Раді Вас бачити!

Перший день калитника порадував спекотним ранком. Орсяни досі не було – вона разом зі своєю групою розпочнуть заняття тільки в медоварі. І звісток від неї поки що ніяких не було. У Дощевську вдалося погасити – спалах лихотруски, але залишилися хворі, яким потрібен був догляд. До того ж на схід від Боровикового, в Ізвачиному, теж спостерігався спалах епідемії. Щось дивне коїлося за Зорекрилими горами. Дуже хочеться вірити в те, що вчорашня Пісня сирени стерла погане з пам’яті у злодіїв Лартіони. На нас з Кхиброю магія забуття не подіяла. Та й чого їй діяти, якщо нам до короля немає аж ніякої справи? Ну, тринькає гроші держави на усілякі финтики-минтики. Кожен мешканець країни про це каже виключно гостренькими гномськими слівцями. Але ж заколот – це точно не про нас.

Ми снідали печивом та присьорбували чорничний відвар, коли у двері постукали. Кхибра сиділа ближче, тож пішла відчиняти.

– Панна Морошкіна тут проживає? – почувся з-за спини тролиці дзвінкий хлоп’ячий голос.

Кхибра відступила осторонь і кивнула у мій бік. На порозі стояв невисокий хлопчина років шістнадцяти в яскраво-синій шапочці й такій самій формі. На грудях красувалася нашивка «Пошта Ситова».

– Приватна доставка, – сказав він. – Попрошу документ, що підтверджує вашу особу.

Я порилася в тумбочці, яку ми випросили у комендантки, і передала йому паспорт.

– Чудово! Попрошу поставити підпис, – він простягнув мені бланк, на якому стояла позначка навпроти мого прізвища.

Я взяла з його рук і магоперо. Поруч з позначкою ліг мій хитромудрий підпис. Між іншим, я його тиждень придумувала, перш ніж паспорт отримати! Часто він не влазив в бланках, зате дуже подобався мені. Щоразу, коли потрібно щось підписати, я робила прикидки, як би зробити так, щоб усі закарлючки вмістилися в одну клітинку.

Мені вручили згорток і побажали гарного дня.

– Таємний шанувальник? – підморгнула Кхибра.

– Не знаю, – я знизала плечима і смикнула бантик. Стрічка розв’язалася і з паперу вислизнула... моя ельфійська спідниця! Випрана і відпрасована. – Ох! – тільки й змогла сказати я.

На очі навернулися сльози вдячності. Я дістала з шафи жовтого магоптаха і прошепотіла: «Спасибі, Вася!» пробурмотіла адресу та підкинула його вгору. Птах зник, а за хвилину з’явився пурпурний, сів на плече і голосом сищика сказав: «Будь ласочка! Якщо передумаєш навчатися на кулінарному, йди на детективний. Тебе там радо приймуть!» Птах зник. Кхибра усміхнулася.

– Вася – просто диво! – усміхнулася вона куточками губ. – Ти б придивилася до нього.

Я тільки відмахнулася.

– Кхибро, не вигадуй. Я не збираюся стрибати з пару у вар.

– Як знаєш. Але, по-моєму, ти йому подобаєшся.

Я тільки знизала плечима.

– Хіба? – а самій так приємно було. Але чому б не пококетувати? – Та чи мало кому я подобаюся? І що тепер? З кожним скакати у гречку? І взагалі, ти все вигадуєш. Досить з мене Лавра! Якщо я вступила вчитися, значить, буду вчитися.

– Ага, кохання обов’язково тебе спитає, коли йому прийти, – усміхнулася тролиця.

Я удала, що не почула її.

Ми причепурилися і вийшли в коридор. І тут же ніс до носа зіткнулися з Ютарою. Вона розправила відсутню складку на довгій сукні з емблемою академії, яка обтягувала її тендітну фігуру. З боків у сукні були розрізи до поясу, а під ним короткі шорти. Поруч із Ю переминалася з ноги на ногу невисока русява дівчина в такій самій сукні. Тільки виглядала вона на ній безглуздо: якщо вірана довгонога і струнка, то ноги дівчини подовжені за допомогою високих підборів. Сама ж була міцною і жилавою. Ютара презирливо подивилася у наш бік і пирхнула:

– Уявляєш, у нас тепер не академія, а харчевня. Оці, – вона кивнула в наш бік, – вступили на харчовий факультет, – і, закинувши голову, гидко розреготалася власному жарту.

Дівчина кинула на нас не менш презирливий погляд і процідила:

– Ну, кухарка в домі завжди знадобиться.

І вони вже іржали наче дві кобилиці удвох.

– Я теж так думаю, – стримуючи бажання натовкти кривдницям пики, якомога спокійніше промовила я. – У моїй родині багато ротів. Думаю, надішлю батькові магоптаха. Ось він зрадіє, що заощадить на кухарці. Ви ж до Курчавого поїдете на практику, я все правильно зрозуміла? – закликала я на допомогу дурнюню Руту.

– Стеж за своїм гострим язиком! – на обличчі вірани проступили риси звіра. –Бо я за себе не ручаюся.

– Це я за себе не ручаюся, – підтримала мене Кхибра. – Якщо спробуєш викинути якихось коників… – вона замовкла.

– То що? – презирливо підійняла верхню губу подружка Ю, оголюючи гострі звірині ікла. – Битися полізеш? Проти бойових магів? Дівчинко, ти самовбивця?

– Я попередила, – Кхибра гаркнула і теж оголила ікла.

Ого! А тролиця змінилася за літо. Від колишньої Кхибри майже нічого не залишилося.

