Раді Вас бачити!

Мати так і не вийшла з дому. Вона замкнулася в спальні й ридала. Періодично затихала і в цьому затишші лаяла мене на чому світ стоїть, періодично розбавляючи лайку прокльонами. Ані Дора, ані Лютка, ані Вітка не вийшли надвір. Своїх дітей забрали й не виходили з кімнат. Батя, незважаючи на мої протести, зібрав нам величезний заплічний кошик усіляких харчів.

– Знаю я, як у ваших академіях годують. Мужикам їсти треба, – кивнув він у бік Альга і Гери. – Та й вам для ворушіння звивин сили потрібні, – складаючи копченості та в’ялене м’ясо, говорив батько. – Круп і бобів я вам поклав. Локшину, донечко, сама наріжеш. Справа ця нескладна, впораєшся, бодай, не вперше.

Він сходив у комору і приніс нитки сушених грибів.

– Цього року. Єрошка збирав, – гірко усміхнувся батько.

Я вдихнула аромат. Згадала, як ми з братом торік бродили лісом, збираючи гриби. Як Єрошка вигукував: «Руто! Я знайшов галявину! Я молодець! Ну ж бо, похвали мене!» У горлі знову став ком.

– Усе владнається, – поплескала мене по плечу Кхибра.

Я тільки кивнула.

Батя приніс з корчми два шмати рожевого сала з широкими м’ясними прошарками у великих кристалах солі. Сало було трохи вологим, «зі сльозою», як казали в корчмі. Ми засолювали його за особливим рецептом, секрет якого тримали у таємниці. Сімейний рецепт, який ми передаємо з покоління у покоління, наша традиційна страва. Батько дбайливо обмотав його у тканину і поклав у полотняний мішок.

– Вино пришлю у медоварі. Та й пиво поставлю до свята. Наше, морошкінське. Приїжджайте, спробуєте.

Хлопці подякували йому.

– Пиво в баті знатне. Гіркота ледь чутна, не те що в «Небіжчиську».

– Невже корчма досі працює? – здивувався батько.

– Ага, – сказала я і почервоніла.

Кхибра усміхнулася, мабуть, теж згадала чудовий фіолетовий горошок.

Я хотіла звичним рухом відкинути косу на спину, але рука намацала порожнечу, і я спробувала заправити за вухо кучеряве коротке пасмо. З цього теж нічого не вийшло, і пружинка волосся знову вистрибнула на щоку. І без того не райдужний настрій зовсім щез. Герман не зводив з мене очей і мовчав. А за мить... Ні! Що він коїть?! Гера витягнув із халяви ніж. Вузьке лезо блиснуло на сонці, коли різким рухом він відрізав свою косу. Я всього лише раз помилувалася його довгим густим волоссям... Навіщо?

– Германе...

Але він тільки підморгнув і усміхнувся.

– А що? Я й забув, що таке коротка стрижка, – він знову весело підморгнув мені. – Разом будемо відрощувати. Подивимося, у кого швидше відросте.

Кхибра непомітно штовхнула мене ліктем у бік. Я подивилася на неї – тролиця усміхалася куточками губ. Я ковзнула поглядом по Альгіну. Той стояв сіріший за хмару. Напевно, злився, що не йому першому спала на думку ця ідея. Але його хвіст з косою Германа не зрівняється. А ось батя похмуро дивився на Герку, який простягав йому косу.

– Хлопці, припиніть дуріти. Прийом волосся на сьогодні закінчено.

– Ніяк коси зібрався продавати, Прохоре? – почувся від хвіртки голос Горпини.

– Як дізналася?

– Ти ж знаєш, що мені для цього не потрібні плітки. У храмі Акрідени була. Їхала повз, дивлюся, а ти цирульню просто неба відкрив!

Відьма зайшла у двір і підійшла до Германа.

– Гарна коса, товста. Багато виручити за неї можна, – Горпина помацала і покрутила її в руках.

– Візьмеш? – закриваючи кошик, запитав батько.

– Чому ж не взяти. І золотий дам. За обидві коси.

– Бери, – розмотуючи сорочку з моєю косою, відповів батько.

– Дивлюся я на тебе, Прошко, і думаю: дурний аж крутишся!

Ми заклякли.

– Ти хоч знаєш, що я можу наворожити на це волосся?

Герман клацнув пальцями.

