Раді Вас бачити!

Літо добігало кінця. У садах наливалися соком червонобокі яблука. Снопов’яз* низенько повісив зорі на небі. Сузір’я гронами висіли над таверною, тихо мерехтячи в тиші ночі. Лише спів цвіркунів та періодичний собачий гавкіт порушували тишу. Вночі стало прохолодніше, але ми з Кхиброю все одно спали з прочиненим віконцем. Нам подобалося дивитися на небо і мріяти про життя в академії, яке на нас чекає з початком калитника.

Кхибра за літо дуже змінилася. По-перше, ми з хлопцями навчили її грамоти. І писала вона вже цілком пристойно. Практично щовечора вона схилялася над зошитами й виводила літери. Від напруження в неї іноді з’являлася зморшка на лобі, але коли ми її хвалили – вона розгладжувалася, і подруга усміхалася. Вона дуже старалася, і я всіляко підбадьорювала тролицю. Вона розцвіла і стала справжньою красунею. Від незграбної дівчини, якою я її вперше побачила, не залишилося й сліду. Видна, висока, широкоплеча, з підкресленою талією дівчина, у якої на груди була перекинута товста довга чорна коса. Величезні чорні очі сяяли як зірки в ясну ніч. А ще Кхибра стала дуже жіночною. І багато чоловіків у таверні задивлялися на неї, стріляючи очима. За моєю дружньою порадою Кхибра обзавелася важкою качалкою, яка більше нагадувала дубину. І охочих помацати або вщипнути за бік ладну подругу відразу ж поменшало. От же ж ці північні тролиці!

Зовсім скоро з нами попрощається снопов’яз. Ми з нетерпінням чекали виступу сирени. Наживо я її ніколи не чула. Хоч маги й підсилювали її голос, як нам казали – на всю країну, та всі курчавці лише знизували плечима та розводили руками, бо аж нічогісінько ніколи не чули, звинувачували магів у бездарності та проводжали літо міцними напоями та смачною їжею.

Кхибра розповіла, що її батько колись чув у морі спів сирен. Йому довелося затикати вуха, інакше була б біда. З їхнього корабля три моряки кинулися в морську безодню, пливучи на солодкоголосий заклик. Більше цих бідолах ніхто ніколи не бачив. Ходили чутки, що їхній спів тішить богів. І що саме Аргіна подарувала сиренам чарівні голоси.

Зранку всі ходили розбурхані – багато мешканців країни з’їжджалися до Ситова, щоб наживо побачити сирену і насолодитися чарівним співом. У таверні – не проштовхнутися. Пиво, квас, горілка, медовуха, морс, настоянки, лікери, соки й вина – рікою лилися. Відповідно, підвищилися заходи безпеки. Кілька разів на «роботу» в таверну виходив Вася.

До речі, наш ректор ухвалив досить мудре рішення: він направив працювати в таверну Міша і Миша, щоб надалі нікому не кортіло спокушати адепток. Хто зна’, що могло спасти на думку їхній матусі після невдалого привороту нас із Кхиброю? А в академічну їдальню взяли двох вельми жвавих сімейних жінок. Ректор тепер на воду дув і сто разів перевіряв сімейний стан нових працівників. Щоправда, йому кілька разів уже натякнули на те, що це дискримінація, але він узагалі ніяк на це не відреагував. Удав, що не чує.

Я кілька разів за літо відкривала і закривала бабусин зошит із рецептами. Начебто й рецепти звичайні, але деякі інгредієнти незрозумілі. Кілька разів запитувала про них у тітки Палажки, але вона тільки відмахувалася, хоча погляд залишався тривожним. Міш кілька разів намагався підбити клинці до тролиці, але вона ясно дала зрозуміти, що більше зацікавлена майбутнім навчанням, ніж ним. Міш зітхнув і перейшов до роботи. Хоча, Злата в його бік оченятами стріляла так, що ми дивувалися, як на ньому ще одяг цілий? Але він або не помічав її, або йому запала в душу Кхибра. А от Миш навпаки дуже швидко знайшов спільну мову з Аглаєю і здається вже крутить з нею шури-мури. Аглая ж не мала нічого проти. Тітка сміялася і казала, що тепер у неї на кухні працюватиме сімейний підряд. Але кухарами була задоволена. Хтозна, може, в медоварі Миш з Аглаєю весілля справлять?