– Краще обминай мене сто десятою дорогою, – продовжувала погрожувати вірана, – інакше я прискорю вашу зустріч з Маруною!

– Ой, як страшно! Ти диви, прям злякалися, – пирхнула я і, підхопивши під руку тролицю, поспішила вниз.

У наші спини понеслися шипіння і лайка. Подумаєш, дрібниці!

Адептів збирали у величезній актовій залі, схожій на величезний цирк, з тією різницею, що був розділений на різнокольорові сектори, а замість арени – сцена. У кожному секторі сиділи адепти академії. З усіх боків лунали веселі голоси та сміх. Переваги такої зали очевидні – ніхто нікому не заважав. Сцена зроблена напівколом, на ній – трибуна, на яку сперся ректор у золотисто-білій мантії. Нам махнула рукою пані Ліонелла Грехем, що вирізнялася яскраво-помаранчевою мантією, з вишитим золотом знаком академії – Спіраль із Маятником усередині. Наш сектор був під колір її мантії – помаранчевим. Я придивилася до емблеми: мені здалося чи при русі Маятник хитається? Напевно, здалося. Або така ж сама магія, як і метелики на ельфійській спідниці.

– Дівчата, сюди, до нас!

Біля неї стояли двоє хлопців і дівчина.

– Знайомтеся, – кивнула на хлопців професорка Грехем, – це Міларунн Світла, – дівчина злегка вклонилася. – І брати Дикі – Вальдемар і Рудольф.

– Дуже приємно, – кивнули ми з Кхиброю їм у відповідь.

– Я вас не пам’ятаю на розподілі, – озвучила мої думки тролиця.

– Ми запізнилися, – відповіла за всіх дівчина.

– Мені довелося вмовити ректора, щоб дозволив Маятнику зробити вибір, – щасливо усміхнулася пані Ліонелла.

Міларунн – дуже тендітна, з тонкими руками й зап’ястями. Волосся зібрані у два високих каштанових хвости, підібрані шпильками-кільцями й нагадували білячі пензлики. Та й зовні Міларунн була схожа на вертку білочку. Не вистачало тільки пухнастого хвоста. Хлопці хоч і були братами, але не були схожі ні крапельки.

– Ми – близнюки, – запевнив Рудольф, він був нижчий за брата і пухкий мов пончик.

– Ви ж ані крапельки не схожі! – вигукнула Кхибра.

– Але це факт, – сказав худий і довгий Вальдемар.

Схожі хлопці були тільки кольором очей. І ті були різні: один сірий, другий синій. Високому дістався правий синій, а коротуну – лівий. Я придивилася. Це фантастика! Але брати справді невловимо схожі: дзеркальне відображення одне одного, тільки дзеркало було кривим. Якби витягнути одного або зменшити другого, то вони стали б копією один одного. Тільки носи в них все-таки різні: у високого – качечкою, а в низького – сливою. Мабуть, я надто пильно роздивлялася братів, бо Рудольф, сказав:

– Усе? Виставу закінчено?

Я кивнула і усміхнулася.

– Увага, адепти! – пролунав голос ректора. – Попрошу тиші!

Гудіння негайно стихло.

– Дорогі адепти, я радий вітати вас у стінах магічної академії Нескінченної Спіралі Часу! Сьогодні починається новий навчальний рік. Для когось він буде першим, а для когось – останнім. Щоправда, не всі розпочнуть навчання у калитнику. Адепти третього і п’ятого витків факультету цілительства розпочнуть заняття тільки у медоварі. Це пов’язано з епідемією лихотруски за Зорекрилими горами. Мені шкода, але двох адептів з нами більше ніколи не буде. На превеликий жаль їх забрала епідемія. Адептка третього витка факультету цілительства Олліна Монг та адепт п’ятого витка факультету травництва, віщування і цілительства Діміус Тінь. Вшануймо їхню пам’ять хвилиною мовчання.

Зал встав і шанобливо схилив голови.

– Прошу, сідайте.

Усі сіли.

– А тепер важливі новини. Я безмежно радий, що після багатьох років, у нас знову відкрито факультет кулінарної магії. Прошу привітати та підтримати новачків бурхливими оплесками.

– Будь ласка, – усміхнулася професор Грехем до нас, – привітайте всіх!

Ми підхопилися з місць і, усміхаючись, помахали руками адептам і викладачам, які аплодували.

– А тепер про нововведення академії. З цього року запроваджується система штрафів за навмисне псування академічного майна. Також прогули та не здані сесії без поважних причин теж потраплять під штрафи. Розмір штрафу буде індивідуальним, але не менше двадцяти срібних монет.

Зал обурено загудів, адептам нововведення не сподобалися. Та й кому може сподобається такий великий штраф?

– Попрошу тиші! – суворо сказав професор Бланц. – Час вам дорослішати й відповідати за свої вчинки. Торік академія зазнала колосальних збитків після того, як адепти факультету магії вогню перетворили на руїни практичний зал некромантії. Пану Грондеру Вікку довелося особисто ловити трьох піддослідних зомбі з двома викликаними духами й відсилати до Марсули. Міряйтеся аурами за межами академії. Я нагадаю, що за вчинений гармидер доведеться відповідати у суді.

У залі почувся регіт і бурчання окремих адептів.

– Ще про нововведення. Великий портал буде закрито до зимового сонячного свята.

Студенти знову загуділи.