– Заспокойся, – махнула рукою в його бік Горпина. – Якби хотіла наврочити, не питала б. Коси візьму. Зроблю вам амулети, – вона глянула на мене. – Приїдете до медовара і за три золотих викупите.

– Три золотих? – очі Альгіна поповзли на лоба.

– А як ти хотів, хлопче? Я місяць працювати буду. Чи в академії тепер по-іншому амулети роблять? Ті, що сьогодні я на вас бачила, взагалі пів року робили.

Альгін витріщився на відьму, а та тільки посміхалася.

– Викупимо, – твердо сказав Герман.

Відьма зустрілася з його поглядом. З хвилину вони немов перевіряли одне одного на міцність. Гера не відвів очей. Горпина ж розсміялася, задравши голову. Важкі коси сколихнулися на грудях.

– Досить у витріщалки грати! Тримай, Прохор, – вона кинула золотий, який казна-звідки з’явився в руці.

Батько на льоту зловив кругляк.

– Хороші хлопці, – усміхнулася відьма, потім уважно глянула на тролицю. – І ти, дівко, скоро велику радість знайдеш.

Сказавши це, Горпина забрала коси, замотала в мою ж сорочку і поклала в сумку.

– Малому сьогодні їсти не давай. Відваром напувай. І ось цим, – вона дістала пляшечку і простягнула баті. – Не бійся, це добре зілля. Біль швидко зніме, і син засне. А завтра прийду, заклинання почитаю. Сьогодні не можна, не той день. І жінці скажи, щоб не заважала. Надумає їхати в Глоськ до Фімки, то поруч і сином зляже. Я не жартую!

Батько важко зітхнув.

– Не прив’язувати ж її.

– Замкни. Інакше біди накличе на весь рід. І віконниці зачини. День перекрутиться і заспокоїться. Прошко, подивися на мене.

Батько зиркнув на відьму.

– Я маю право так говорити, – Горпина перевела погляд на кошик з харчами. – Хлопці, беріть кошик і несіть у віз. За годину грифон до Ситова летить.

Відьма, не прощаючись, вийшла з двору. За весь день Будяк навіть не гавкнув. Як заліз у будку, так і сидів увесь день там. Чи то відчував біду, чи то доживав останні дні. Альгін із Германом підхопили кошик і, хекаючи, понесли до воза, що стояв біля воріт.

Всю дорогу до станції я поглядала на Геру. Не можна сказати, що йому було погано з коротким волоссям, але аж надто незвично бачити його таким. Альгін же ж насупився як миша на крупу і вдавав, що з цікавістю розглядає Курчаве. Кхибра всю дорогу загадково усміхалася. Воно й зрозуміло: почути хороше від відьми – вже велике щастя.

Біля диліжанса я міцно обійняла батька.

– Бать, бережи себе. Я не пропаду.

Він поцілував мене в маківку. Як я можу після стількох років прожитих разом називати його «дядьком»? Ні. Він мій тато. Назавжди. На все життя. А мама... Нехай боги нас розсудять. Я не тримаю на неї зла. Але після почутого, розмовляти з нею не хочу, зовсім не хочу. І з сестрами теж. Тільки Єрошка. Єдина тоненька ниточка, яка нас з нею зв’язує. Я згадала тоненькі руки й ноги брата, те, як він лежав на землі, і ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Якби не Горпина і мої друзі, то прощалися б ми з Єрошкою в храмі Аргіни, щоб прийняла його в Айгронісі як власного сина.

– Тітку не забувай, – наставляв батя. – Важко їй, хоч і приндиться.

– Ми з Кхиброю будемо в неї підробляти.

Він легенько клацнув мене по носі.

– Тільки так, щоб було не як наприкінці весни. Пам’ятай, що від ножа, стріли чи арбалетного болта не встигнеш ухилитися. І не забувай: щотижня відправляй птаха. Хоч голос твій почую.

– Як завжди, – погодилася я.

– Біжи, хлопці зачекалися. Я радий, що в тебе надійні друзі.

– Грифон–диліжанс вирушає за три хвилини, – оголосив маг–погонич і зачинив заклинанням двері.

Герман з Альгіном, наче мої особисті вартові, сіли по обидва боки. Кхибра, регочучи, сиділа навпроти. Звісно, весело їй. А я наче в лещата затиснута: обидва схопили за руки так, немов я їхня власність.