Мені тітка Паша з татом зробили королівський подарунок на честь вступу – ту саму ельфійську спідницю, і кофтинку до неї підібрали з найніжнішою вишивкою на рукавах і манжетах. А Кхибрі – справжню ельфійську сукню. Вона так плакала, отримавши цей подарунок, що я перелякалася за подругу. Але вона сказала, що це просто емоції вирують. Тітка Палажка ставилася до неї майже як до дочки. Думаю, в цьому є заслуга Васі. Адже недарма вона товаришує з його мамою. Він міг їй у двох словах розповісти про тролицю, а та поділилася з тіткою. Хай там як, але життя налагоджувалося.

Ми з Кхиброю крутилися в тітчиній кімнаті перед великим дзеркалом, оглядаючи на собі обнови. Я за це літо стала стрункішою. Живіт втягнувся, щоки поменшали. Та й погляд зовсім інший. Ще б пак! Стільки пригод пережити наприкінці весни та початку літа! Дивно, що потім всі канікули минули тихо і відносно спокійно: собачі бої, місцеві ярмарки та кілька свят – до уваги не брали.

Трутня Понтусоля вислали кудись на прикордоння, без права пересування країною. От нехай і сидить там до глибокої старості! А якщо захоче виїхати – має просити в самого короля. А нашому Еріку Другому тільки Понтусоля з його ниттям не вистачало! У нього самісінькі свята та бали на думці, а тут якийсь невідомий ледацюга.

Кхибра розплела мої коси – волосся за літо настільки відросло, що сягало майже колін. Подруга замилувалася мною.

– Ти така гарна, Руто, – Кхибра не відводила від мене захоплених очей. – Іди на свято ось так, із розпущеним волоссям. На заході сонця воно горітиме в промінні заходу! Це буде вражаюче!

– Думаєш?

– Авжеж! Зараз вплетемо тобі повзучий лілійник, і всі чоловіки впадуть до твоїх ніг.

Я щасливо розсміялася і крутнулася – метелики злетіли на спідниці й повільно опустилися вниз. Ми вибігли на внутрішнє подвір’я, де розкішно цвів лілійник, обплітаючи альтанку, яку тітка замовила на самому початку цвятоплясу. І посадила навколо плетистий лілійник. Помаранчевий би точно загубився в моїх рудих кучерях, а ось білий – виглядав просто дивовижно! Кхибра розстаралася, і моє волосся тепер було схоже на квітучі ліани. Їй я вплела кілька рудих квіток. Ми заспівали нашу улюблену пісню, яку співали майже усі барди у тавернах: «За рікою синьоводною стежка є, що в’ється в гай. Там душа дівоча птицею, ген, летить за небокрай...» За цим заняттям нас і застав Вася. Вигляд у нього був засмучений і занепокоєний, але поглядом вчепився в мене, немов естриггір на собачих боях. Я навіть крадькома оглянула себе – охайна й ошатна. Що не так?

– Привіт! – привіталися ми й помахали руками.

Він усе не зводив із мене очей.

– Руто, – здавленим голосом сказав він, – зроби ласку, покружляй.

От же ж ці чоловіки! Але стало приємно. Чом би й не покружляти. Він хлопець симпатичний. Метелики знову зметнулися над подолом спідниці. Я залюбки покружляла: волосся хвилями обійняло плечі, із зачіски випало дві квітки, які Кхибра майже миттєво вплела наново. Хтозна, може він ніколи такої краси не бачив, нехай помилується!

– Ти співати вмієш? – поставив він якесь дивне запитання.

– Емм... ти ж щойно чув, – почала було я, і осіклася. – А тобі нащо?

Неясна здогадка дряпнула розум, але в це було неможливо повірити.

– Васю, – до нього підійшла Кхибра, – може скажеш що сталося?

– Сирена застудилася, – приречено відповів він. – На дракон-джеті якимось чином пробило захист. І сирена приїхала з опухлим горлом і температурою.

– Так покличте цілителів, – знизала плечима я. – Мені он синець за лічені хвилини звели.

– Рута, цілителька Верес вчора відбула в Дощевськ разом зі своїми адептами-старшовиточниками. Вона не може приїхати. Головний королівський цілитель теж там. Зараз важливо, щоб епідемія не перекинулася за Зорекрилі гори.

