене в щоку.

– Ти справжня подруга, Руто.