– Це вимушений захід. Після свята, портал працюватиме у звичайному режимі. Погані новини закінчилися. Тепер хороші – в академії знову працюють ліфти, тож на пари не спізнюйтеся, ваші виправдання залишаться поза увагою. Для того, щоб скористатися ліфтом, підійдіть до зеленої зони біля поруччя, торкніться їх, вони одразу ж відчиняться. Скомандуйте: «Ліфт!», він миттєво з’явиться. Потім зробіть крок уперед і сідайте у нього. Нагадую, що розклад висить на першому поверсі біля галереї богів. Решту вам розкажуть ваші майстри-куратори. Хай торкнеться усіх нас Маятник Нескінченної Спіралі Часу! – ректор зробив невловимий пас руками, й над актовою залою пронісся примарний Маятник, незримо торкаючись кожного.

Зал вибухнув оплесками.

– Адепти, – звернулася до нас пані Грехем, – прошу за мною. Якщо раптом загубитеся, то наша аудиторія номер сто три, на четвертому поверсі. Можна дістатися ліфтом.

– Ми всі не вмістимося, – сумно зітхнув Рудольф.

Професорка посміхнулася.

– Це магічний ліфт, адепте Дикий, хмарний. Якщо не боїтеся висоти, а з часом ви перестанете її боятися, сідайте у ліфт, назвіть номер поверху. Хмара доставить вас до місця призначення. Ліфт безпечний, випасти з нього неможливо. Усе захищено магією.

– Овва! – вирвалося у Вальдемара. – Гайда у ліфт! Я хочу це спробувати!

Ліонелла розсміялася, і ми всі вийшли у коридор.

Це було щось неймовірне! До нас з Кхиброю підпливла білосніжна хмарка, що клубочилася. Ми з сумнівом поглянули на неї – підлоги не видно.  Страшно. Але, коли зробили крок, то немов опинилися у високому кошику. Ми назвали четвертий поверх, і хмарка плавно відчалила від поруччя. Вгору і вниз плавно сновигали хмарки з адептами.

– Руто! Кхибро! – почулося зверху.

Задравши голови, ми побачили Геру, Богріса й Альгіна. Вони у своїх формах були мов ялинкові прикраси – яскраві та ошатні. Герман вдягнений у багряну, що символізував його стихію – вогонь, а на Альгін – у сріблястій – повітря. На Богрісі – чорна, мов сажа, форма, із золотистою емблемою. Воно й зрозуміло, Гріс – майбутній некромант. Не знаю чому, але мене сіпнуло. Безсумнівно, всі факультети важливі й потрібні. І факультет некромантії – не виняток, але не можу звикнути до думки, що вони можуть піднімати мертвих, а також приборкувати їх. А ті, хто навчався в аспірантурі, міг розмовляти з духами, приборкувати привидів і ще багато чого. У багатьох з них були примарні фамільяри, до яких неможливо доторкнутися: рука проходила крізь них, чіпляючи лише темну магію, якою вони були просякнуті.

Некромант, який приїжджав до Курчавого мав за фамільяра дух пса. Уявіть, іде вулицею чоловік у темному одязі. В очах клубочиться морок, а поруч клубочиться такий самий морок. Вночі пес зливався з навколишнім світом, тільки очі світилися жовтим, і з пащі струменів слина-морок. Зустрінеш такого «собачку» на задвірках – або з життям розпрощаєшся, або з розумом. Некромант називав свого пса істинним, бо вважалося, що в них тільки безтілесні духи можуть бути фамільярами. А все, що набувало форми і що можна помацати – сучасними пустощами. Хоч деякі види й могли ставати невидимими за велінням господаря, але все одно вважалися спрощеними порівняно з істинними. Вбити фамільяра неможливо. Він завжди оживав поруч з господарем. Коли життєвий шлях господаря закінчувався, фамільяр ішов разом з ним, якому був відданий до останнього подиху. Про все це нам якось розповів той самий некромант, що приїздив до Курчавого, бо нашим питанням не було кінця.

 Цікаво, а в хлопців є фамільяри? Герман влітку обзавівся котом, якого недолюблює вся кімната за те, що він об будь-що точить кігті, а спати любить на випрасуваних речах або чистих рушниках, залишаючи скрізь свою шерсть. Згадавши літні пригоди, я усміхнулася.

Хлопці порівнялися з нами.

– Привіт! – радісно перебиваючи один одного привіталися вони. – Увечері ми до вас завітаємо, якщо ви не проти.

– Заходьте! – тут же погодилася Кхибра.

– Побачимося! – крикнула я.

Ми зупинилися на четвертому поверсі і вийшли з ліфта. Хмаринка наче розчинилася у повітрі. Прямо перед нами опинилися двері з табличкою «103 ФКМ». Ми увійшли до аудиторії, де на нас уже чекала професорка Грехем. Як вона так швидко дісталася? Немов прочитавши мої думки, вона відповіла:

– Викладачі користуються швидкісними ліфтами. Вони знаходяться окремо від хмарних.

– А чому не порталами? – поцікавилася Кхибра.

– Навіщо? Ми користуємося порталами тільки в разі крайньої потреби. До того ж, великий портал зараз працювати не буде. Тож, якщо вам потрібно кудись з’їздити, то користуйтеся драконами чи грифонами.

Для мене портал був справжнім дивом. Некромант до нашого містечка прилітав грифон-диліжансом. Або навіть приїжджав конем. Не так часто в Курчавому можна було побачити, як із порталу виходить поважна особа. Якщо таке й траплялося, то малеча підбігала до блакитнуватого тремтячого віконця і торкалася його. Хтось із них навіть намагався спробувати на смак і лизнув. На жаль, портал виявився несмачним, та й лизнув хлоп, як виявилося, повітря та залишився розчарованим. Хоч не поранив язика і то добре.