– У оскаженілому місті щось сталося?

– На жаль, епідемія пішла далі. За першими припущеннями – холера.

Дощевськ – то якесь закляте місто. З ним ніхто нічого не міг вдіяти. Там була дуже якась загадкова аномальна зона: вісім місяців на рік ішли дощі. Маги-погодники марно ламали голови над неблагополучним містом – нічого не виходило. Складалося таке враження, що місто хтось за якісь гріхи прокляв. Та так сильно, що кілька поколінь магів не могли зняти це прокляття. Дороги там були суцільно бруковані й дерев’яні, тільки недовговічні. Різної сили дощі з величезним задоволенням розмивали дошки та каміння. Через що бруковані дороги ставали щербатими, а дерев’яні тільки й дивись – погрожували провалитися від розмокання і гнилі. Там була царина вогкості та цвілі.

А ще там часто бачили болотників і болотниць. Вони хоч зовні й страшні, але місцевих жителів не чіпали. А тепер у Дощевську на додаток до лихотруски ще й епідемія холери. Наша Орсяна теж скоріше за все там, лікує жителів.

Оце так канікули! Щоправда, в кожного з нас свої пригоди. Дріада мала повернутися вчора, але їх перекинули в Дощевськ. Виявляється, у містечку все геть погано, якщо магістр Верес вилетіла на допомогу.

Я подивилася на Васю – жартує? Але він був серйозний.

– Руто, король послав свого особистого дракона за цілителем. Становище короля дуже хитке. Якщо сьогодні зірветься Прощальна пісня літу, то, хтозна... До зими можуть ввести воєнний стан.

Кхибра злякано дивилася на Васю.

– Ми готуємося до війни?

– Ми завжди до неї готуємося, – буркнув він. – Північним заходом пройшла хвиля бунтів. Острів Дзвінких Гір незадоволений правлінням Еріка Другого.

– Але до чого тут сирена зі своєю піснею? – не розуміла я. – Сирену, що, умовив співати саме Ерік Другий?

Василь мовчав.

– Вась, то ти розкажеш, при чому тут сирена? – повторила моє запитання тролиця.

– Ерік, будучи юним принцом, вирушив із батьками в подорож на кораблі. Коли корабель причалив до берега, майбутній король зник у бухті Семи Стихій. Його шукали кілька днів. Але Ерік немов крізь землю, вірніше, воду, провалився. Батьки оголосили щедру нагороду тому, хто знайде сина. Багато сміливців кинулися шукати його, але поверталися ні з чим. Батьки вже оплакали Еріка –  остання надія згасла з останнім, хто наважився його шукати: той з опущеною головою постав перед королівським подружжям і розвів руками. Але, через кілька місяців, майбутній монарх з’явився разом з сиреною. І оголосив, що відбив ту у каракатиці, яка намагалася потягти її на дно і поласувати нею. За це Ірдонга пообіцяв йому, що в останній день снопов’язу одна з сирен співатиме в Ситові Останню пісню літу.

– А в чому сенс цієї пісні? Адже, наскільки я розумію, до пригоди Еріка Другого її ніхто не співав, і все було добре, – мене роздирала цікавість.

Вася озирнувся на всебіч, немов боявся, що нас хтось почує. Він набрав повітря, щоб відкрити таємницю, але в останню мить видихнув, дістав невеликий амулет, стиснув його в одній руці та сплів пальцями другої руки знак. Звуки одразу зникли. Зрозуміло, полог німоти. Ми з Кхиброю перезирнулися.

– А сенс у тому, що пісня ця особлива. Усі, хто замишляє протягом року проти короля зле – будь-що: заколоти, страйки чи щось подібне – поки співає сирена, геть забувають про це, – пояснив він. – І це таємниця. Велика державна таємниця. Якщо хтось зі сторонніх дізнається чим загрожує Остання пісня літа – бути біді. Лише за останні пів року ми розкрили дванадцять зговорів проти короля. Ситуація геть напружена.

Ми приголомшено мовчали.

– Спеціально підготовлені маги всієї країни цього дня творять особливе заклинання, яке посилюється через покликаний вітер і відлуння в Зорекрилих горах. Пісню сирени чують усі лартіонці.