– Альгін, – вивільняючи руку, тихо і миролюбно сказала я, – минулого разу моя поїздка обернулася крадіжкою. І я не маю наміру в разі чого жертвувати своїми друзями й цілим кошиком їжі, якої нам вистачить на кілька місяців.

– І що я маю зробити? – він ледь стримував роздратування.

– Сядь, будь ласка, поруч з Кхиброю. Нас у диліжансі всього четверо. Кхибра в разі чого відсіч не дасть.

Тролиця спробувала заперечити, але я виставила долоню перед собою.

– Ні, Кхибро! Коли приставлять ніж до горла, нікуди не рипнешся.

– Усе так серйозно? – без тіні іронії запитав Герман.

– Не знаю. Але я ні в чому не впевнена. Звісно, можна було б запитати у Васі, але в мене більше немає магофлаїв. Ми всіх використали. У вас птахи є?

Хлопці лишень розвели руками – немає.

– Приїдемо, запитаємо, – заспокоїв Герман.

Альг кілька секунд подумав, потім, розстебнув пасок і пересів на протилежне сидіння. Грифон-диліжанс піднявся в повітря. Я і тролиця махали руками батькові, який віддалявся. Потім я взяла Германа під руку і вляглася на його плече. І знову подумки оплакала наше волосся: підклала б косу, не так давило б. Герман, напевно, відчув, що мені незручно і обійняв. Я вмостилася, скинувши туфлі й поклавши ноги на сусіднє сидіння, і заплющила очі. Крізь вії я побачила, з яким осудом дивиться на нас Альгін. Начхати. Мені добре, зручно й затишно. А ще я чую, як схвильовано б’ється серце Гери. Дивно, що Шафран за весь цей час не подав голосу. Але варто було про це подумати, як над вухом пролунало невдоволене бурчання:

– Тихіше, так і скалічити можна!

– Вибери собі інше місце, будь ласка.

Клоп подзижчав, перелітаючи та всівся десь, де я не бачила. Я все-таки вляглася Гері на коліна, так набагато зручніше. Засинаючи, я відчувала, як його пальці м’яко перебирають і погладжують моє коротке волосся. Знову згадала про те, як він відрізав свою косу і подумки усміхнулася. Мало хто б зважився на такий крок.

Прокинулася я різко, від власного зойку, тому що медальйон нагрівся. Здригнувся Герман, який задрімав, виявляється, я уві сні засунула його руку собі під щоку і потягнула її на себе.

– Поганий сон?

Я заперечно похитала головою, сіла, взула черевики й пристебнула пасок. Я з тривогою покосилася на одне і друге вікно.

– Спи, Руто, – сонно прошепотів Гера, – все спо...

Він не договорив, диліжанс тряхонуло так, що, якби не паски безпеки, ми б упали на підлогу. Альг відстебнувся.

– Германе, накопичувачі залишилися?

– Один, – витягуючи з кишені амулет, відповів Гера.

– Тримай його напоготові. Я частково відновився.

– Я можу все спалити. Тож, лови.

Амулет сховався в кишені Альгіна. Диліжанс завмер у повітрі. Здавалося, що грифони зависли й не рухалися. До нас долинала лайка погонича з бандитом. У мене не було сумнівів, що це залишки банди Врадамара. Можливо, Вася з сищиками пов’язали не всіх. Пролунав оглушливий крик грифонів, диліжанс пішов убік, потім різко вгору. Альг упав на підлогу і скотився під наші сидіння. Пристебнута Кхибра вчепилася в сидіння і, зблідла від страху, не могла навіть скрикнути.

Герман відстебнув пасок, двома руками схопився за Альга і ривком допоміг йому вибратися. Я теж відстебнулася і пересіла на кілька сидінь убік. Погоничу вдалося вирівняти диліжанс.

– Кхибро, сядь поруч з Рутою, – скомандував Гера. – Альг, ти як?

– Живий, – сплюнув кров із розбитої губи Альгін. – Які насичені вихідні.

Він спробував видавити щось на зразок усмішки, але вийшов вишкір. Дверцята рвонули. Ми помітили, як грифон бандита злякано змахнув крилами й різко пішов праворуч.

– Там маг, можливо, повітряник, – шепнув Альгін, дивлячись на двері. – Звичайна людина не зможе відкрити магічний замок.