Наша аудиторія нагадувала велику затишну кухню. І розділялася на дві частини: в одній – сама кухня, в іншій – довгий стіл із п’ятьма стільцями. Ми всілися, і п’ять пар очей роздивлялися кухню, що знаходилася за спиною в професорки Грехем.

– Отже, мої любі, – почала пані Ліонелла, – я щаслива, що цьорік я навчатиму вас основ кулінарії.

Я була розчарована. Основ кулінарії? Серйозно? Та я це все знаю з дитинства!

– Бачу ваші здивовані  та трохи розчаровані обличчя. Ймовірно, ви думаєте, що знаєте більше за мене... – в аудиторії повисла тиша. – Але давайте домовимося відразу: ви просто зараз забудете все, що знали й чого колись у когось навчалися. Ми будемо крок за кроком осягати поєднання приправ і продуктів, доходити до суті кожної спеції та вчитися чародійству. Коли людина сита – вона задоволена життям, з нею приємно вести бесіду й справи. Тільки пам’ятайте один маленький нюанс – їжа не замінює життя. Не можна подорож замінити гіркою пиріжків або тістечок, а політ на дракон-джеті – добротним шматком окосту і келихом вина. Ми всі їмо, щоб жити. Але не живемо, щоб їсти. Сподіваюся, це не складно запам’ятати?

Ми мовчки кивнули.

– Чудово, переходимо до списку того, що вам потрібно купити.

Усі витягли з сумок магопера та блокноти.

– Насамперед, вам знадобиться казан. Не маленький казанок, а середній казан.

– Літрів на десять? – запитав Рудольф.

– На десять – це занадто, а ось на п’ять-сім – якраз. Поки що тут три вогнища, але до кінця тижня ректор пообіцяв, що зроблять ще три. Академія зацікавлена в тому, щоб кулінарний факультет розвивався і випускав фахівців.

– А ким ми вийдемо? Шеф-кухарями? – я просто лопалася від цікавості.

– Не зовсім, – загадково усміхнулася пані Грехем. – Ви вийдете віртуозами, кулінарними магами. Ви зможете дуже багато чого, повірте. Звичайно ж, якщо будете старанно вчитися, а не влаштовувати особисте життя, як роблять деякі адепти.

Ми розвеселилися.

– А які в нас будуть предмети? – запитала Білочка Міларунн.

– Розклад на першому поверсі. Там про все дізнаєтеся. Не відволікаймося, адепти. Отже, до казана у вас має бути ложка, зошит для запису рецептів, магопір’я з червоним, зеленим, фіолетовим і чорним чорнилом. Обов’язково – кілька наборів глиняних горщиків для спецій і приправ. Полотняні мішки та мішечки. Лопатки, кухарські виделки, три сковорідки: велика і глибока, дрібна млинцева і звичайна, універсальна. Набір ножів, якщо вам він не перейшов у спадок, – сказавши це, пані Ліонелла обвела усіх уважним поглядом. – Добре було б ще придбати кілька великих квіткових горщиків або ящиків, у яких ви вирощуватимете пряні трави.

– Ми будемо копатися в землі? – скривився Вальдемар.

– Обов’язково, адепт Дикий. Вам знадобляться три невеликі барильця літрів на вісім і кадіб – десь на тридцять. Сікач і кухарська сокира. Кілька дошок, тільки не беріть маленькі, вони дуже незручні. Вінчики, ківші – великий і маленький, і кілька кошиків. Один заплічний і пара-трійка ручних. Зверніть увагу – кошики обов’язково мають закриватися. Дві діжі – велика і маленька, дві ступки з товкачиками – одна повинна поміщатися у долоні, а друга – велика. Друшляк, ополоник, горщик для печені. Кілька форм для випічки. Тут я покладаюся на ваш смак і фантазію. І не забудьте про глибокі дека для пирогів і бісквітів. І, ще, – пані Ліонелла підморгнула мені, – качалка! Тільки не у вигляді зброї, а кухонна. Хто захоче ексклюзив – подивіться різьблені качалки у гномських крамницях. З-під них виходить дуже гарне печиво. Якщо я щось забула, то в процесі навчання – докупите. Не забудьте про кулінарні зошити й різнокольорові магопера! Це пункт номер один.

– Ого, який список, – зітхнула тролиця.

– Щось не так, адептка Юрз?

– Прикидаю, чи вистачить на все грошей.

– Для вас у магічному кварталі є спеціальні крамниці, в яких не будуть заламувати ціни. Але якщо ви справді хочете щось ексклюзивне, то за цим треба йти у гномські артілі та ельфійські крамниці. Там ви гарантовано знайдете щось унікальне. Але й ціна в такого товару відповідна. Тому, поки ви ще не заробляєте гроші своїм фахом, то вам цілком підійде «Перлина магії». Постійним покупцям там завжди надаються знижки.

– Скажіть, а де ми це все розмістимо? – поставила я запитання, що мучило мене, як тільки ми закінчили записувати список необхідного приладдя. Я насилу собі уявляла, як ми в невеликій кімнаті намагаємося приткнути всі наші барильця, горщики та сковорідки. До того ж Орсяна зайняла більшу частину шафи.

– У кожного з вас буде своя шафа. Тут, у цій аудиторії завтра стоятимуть п’ять шаф. У них розміститься весь ваш інвентар, який ви придбаєте. Бо в гуртожитку його просто розтягнуть ваші ж друзі.

– Як це? – обурилася Міларунн.