– Неправда, – сказала я. – Ми в Курчавому ніколи її не чули.

– Тому що ти ніколи не чула, як співає сирена, – усміхнувся Вася. – Пам’ять фіксує тільки емоції.

Я пригадала, як щороку реготали наші містяни: «Знов король усіх надурив! Ніякої пісні не було!»

– Тоді навіщо натовпи людей прагнуть почути те, що пригадуватиметься лише емоціями? – озвучила мої думки Кхибра.

– Заради свята. Зранку біля фонтану – ярмарок. Дивно, що ви там не були.

– У нас роботи було багато, – я надула губи.

Ми свідомо пропустили цьорік ярмарок! Гроші цілішими будуть! Завтра в нас перший день навчання. А після нього треба зайти в Магічний квартал, щоб придбати все необхідне. Звичайно ж, що зошити та магопера ми купили, але треба придбати ще багато чого, що пов’язано з нашим факультетом. Добре, що хоч заробили! Тітка Палажка вранці видала нам зарплату – аж по п’ять золотих!

– А наприкінці свята на небі розквітають чудовими квітами сотні феєрверків. Повірте, це дуже захоплююче видовище.

Я замислилася.

– Васю, скажи, якщо маги всієї країни працюють на свято, чому вони не можуть побудувати портал?

– Твоя правда, Руто, – вставила мідячок Кхибра, – чому вони не побудують портал з Дощевськом? – запитала тролиця. – Забрали б цілителя в одну мить.

– Річ у тім, що влітку там не працюють портали. Жодна магія, крім цілительської, у Дощевську не має сили.

– Через дощі? – не вгамовувалася тролиця.

– Ні. Дощ магії не перешкода. Там щось інше. Ми поки самі не зрозуміли, що там відбувається. Думаю, що погодники зі стихійниками колись та розберуться. На жаль, це єдине місто, де поки що неможливо керувати погодою. А щодо порталів, то їх можна будувати тільки три місяці на рік – у вистужанці, яснозорі та костоборі.

– Зрозуміло, – хоча, особисто мені аж нічого не зрозуміло. – Стривай, якщо з Дощевськом більш-менш зрозуміло, то чому сирену не могли забрати порталом?

– Бо в море він не будується. Сирени не живуть на березі. Вони глибоко в морі. А будь-який портал – це, перш за все, математичний розрахунок. Потрібно враховувати похибку води. Й тут дуже багато нюансів.

Прикро. Я вважала, що портал – це суцільна магія. Клацнув пальцями й, бац – ти в іншому місті. А тутечки такі складнощі. Сподіваюся, що кулінарна магія – це не нудні формули, які прийдеться зубрити.

– Васю, коли тобі медаль дадуть за розкриття змови, ти вже нас пригости вересовим морозивом, – підморгнула Кхибра.

При згадці про вересове морозиво, з лаштунків пам’яті вийшла постать Скріраніеля, який мене пригощав цими ласощами. І рука сама потяглася і поправила ланцюжок з медальйоном. До речі, думки про те, що розповів мені ельф відійшли на другий план, а зараз з’явилися. Треба буде якось ще раз зустрітися, може він розповість щось більше.

– Обов’язково, – серйозно відповів Вася. – Руто, я чекаю. Мені потрібна твоя згода.

Я мовчала. З одного боку – це дуже відповідальний захід. А з іншого – нова пригода. Ось якраз за пригодами я скучила найбільше. Нова авантюра – це ж прям цяця!

– Тільки попереджаю відразу, – насупилася я, – голос у мене гучний. Може наробити лиха, – попередила я. – Якщо комусь на голову впаде ліхтар – нехай себе винуватять, що стояли біля нього.

Кхибра тихенько реготнула.

– Тобі потрібно протриматися близько пів години, не більше, – колишній кухарчук навіть куточками губ не усміхнувся. – Королівський дракон уже перелетів Зорекрилі гори та прямує до палацу.

– Гаразд, – згідно кивнула я. – Тільки за наслідки я не відповідаю.

Вася непомітним рухом витяг з кишені непримітного сірого птаха, якому щось нерозбірливо шепнув і підкинув у повітря. Птах зник. Таких поштових пернатих я ніколи не бачила.

– Тільки Кхибра поїде зі мною, – поставила я умову. – Ми разом збиралися на свято.