– Або погонич у змові з бандитами, – вголос припустила я.

Друзі вирячилися на мене.

– Може ти подумаєш, і перейдеш на детективний? – абсолютно серйозно запитала тролиця.

– Отакої, я просто припускаю, що й таке може бути. До речі, погонич той самий, що був і минулого разу. Альгін, чи є заклинання, яке на відстані може зняти чи розвіяти магічний захист?

Хлопці перезирнулися.

– Є. Щуп кракена. Воно пробиває захисний купол, як горіхову шкаралупу.

– Водник, – видихнув Герман. – Причому сильний.

Поки хлопці вирішували, як знешкодити мага, диліжанс знову сильно тряхнуло. Мені пригадався кінець літа і те, як застудилася сирена. Тоді теж хтось пробив захист, але на драконі. Що якщо це один і той самий маг? Якщо Герман каже, що маг сильний, то не виключено, що застуда Саалліанни його рук справа. А якщо вони взагалі намагалися її вбити? Відповідь прийшла сама: захотіли б убити – вбили. А так, просто налякали. Кого, сирену? Або... хребтом пробіг легкий морозець страху. Можливо, це змова проти короля. Свої здогадки я вирішила поки що тримати при собі. Доти, доки Альгін не відповість на мої запитання, я з ним ділитися не збираюся. Краще порадимося з Ліком і Германом. Якщо без пригод доберуся до гуртожитку.

Може комусь це здасться смішним, але мені буде дуже шкода втраченої їжі. Тато стільки праці вкладає в кожен продукт!...

Думки обірвалися. Диліжанс знову тряхнуло. Цього разу, якби не паски, якими хлопці закріпили кошик, то продукти розлетілися б по салону.

– Пресвітлі боги! Рятуйте Шафранчика! – пролунало десь згори. Нарешті фамільяр дав про себе знати.

Дверцята рвонули й в диліжанс увійшов... Лавр? Шафран не жартував, коли сказав, що шершні постаралися – пика справді окривіла на обидва ока.

– Не чухайся! – пролунав другий голос за вікном, який зливався з шумом крил грифона злодіїв. – Швидше! І перевір, чи є в них з собою жрачка!

Лавр, дивлячись на нас, посміхнувся. Зате я розреготалася. Не втрималася і Кхибра. Видовище було те ще! Уявіть собі людину з вузенькими щілинками замість очей і губами як дві сардельки.

– Ох і пиця в тебе! – не втримався від шпильки клоп.

– Фто фкафаф? – прошепотів Лавр. – Фто фе фкафаф?! Фи Футка?! – він уставився на мене.

Я перевела подих.

– Ти ба, який красень, хоч картини з тебе пиши, Лаврик. Щоб неслухняних дітей лякати.

– Або в бродячому цирку за гроші показувати, – реготнула Кхибра. – Подумай, це непогана кар’єра!

– Фнуффяєфесь?!

– Лавре, якого хріна ти там вошкаєшся?! – знову почувся голос зовні.

– Хфоші і фолофо! Фифро!

Ми знову покотилися зі сміху.

– Воші та що? – перепитала я. Ми ледь не плакали з його вимови.

Але гадюченя принюхалося і подивилося на кошик з їжею. Ага, зараз я його тобі віддам! Розкачуй сардельки далі, бажано ще парочкою шершнів. Шафран немов уловив мої думки, сів на розпухлу губу Лавра і...

– Фу! Фмеффюфька! Фу! – Лавр намагався скинути Шафрана, прикриваючи ніс рукавом сорочки.

– Сам ти «фмеффюфька»! – передражнив його клоп. – А я чистої шляхетної крові! Справжній щитник!

– Закінчуй із ним, – тихо шепнув Гера.

Альг кивнув і щось пробурмотів. З його пальців зісковзнула тонка нитка, яка обвила ноги Лавра. Альгін підніс долоню до губ і дмухнув. Нитка, немов перекушена, обірвалася і впала вниз.  Лавра різко викинуло геть.

– Лови сюрприз! – крикнув Альг другому бандиту, який сидів верхи на грифоні. Той рвонув униз.