– По-дружньому позичать і не повернуть, – розсміялася пані Ліонелла.

Рудольф почухав потилицю.

– А в нас форма буде?

– Звісно! – доброзичливо усміхнулася пані Грехем. – Форму отримаєте в кастелянші. У нас усі адепти, як ви помітили, ходять у формі. Тільки у перший день занять першовиточникам дозволено прийти у своєму одязі.

Раптом пролунав гучний звук – бомм-бомм! Немов пробив годинник на міській ратуші.

– На сьогодні все. Цей звук означає кінець пари. Початок пари одинарний удар дзвону. Ви можете бути вільні. Ідіть до їдальні, пообідайте, а після – за покупками. І не забудьте отримати форму та підручники. Завтра чекаю всіх у цій аудиторії рівно о восьмій ранку. Попрошу не спізнюватися, кухрик не любить тих, хто багато спить.

– Кухрик? – майже хором перепитали ми всі.

– Так.

– А хто це? – наша цікавість не знала меж.

– Завтра й познайомитеся. Щасливо, адепти! І не забудьте про розклад, –нагадала майстриня.

І пані Ліонелла залишила аудиторію. Ми підійшли до тієї половини аудиторії, що була відокремлена, і тільки-но хотіли ближче роздивитись і помацати начиння, як вперлися лобами в невидиму стіну.

– Магічний замок, – зітхнула Білочка. – Мама таким закриває льох і комору від нас. Щоб солодощі не брали без дозволу.

– У вас таверна чи корчма?

– Лавка, а при ній чайна.

– І там продають солодощі? – здивувалася Кхибра.

– Виключно солодощі! Моя мама – випускниця академії. Вона теж навчалася на кулінарному і не знала, що це був їхній останній випуск. На щастя, нас вибрав Маятник, і факультет знову живе. Я така рада! Мама з татом познайомилися тут ще адептами. А я народилася, коли вони були на п’ятому витку. Щоправда, мене майже одразу відправили додому, до бабусь і дідусів, щоб я дала можливість батькам спокійно вчитися.

Я уважно дивилася на Міларунн.

– Скажи, а в їхній групі було багато?

Білочка задумалася.

– Двох я знаю точно, мама з ними досі спілкується. А про решту не питала. Хочеш, дізнаюся?

– Хочу, – впевнено сказала я.

– Коли поїду додому, то обов’язково запитаю. Тобі ж не терміново?

Я мотнула головою – ні.

– Їсти хочеться, – погладив себе по запалому животу Вальдек.

– Ходімо до їдальні.

На обід подавали грибну юшку й овочеве рагу з індичкою. До нас за столик підсіла красуня-дріада. На відміну від Орсяни, вона мала волосся-кучерики кольору стиглого жита, яке підстрибувало веселими спіралями від кожного повороту голови. Великі очі в тон шкірі – ніжно-фісташкові.

– Привіт! До вас можна? – поставивши на стіл тацю, запитала вона.

– Сідай, – з цікавістю роздивляючись дріаду, сказав Вальдек, – місця всім вистачить.

– Я – Зіррілана, можна просто Зі.

Ми познайомилися. Я кинула короткий погляд у тарілку дріади – тільки рагу. М’яса немає. Було б дивно, якби дріади їли м’ясо. Хоча, ходять чутки, що деякі чоловіки їхньої раси їдять оленину. Хтозна, можливо, це брехня, а може й ні.

– Я – майбутня травниця, а ви? – не зводячи з нас зацікавленого погляду, запитала Зі.

– Ми – майбутні кулінари.

Вона здивовано покліпала очиськами.

– Дивина та й годі! Хіба в місті немає артілей, де можна вивчитися на кухаря? Приєдналися б до якоїсь гномської громади, вас би навчили готувати. Невже для цього потрібно вступати до академії?

– Ми будемо магами-кулінарами, – спробувала їй пояснити Кхибра.

– Не бачу різниці, – відправляючи в рот шматочок баклажана, відповіла Зі. – По-моєму, королю нікуди гроші приткнути, якщо фінансує геть даремний факультет.

– Даремний? – здивовано заломила ліву брову Міларунн.

– А в чому користь? Куховарство, воно і за Зорекрилими горами куховарство. У всіх тавернах немає різниці, що замовиш – смак страв нічим не відрізняється. Хіба що в рестораціях подають щось вишукане. Воно й зрозуміло, все ж таки висока кухня.

Кхибра стиснула пальці в кулак, але я її штовхнула ліктем – не варто заводитися в перший навчальний день. Тролиця знехотя поклала руку на стіл.

– Ерік Другий фінансує факультет кулінарії? – я здивовано присвиснула.

– Ти не знала? – запитанням на запитання відповіла дріада. – З якого дрімучого лісу ти тут з’явилося, дитятко? Король повністю утримує академію. І стипендії платяться з королівської скарбниці.

Я промовчала. Усі інші теж мовчки доїдали обід.

– Свята Дерсанга*! Ви що, дикі?

– Ага, – підтвердив її слова Рудик. – Я Рудольф, а це, – він кивнув на близнюка, – мій брат-близнюк Вальдек. І ми справді Дикі. Прізвище в нас таке.

– Ідіоти, – пробубніла дріада і встала з-за нашого столу. – Щоб я ще хоч раз з вами за один стіл сіла.

Дріада вискочила і помчала на вулицю, залишивши тацю з недоїденим рагу і салатом. Ми всі мовчали.

– Та щоб вона в Марсулу провалилася! – лайнулася Кхибра.

– Заспокойся, вона не варта, щоб ти так переймалася.