– Звісно, – погодився Вася, – у неї й місце буде одне з найкращих. Майже поруч з тобою.

Кхибра радісно звискнула, обійняла мене і цьомкнула в щоку.

– А співати хоч що? – я нервово згадувала свій «репертуар».

– Та що хочеш! – заспокоїв мене Вася. – Все одно на ранок ніхто нічого не згадає.

Ось вона, ціна слави! Рятуй після цього королівство та світ на додачу!

Найдовшою в моєму репертуарі була пісня про мінливу панночку. І якщо співати її повільно, з почуттям, з душею, то якраз у півгодини вкладуся. Поки я роздумувала, прилетів помаранчевий магоптах і сів на плече Васі.

– Карета чекає біля входу, – сказав він незнайомим чоловічим голосом.

– Готові?

Ми з Кхиброю майже одночасно кивнули.

– Тоді, ходімо, – Вася першим пішов за ріг таверни.

Ми рушили за ним.

– Страшно? – запитала Кхибра.

Я знизала плечима.

– Не знаю, ще не зрозуміла, – і це була свята правда. Подумки я попросили допомоги пресвітлих богів.

Нас чекав розкішний екіпаж, запряжений четвіркою білосніжних коней із золотистими гривами. На дверцятах карети – королівський герб: два схрещені мечі, а за ними дракон, що дмухав полум’ям, немов вогнем, загартовував мечі. Над драконом сяяло сонце. У нас із тролицею, напевно, були однаково витягнуті від подиву обличчя. Це за нами, двома звичайними дівчатами, прислали королівський екіпаж? Опупиріти!

Біля карети стояв лакей, він відчинив дверцята і відкинув сходинку, щоб нам зручніше було сісти. Ми всілися один навпроти одного, й щойно я відкинула завіску, щоб роздивитися прикрашене місто, як Вася одразу ж її щільно закрив зі словами:

– Не можна, щоб вас хоч хтось побачив.

– А то! Карету можна, а нас ні! – невдоволено прошепотіла я і відсунулася від віконця.

Кхибра зробила те ж саме. Гаразд, поки будемо їхати, я хоч слова пісні згадаю. Коли карета під’їжджала до місця виступу, я пригадала її майже всю. Серце шалено калатало, намагаючись вистрибнути з грудей.

– Щось я хвилююся, – чесно зізналася я.

– Вась, сопільник є? – штовхнула його в бік Кхибра, яка сиділа з ним поруч.

– Авжеж! Ми дуже серйозно підготувалися. Тримай, – він простягнув мені крихітну пляшечку.

Я відкрила її, шумно видихнула і перекинула в себе. З очей миттєво бризнули сльози. Я глибоко й часто задихала. Горло горіло вогнем. Оце вже прям відчуваю, зараз як заспіваю, так мухи у польоті здохнуть. Але біль миттєво минув.

Карета зупинилася, відчинилися двері й ми вийшли. Нас одразу взяли в щільне кільце вартові. Так ми й дійшли до сцени. Вартові розійшлися, і стали тепер півколом, спиною до нас.

– Роззувайся, – практично скомандував Вася.

– Навіщо?

– Подивися на сцену.

Від побаченого брови поповзли на лоба: замість сцени стояв басейн із морською водою, а посеред нього лежали валуни. Тихі хвилі хлюпалися об округлі боки каменів. І тут не обійшлося без магії!

– Сирени можуть ходити по воді, а для дублера зробили магічну доріжку.

– Але як я зрозумію де вона? – я хоч і була спокійною, але мозок просто вибухав від обурення. Я, шукаючи підтримки, кинула швидкий погляд на Кхибру, але вона теж лише розгублено кліпала очима і тільки знизувала плечима. Я зняла черевики.

– Кхибро, допоможи їй, – голосу Василя позаздрив би мороз. – Потрібно зробити так, щоб волосся закривало її обличчя.

Тролиця одразу ж стала поправляти мою зачіску.

– І ще… – сищик зніяковів. – Тобі доведеться роздягнутися. Тобто зняти верх. Спідниця залишиться на тобі.

– Що?! – в один голос з Кхиброю скрикнули ми.

– Річ у тім, що сирена співає або в прозорій сукні, або з гола. – Він винувато розвів руками: – Це не я придумав. Це завжди так.

– Я на це не підписувалася, – категорично заявила я. – Навіть не вмовляй! Я ніколи на це не піду! Ти спеціально всього не розповів? Боявся, що я відмовлюся?!

– Так, – похмуро відповів Вася. – Рута, Остання пісня літа – справа державної важності. Про те, що саме ти сьогодні заспіваєш напівголою, завтра ніхто не згадає! Ніхто! – останнє слово він вимовив по складах. – Всі згадають напівголу сирену. А не тебе.

Кхибра мовчала, але я бачила, що вона вагається – говорити чи ні. Нарешті вона зважилася:

– Руто, у мене взагалі зі співом погано, ти ж знаєш. Якби я могла, то вийшла б замість тебе.

Після того, що подруга пережила, я не очікувала від неї такої готовності до самопожертви. Ображено відкопилив нижню губу, я приречено кивнула і загарчала на Василя:

– Відвернися і не підглядай!

Я зняла кофтинку, а спритні пальці тролиці розшнурували корсет. Я руками прикрила груди, що вислизнули з нього.

– Зажди, – Кхибра розділила моє волосся на три частини. Менша залишилася за спиною, а дві більші майже повністю приховали груди й обличчя.

– Тримайся, Руто, я з тобою, – прошепотіла мені подруга і міцно стиснула мою тремтячу руку.

– Можеш повернутися, – голосом, що впав, сказала я Васі, що він одразу ж і зробив.

– Ох!

Я розлютилася.

– Ти охати та вирячатися на мене будеш?! Краще веди, показуй дорогу на ешафот! Чесне слово, я б тобі залюбки або вуха відкрутила, або качалкою відходила!

Кхибра ледве стримала усмішку. А сищик опустив погляд і залопотів:

– Ходім, авжеж. І вуха ще встигнеш мені відкрутити, й качалкою по хребту дати. І ніякий це не ешафот... Звичайна сцена, тільки з природним басейном...

Ех, дійсно шкода, що я качалку не взяла, я б тебе, гада, так відходила би!.. Справа державної важності!.. Ми підійшли до дерев’яних сходів з поруччям.

– Йде-е-е-е! – хвилею понеслося над площею.

Натовп у радісному збудженні загудів, засвистів і закричав. Почулися поодинокі оплески, які переросли у шквал. Ноги не слухалися, легкий порив вітру сколихнув волосся, яке я миттєво схопила руками й притисла до грудей.

Вася підійшов до мене впритул і зазирнув просто у вічі:

– Прибери руки з грудей, інакше наш план зірветься. Головне – нічого не бійся. Ми тут, поруч з тобою. Усе буде чудово, повір мені.

Я кивнула, а з очей зірвалися сльози. Мені було соромно й страшно. Пригода! Я навіть мріяти не могла про таку «пригоду»!

– Відразу домовимося: ти поплачеш потім, коли тебе змінить справжня сирена.

– Як я про це дізнаюся?

– Я надішлю тобі магоптаха і ти відразу ж пірнеш. Плавати вмієш?

– Трохи, – зізналася я.

– Басейн досить глибокий, підміну ніхто не помітить. Попливеш назад, до бортика. Там будемо ми з Кхиброю і допоможемо тобі вибратися. Ти все зрозуміла?

Я кивнула і хлюпнула носом. Боги, якби мене зараз побачили батьки, то навряд чи Вася зміг би розмовляти найближчим тижнем. Батя дав би йому в пику без зайвих церемоній.

– І пам’ятай, від тебе зараз залежить мир у Лартіоні. Ти відповідаєш за мир та злагоду у всій країні.

Я знову кивнула, витерла кулаком сльози й попрямувала сходами вгору.

– Доріжка підсвічена, йди нею і нічого не бійся, чуєш? Ти зможеш. Я в тебе вірю.

Я знову кивнула. Коли я підійшла на ватяних ногах до краю басейну, то побачила, що до валунів, справді, веде стежина, яка ледве мерехтить у променях заходу сонця. Я вирішила не ловити ґав та не роззиратися навсібіч. А співати взагалі можна заплющивши очі. Або дивитися на небо, в якому от-от з’являться перші зірки. Видихнувши, я зробила перший крок. Натовп заревів! Намагаючись не звертати уваги на вигуки, я покрокувала до валунів. Хвала Акрідені! Доріжка виявилася не слизькою. Інакше було б видовище –в басейн звалилася сирена, яка намагається піднятися назад на магічну доріжку. Дійшовши до валунів, я зручно сіла в улоговинці одного з каменів.