Кхибра ще раз лайнулася, але тепер уже тихо. Я усміхнулася, а через мить наш стіл реготав над тим, що сталося.

– Ми тут багатьом як кістка в горлі. Тож готуйся, Білочко, ой... – я затулила рота руками і глянула на Міларунн. Треба ж було ляпнути таке. Я вже приготувалася вибачатися.

– Усе гаразд, – махнула вона рукою, – мене і вдома так звуть. Я звикла і не ображаюся. Це через хвостики, – вона мотнула головою, і хвостики ворухнулися, немов білка повела вухами. – Мені навіть подобається.

Після обіду, який не поступався куховарству Міша і Миша, ми вирушили до каштелянки отримувати форму. Нам видали спідниці та блузи яскравого апельсинового кольору, а хлопцям – штани і сорочки. До них належали такі ж помаранчеві мантії, як у пані Грехем з вишитими на них знаками академії.

У бібліотеці за книжками стояла черга. Ми прилаштувалися в самому хвості, й я з задоволенням розглядала книги. Деякі були великими та дуже товстими, такими, що без магії з місця не зрушиш. Інші – тонкі й відносно нові. А ще на самісінькій горі стелажів лежали сувої. Я раніше ніколи не бачила такої кількості книг! Ні, у нас, звісно ж, була шкільна бібліотека, але хіба така? Тут уздовж стін стояли десятиповерхові стелажі. Книжки, книжки, книжки, сувої, сувої, сувої... Скрізь, з усіх боків, навіть під стелею висів величезний квадратний стелаж із книжками.

Туди-сюди снували крихітки-фейрі, які діставали потрібні студентам підручники та рухали їх за допомогою чарівних паличок. Вигляд у них був дуже зосереджений, а в руках кожна тримала довгий сувій, з якого обирали ті чи інші книжки. Коли підійшла наша черга, то на нас глянула величезна огрядна тролиця. На великому носі ідеально сиділо витончене пенсне, через яке вона дивилася на нас.

– Факультет? – гучним голосом вимовила тролиця. Скельця пенсне райдужно блиснули у світлі магічних вогнів.

– Кулінарної магії, – поквапом сказала Кхибра.

Тролиця обвела нас зацікавленим і у той же час пронизливим поглядом, немов переглядала нутрощі. Потім усміхнулася, показавши міцні здорові ікла, прикрашені золотими кільцями.

– Дівчата, – звернулася вона до фейрі, – п’ять комплектів для майбутніх магів-кулінарів.

За нашими спинами почувся регіт.

– Крок уперед, адепти, хто вважає, що він чимось кращий за новачків! – грізно здвинула брови бібліотекарка.

У залі запанувала тиша. Було чути, як скрекочуть крильця фейрі, які обирали нам підручники.

– Будь ласка, пані Фоліанто! Усе готово! – почувся писклявий голосок крихітки, яка паличкою перемістила на стіл п’ять комплектів книжок.

– Прикладіть сюди свої вказівні пальці, – тролиця роздала нам бланки з переліком книжок.

Ми приклали пальці до спеціальних віконець. І одразу ж з’явився напис: «Ідентифікацію завершено».

– Чудово, – усміхнулася бібліотекарка. – Якщо що-небудь знадобиться, бібліотека працює до двадцятої нуль-нуль. Без вихідних.

Ми врозсип подякували тролиці та забрали свої книжки. Що й казати, а стос підручників був пристойним.

Коли ми дісталися гуртожитку, то з нас піт градом котився. Начебто і корпус академії недалеко, а все ж книжки важкі. Сподіваюся, що навчання не буде таким як вони. Ми домовилися зустрітися за годину біля входу в гуртожиток і розійшлися по кімнатах.

Ми з Кхиброю перерахували гроші. Подумали, що купимо спочатку найнеобхідніше, а решту – потім. До того ж потрібно з’їздити до тітки, раптом у неї є щось зайве з начиння. Якщо не віддасть, то сторгуємося. І треба баті магоптаха надіслати, може, він чимось поділиться – у корчмі повно різного посуду. Давно з дому звісток не чути, як вони там? Зловила себе на тому, що сумую за рідними. Хтозна, може, на цих вихідних, разом із Кхиброю з’їздимо в гості.

Ще ми обговорили, що цілком можемо підробляти в тітки в «Кличі вепра». Гадаю, вона не відмовить. А нам зайва копієчка не завадить. Та й навіщо лукавити – дуже хотілося зазирнути в «Пір’їнки курчат».

Не змовляючись, вирішили, що обов’язково придбаємо по різьбленій гномській качалці. Прийшов час зазирнути в артілі Хурлапих. Гноми своє слово завжди тримають. Я потішила Кхибру, що маємо гарні знижки у гномських лавках, які мені пообіцяв вельмишановний пан Флюн за цуценя естриггіра.

Ми передяглися у форму, помилувалися своїм виглядом і вийшли надвір. Добре, що нас попередила пані Чорра, що в Магічний квартал без форми нас не пустять. Інші туди входили за особливими перепустками. На вулиці на нас чекали одногрупники, і ми апельсиновою хмаркою вирушили до кварталу магів. Нас роздирала цікавість – досі ми не були в цій загадковій частині міста. Утім, як і в багатьох інших. Нічого, надолужимо!

Ми підійшли до ажурної брами Магічного кварталу. Ковані завитки переливалися магією – тонкі іскри мерехтіли поміж прутами, даючи зрозуміти, що простим городянам тут робити нема чого. Біля брами у темних плащах стояли вартові-маги. Вони здивовано подивилися на нас, але кивнули – проходьте. брама відчинилася, і ми зробили перший крок у світ магії та чаклунства.