– Яка руда! – крикнув якийсь чолов’яга.

– А що, блондинки закінчилися?! – вигукнув другий і натовп зареготав.

Я зробила глибокий вдих і видих. Ну, почали!..

– Місяць з вершини

Світить на ялини,

А стежиною в полі біжить вовкулак.

Десь живе у фортеці

Та, що дзвінко сміється,

Та, яку я не можу забути ніяк...

Уся Центральна площа разом замовкла. І ця тиша разила слух. Цікаво, що це? – хвилина слави чи пів години ганьби? Та хай там що! На мене зараз дивиться майже вся Лартіона! Я осміліла, розправила плечі і вже більш упевнено почала співати далі:

– Зомбі йде кладовищем,

Злісний вітер все свище!

І чекають на жертву і комар, і маніяк.

Я ж пливу у човничку,

Крізь темнесеньку нічку

До тієї, панно́чки,

Що забути не можу аж ніяк, аж ніяк!..

Коли я голосно проспівала два останні рядки, кам’яна куля фонтану якось дивно сколихнулася. Натовп, по-моєму, почав потихеньку оговтуватися від шоку. Гаразд, Вася сказав треба, значить, треба протриматися півгодини. І я продовжила:

– Кажани озвіріли,

Свищуть їхнії крила!

Хоч залишили сили,

Та є в мене коньяк!

Ті шторми та цунамі,

Що стіною між нами,

Я здолаю, кохана,

Бо ти надії маяк!..

Я не відразу зрозуміла, що сталося: натовп іржав. Саме іржав як табун диких коней, яких намагаються спіймати. Невгамовний регіт стояв над Центральною площею. Я надихнулася і бадьорим голосом продовжила співати:

– Моя кралечко рідна,

Обійму тебе, бідна.

Й цілувати до ранку

Буду твої вуста...

Шкода, літнії ночі!

Як та пам’ять дівоча...

Кам’яна куля, підтримувана магією, похитнулася. Натовп, що стояв на бордюрі фонтану, облило з голови до ніг водою. Жінки завищали, чоловіки вилаялися. Почалася тиснява. Потрібно рятувати становище, я затягнула приспів:

– Яа-ак же я на тебе чекаю-у-у-у,

Тільки тебе я кохаю-у-у-у.

Тільки тебе я кохаю-у-у-у,

Тільки тобою живу-у-у!..

Так, це наша курчавська народна дівоча пісня. Сподіваюся, що мене зараз чудово чути в моєму рідному місті. Лаврику, Тайко, передаю вам полум’яний привіт! Мамо, не треба впадати у відчай, знаю, що мій спів тобі завжди був не до душі, але нічого страшного, потерпиш. Не кожен день випадає шанс заспівати заради порятунку королівства!

У пісні ще є довге продовження, про те, яка підступна кохана: вона зустрічається з ним ночами, присягається у вічному коханні, а потім одружується з іншим, розбиваючи на друзки серце бідного хлопця.

Я тільки набрала побільше повітря у легені, щоб продовжити спів, як з усіх боків понеслося:

– Халтура!..

– Женіть цю руду в шию!..

– Даєш сирену!..

– Цицьки покажи!..

– Волосся прибери, цицьок не видно!..

Кільце стражників, що оточували сцену з басейном, здригнулося від натиску натовпу.

– Тримайте її!..

– Та це дівка з таверни!.. Я її знаю!..

Ось і все. Хвилина слави змінилася годиною ганьби. А як усе добре починалося! Я безпорадно озирнулася назад, але нічого не побачила – скрізь стояли люди. Праворуч прорвали оточення, і сміливець уже закинув ногу, щоб залізти на сцену, але його миттєво зняв охоронець. З іншого боку оточення теж прорвали, люди кинулися до мене. Я заплющила очі, притиснула руки до грудей і продовжила співати:

– Як я хочу з тобою побратись,

Буду тільки на диво сподіватися,

Буду тебе нескінченно кохати-и-и...