І майже одночасно закрутили головами на всебіч: магічні послуги на будь-який смак та гаманець – від зурочення до зняття родових проклять.  Крамниця «Твій фамільяр», корчма «Веселе небіжчисько», «Магічні предмети Урсула Симона», «Пророкування долі. Салон пані Шеллієн», крамниця магічних речей «Перлина магії». Ага, осьочки вона!

– Хлопці, є ідея, – змовницьки підморгнула я.

– Ти подумала про те саме, що і я? – у тон мені відповіла Кхибра.

Я кивнула у бік салону пані Шеллієн.

– Брехня, – відмахнувся Рудик. – З дитинства мене постійно спокушали розповідями про циганок і всіляких провидців та оракулів. Одного разу навіть напророкували, що я стану знаменитим, – він гордо подивився на нас, але ми не оцінили його слів.

– А я хочу піти, – сказав Вальдек. – Якщо що, я з вами.

Ми подивилися на Білочку, вона тільки угукнула. Я рішуче потягнула на себе двері. Мелодійний передзвін дверних дзвонів немов огорнув усе приміщення. Ми озирнулися: біля входу – невелика конторка, за якою стояла усміхнена молода жінка у довгій волошковій сукні.

– Вітаю вас, адепти! Бажаєте сеанс? – її мелодійний голос теж був наче срібний дзвін.

– Так, – відповіла я за всіх.

– Усі? – якщо вона і здивувалася, то навіть бровою не повела.

– Так, – знову за всіх сказала я і краєм ока помітила, як Рудик скривився.

– Я доповім пані Шеллієн. А ви поки що сідайте.

Ми не встигли запитати куди, як просто з повітря з’явився широкий диван, на який ми всі й усілися. Жінка зникла за щільною шторою.

– Цікаво, скільки коштує цей сеанс? – запитав пошепки Вальдек.

Я знизала плечима. З-за штори вийшла та сама жінка.

– Хто піде першим?

Ми переглянулися.

– А скільки коштує сеанс? – поставив своє запитання Вальдек.

– Скільки не шкода. Але не менше десяти мідяків.

– Годиться, – задоволено потер він руки. – Тоді я піду першим.

– Прошу, – жінка відкинула штору і жестом запросила Вальдека.

Він трохи забарився, але зробив крок за штору.

– Мене звати А́ллія, я асистентка пані Шеллієн. Вибачте, що одразу не представилася. Хочете чаю, відвару чи соку?

 Ми чемно відмовилися. За кілька хвилин з-за штори вийшов блідий Вальдек.

– Що з тобою? – кинулася до нього Міларунн.

 Він тримав у руці маленький сувій, перев’язаний ниткою. Очі хлопця здавалися величезними від переляку. Навіть губи побіліли й тепер виділялися тонкою безкровною ниткою на майже мертвому обличчі.

– Води, – схаменулася першою Кхибра.

Аллія клацнула пальцями, і на конторці з’явилася кришталева склянка з водою. Я схопила її і мало не насильно сунула в руки Вальдека.

– Пий!

Він зробив кілька ковтків і приречено подивився на асистентку.

– Скажіть, що це все брехня, – сипло вимовив він, у голосі звучали ноти гіркоти й незворотної біди.

Аллія опустила погляд, силячись зберігати спокій:

– Я не можу... Пані Шеллієн ніколи не помиляється.

Я очима показала Кхибрі, щоб вона допомогла Вальдеку сісти, а сама рішуче відкинула важку штору вбік і зробила крок.

І відразу потрапила в короткий вузький коридор, який привів мене в широку майже округлу кімнату, її стіни були задрапіровані темно-синім оксамитом. Навколо мене спалахнули три магічні вогні. Яскраве світло засліпило очі, і майже одразу згасло.

– Сідай, де тобі зручно, Руто, – почула я обволікаюче-медовий жіночий голос.

Я не здивувалася, що мене назвали на ім’я. Адже якщо пані Шеллієн віщунка, то мені не потрібно називатися.

Очі звикали до напівтемряви. Я помітила на оксамиті ледь помітні магічні знаки, що мерехтіли у темряві, немов перші бліді зорі на небі. Але не бачила хазяйку медового голосу. Озирнулася – під ногами подушки різної величини в шовкових наволочках. Мої ноги потопали в густому ворсистому килимі. У напівтемряві блиснули очі, і я нарешті побачила саму ворожку. Це була тендітна темношкіра жінка. Швидше за все напівкровка – темна ельфійка. В Курчавому ходили чутки, що чоловік, чиє серце полонить дроу, не виживе. Після того, як вони зачнуть дитину, він помре страшною смертю. Пані Шеллієн тихо розсміялася.

– Викинь нісенітницю з голови, ми не згодовуємо своїх коханих мерзенним тварюкам. І самі їх не їмо як самки богомола. Люди брешуть.

Я здригнулася. Вона вміє читати думки?

– На чому ворожитимемо? На чому ти хочеш побачити те, що не дає тобі спокою?

Я всілася на подушки і витріщилася на неї. Красуня. Великі мигдалеподібні очі з поволокою, чорне хвилясте волосся, спадало на плечі великими локонами. Тонкий довгий ніс і пухкі губи. Вилиці гострі, як і підборіддя. На шиї – низка амулетів, які закривали невеликі міцні груди. На тендітних зап’ястях брязкали дуже тонкі золоті браслети, не менш як по півсотні на кожній руці. Сама провісниця в шовковій сукні кольору ожини з глибокими розрізами на стегнах. Стрункі ноги обплетені ліанами вигадливих магічних знаків, серед яких мої очі вихопили квіти безсмертника – татуювання оракулів. Отже, вона оракул?

– Куди хочеш зазирнути?

– А куди можна?

Вона посміхнулася куточками губ, а в очах заклубився чорний туман темряви.

– Карти, куля, вода, вогонь, руни, кістки, мушлі... Можемо вбити ягня і поворожити на нутрощах. Хочеш?

Мені здалося, що темрява з її очей тонкою ниточкою потягнулася до мене. У роті пересохло. Я згадала чомусь Саалліанну і нарешті вирішила:

– На мушлях!

Нитка темряви розсіялася, в очах блиснули вогники і тут же згасли.

– Цікавий вибір, – відкинулася на подушки оракул Шеллієн. Вона дістала з-за паска чорний оксамитовий мішечок і простягнула мені.

– Візьми стільки, скільки захочеш і кинь їх на таріль.

Вона клацнула пальцями, переді мною з’явилося широка пласка, майже рівна таріль. Я розв’язала мішечок і запустила в нього руку. Прохолодні мушлі обпекли кінчики пальців.

– Думай про те, що ти хочеш дізнатися, Руто, – примружившись, прошепотіла пані Шеллієн.

Я перебирала мушлі і думала про себе, батька, медальйон і бабусю. Чому батько був проти навчання в академії? Навіщо медальйон розділили на три частини? І, врешті решт, якщо я його зберу в єдине ціле, то що отримаю – нагороду чи прокляття? І як це вплине на моє подальше життя? Мушлі мов живі вскочили в долоню, я їх висипала на дзеркальну поверхню тарелі. Вони застукали, немов великі градини по даху, і лягли дивним візерунком.

Оракул Шеллієн усміхнулася і поцокала язиком:

– Треба ж, яка ти цікава дівчина. І смілива. І добра. І чиста душею. Таким як ти складно жити. Прикидатися не вмієш. Дай ліву руку.

Не встигла я простягти руку, як вона проткнула безіменний палець, витягнувши перед цим з-за гострого ельфійського вуха довгу тонку голку. Я скрикнула, кров цівкою побігла по пальцю, оракул перевернула долоню донизу і на мушлі впали червоні краплі. Пані Шеллієн прикрила очі, тонкі ніздрі здригнулися, вона з шумом втягнула в себе повітря і гучно видихнула. Так повторила кілька разів. Заплющені очі під повіками ходили ходором, немов вона читала якийсь текст. Нарешті вона знову з шумом видихнула і заговорила:

– Над головами мимохідь

Проллється світло у вирі свята,

Отримаєш ти відповідь,

Бо крапля во́гнем обійнята.

 

І сіль коли семи стихій

Крізь морок вийде у світанок –

Впаде до ніг зоря Елххі

І сяйвом запалає ранок.

 

Оракул важко дихала. Вона враз розплющила очі й простягнула мені точно такий самий сувій, з яким вийшов Вальдек. Звідки вона його взяла? З повітря витягла?

– Тут усе записано, – сказала пані Шеллієн і вирячилася на мене. – Давно в мене не було таких кверентів, Руто.

– Але я геть нічого не зрозуміла, анітрішки, – тільки й змогла видавити я.

– Усьому свій час, дівчинко. Ти навіть не уявляєш, як швидко все здійсниться. А зрозумієш ти все раптово, – Оракул потягнулася і позіхнула, прикриваючи рот долонею. – Поклич свою подругу. Оплату залишиш у вазі біля входу до цієї кімнати.

Я вийшла не попрощавшись. У руці стискала тонкий пергамент сувою. Думки в голові роїлися. Це за цю нісенітницю я маю заплатити гроші? Але моє обурення погасив амулет, що спалахнув червоним. Я тихо скрикнула і тут мене немов підкинуло. Я розмотала пергамент і прочитала перші рядки:

– Над головами мимохідь

Проллється світло у вирі свята,

Отримаєш ти відповідь,

Бо крапля во́гнем обійнята.

Я згадала вчорашню ніч, феєрверк і амулет, що заблищав. Він справді наче спалахнув вогнем! Але сирена нічого не сказала! То, можливо, треба вирушити до бухти Семи Стихій, туди, де колись давно зник Ерік Другий? А якщо десь там друга частина бабусиного амулета?

Очі знову жадібно вчитувалися в рядки. Зірка Елххі – це одна з найяскравіших зірок у сузір’ї Броненосця. Дуже добре видно в медоварі. Чи означає це, щось доленосне має статися вже наступного місяця в бухті Семи Стихій? Потім я сама на себе розізлилася: чому я схопилася за цю бухту? Що, інших місць не існує? Лартіона величезна. Ба більше, може це стосується не нашої країни, а сусідньої Леовардії?

Я відрахувала тридцять мідяків і кинула у вазу, що стояла у кутку. Вони глухо впали на дно – багато хто користується послугами оракула. Треба ж! Сувій я поклала в сумку. Не проста пані Шеллієн, ох, не проста! Що ж, дякую! Я увійшла до кімнати, де сиділи одногрупники.

– Кхибро, йди, оракул чекає на тебе.

Тролиця зірвалася з місця і побігла до пані Шеллієн. А я вмостилася на дивані. Загадок додається, відповідей поки що жодних. Гаразд, почекаю. Я дівчина терпляча. Покінчимо з ворожінням, підемо за покупками. Благо, крамниця поруч.

 

Дерсанга – богиня землі