Біля сцени зав’язалася бійка, яка набрала масових обертів. Але тут прилетів магоптах і крикнув мені у вухо голосом Васі:

– Пірнай!

Я встала і пішла назад спиною. Не втримавши рівноваги, я ледь не впала, але потім, махнувши на все рукою, повернулася спиною до натовпу, що улюлюкав, і пірнула. Спідниця одразу зрадницьки розтяглася, і я не встигла її втримати – вона плавно попливла в бік валунів. Я хіба що тільки не заскреготіла зубами від відчаю – від мене втікала моя мрія. І тут поруч із собою я побачила гнучку струнку жіночу фігуру в тонкій прозорій сукні, яка підштовхнула мене до бортика басейну. Мені допомогли вибратися.

Вася накинув мені на плечі теплу ковдру, у який я замоталася з голови до ніг. Кхибра обійняла мене, а я ридала в неї на плечі від сорому – Вася-таки побачив мене майже голою! А ще від краху своєї співочої кар’єри – грамоти Курчавого не враховуються! А найгірші сльози були по моїй чудовій спідниці. Сищик простягнув мені сопільник, який я випила, навіть не помітивши, як він обпік горло. Я повільно заспокоювалася. Аж раптом...

Над Ситовим висів серп молодого місяця, зорі перлинами розсипалися снопов’язським небом. І ми почули Пісню. Я посміхнулася, Вася мав рацію! Спів сирени не був схожий ні на що з того, що я чула дотепер: у ньому чувся шурхіт морських хвиль, тихий плескіт весла, пісні цикад і шепіт ковила, оплески осики від легкого подиху вітру, далека пісня моряка про рідні береги й колискова матері. У ній злилися воєдино всі гірські струмки, у ній дзвеніли голоси водоспадів і шумів дощ. У ній зорі тихо падали у долоні, щоб люди могли загадати найпотаємніші бажання, а потім вони перетворювалися на великі рожеві перлини, які злітали знову в небеса і звідти лилися чарівним зорепадом.

Дзвінка тиша стояла над площею. Ми з Кхиброю затамували подих. І я згадала, що бабуся називала останній день літа Піснею Зірок. Гіркий ком підкотив до горла, і я схлипнула, а коли подивилася на тролицю з Васею, то побачила на їхніх щоках вологі доріжки від сліз. Кожен із них діставав зі свого серця спогади, які гріли душу.

Пісня обірвалася так само раптово, як і почалася. І ніч, немов за помахом чарівної палички, осяялася мільйонами різнокольорових вогнів. На небі розцвітали дивовижні квіти феєрверків. Уздовж площі засвистіли вертушки. Сльози висохли, їх змінила неймовірна радість, яка наповнювала нас по вінця і виривалася назовні веселим сміхом.

До нас безшумно підійшла сирена. Її неймовірної краси тіло просвічувало крізь тонку тканину невагомої сукні, відкриваючи можливість помилуватися її принадами всім оточуючим. Її очі були такими синіми, немов темноводна річка кинула в них уламки найсинішого льоду. Довге золотисте волосся, прикрашене великими перлинами, торкалося землі й було абсолютно сухим. Мають рацію моряки: від такої жінки складно втекти.

– Саалліанна, – представилася вона.

Її голос так схожий на шерех хвиль – обволікав своєю м’якістю.

Ми назвалися.

– Ти смілива дівчина, Руто, – дивлячись мені прямо в очі, мовила сирена. – Сьогодні особлива ніч. А оскільки ти допомогла королю, я виконаю одне твоє бажання. Загадуй.

Я барилася. Просити в сирени спідницю замість потонулої – нерозумно. Напроситися в гості – банально. В грудях раптово кольнуло. Я заглянула під ковдру – медальйон спалахнув і згас. Я набралася сміливості:

– Якщо так... Я хочу зібрати всі частини артефакту, – сказала я і витягла свій медальйон, показуючи його сирені.

Її обличчя витягнулося від здивування:

– Звідки він у тебе?!

– Я онука покійної Аконіти, – тихо промовила я. – І я хочу зібрати всі частини артефакту в одне ціле. І що буде, то й буде.

Снопов’яз – серпень

Цвятопляс – червень

Вистужанець – листопад

Яснозір – грудень

Костобор – січень