Ми не встигли й оком кліпнути, як Герман став в отворі, підстрибнув, підтягуючись на руках, і вибрався з диліжанса. Він поліз по даху до погонича. Ми чули, як він повзе. «Тільки не зірвися!» – подумала я. Там же шалений вітер! Я тільки й встигла помітити, як волосся Гери, що стало тепер коротким, відкинуло назад різким поривом. Щоденні тренування не пройшли дарма. Тілом він володів досконало.

– Готово! – пролунав зовні його голос. – Віднови захист!

Альгін активував амулет і щось прошепотів, зачиняючи двері, що грюкали від вітру. Диліжанс ще раз труснуло, але одразу ж ми відчули, що грифони перестали кидатися з боку в бік і вирівнялися. Ми знову спокійно летіли.

Піт градом котився з Альгіна. Він витер рукавом обличчя і ліг на сидіння. Альг важко дихав. Я відстебнулася і підійшла до нього.

– Ти як?

– Нормально. Посидь зі мною, будь ласка.

Я мовчки присіла на краєчок сидіння.

– Хто ти, Альг? І навіщо я тобі?

Він заплющив очі, даючи зрозуміти, що не бажає відповідати на запитання. Усе що я почула – важке дихання.

– Давай у Ситові поговоримо.

У Ситові, так у Ситові. Я встала і сіла поруч із Кхиброю.

– Руто, скажи, ми коли-небудь без пригод обійдемося? – задумливо запитала тролиця.

– У глибокій старості, – глибокодумно відповіла я.

– Опупиріти!

Я не знала чи це крик радості, чи прийняття цього як неминучого.

Столиця зустріла рясним дощем. Довелося брати візок. І не тільки через дощ. Хлопців не те що хитало, у них підкошувалися ноги. Ми з Кхиброю спочатку віднесли у підводу кошик з провізією, а потім підхопили під руки хлопців і потихеньку пішли до підводи. Стиснувши зуби, вони ледве переставляли ноги.

– Де це ваші кавалери так набралися? – хмикнув візник.

– На весіллі, – збрехала я.

Менше знає – довше живе. Внутрішній голос підказував, що не варто казати про те, звідки ми прилетіли, і що було в дорозі. Потрібно сьогодні ж усе обговорити з Лікраніелем. Хтозна, раптом поки нас не було, ельфу вдалося про щось дізнатися? Германа лихоманило. Альгін почувався не краще. Я накинула свій плащ на Геру, він мляво спробував комизитися, але нічого не вийшло. Кхибра свій плащ віддала Альгу.

Біля гуртожитку нікого не було. І не дивно – дощ посилився. До цілителів ми їх не дотягнемо. Я звалила важкий кошик на плечі. Мене б відкинуло назад, якби Кхибра не підтримала. Я, стиснувши зуби, попрямувала до гуртожитку, попросивши кучера почекати. Той за п’ять мідяків, погодився.

Залишивши вдома кошик, я кинулася до кімнати хлопців, постукала – тихо. Нікого не було. Я вилаялася, повернулася до нас і взяла двох магоптахів, одного відправила Богрісу, другого – Лікраніелю, щоб допомогли дотягнути Герку та Альга до кімнати. Від Гріса відповідь прийшла майже миттєво, що він не в Ситові. Натомість Лік уже стояв унизу.

Ми завели Альга з Герой у кімнату. Бунт закрутився під ногами господаря. Той, упустивши голову на груди, взагалі ніяк не реагував на кота. Поки Лік притримував обох, розстелили ліжка. Я розуміла, що навряд чи вони зможуть самостійно роздягнутися, тому попросила ельфа допомогти.

– Ліку, у тебе є якісь настоянки?

– Ні, – задумливо смикаючи прядку волосся, відповів він. Потім уставився на мене і перевів погляд на Германа. – А де ваше волосся?!

– Ти такий уважний! – не втрималася Кхибра.

– Ліку, я потім розповім.

На груди Герману стрибнув Бунт і, мурчачи, почав масажувати лапами.

– Альге, як вам допомогти?

Але Альгін відбивав зубами дріб і втрачав свідомість. Та що ж це таке?! Я не придумала нічого кращого, ніж відправити магоптаха Шраму. Некромант не змусив себе довго чекати. Не минуло й п’яти хвилин, як двері кімнати відчинилися, і увійшов пан Вікк.

– Ах ти ж... – він вилаявся так, що ми з Кхиброю, які чули в тавернах багато чого, почервоніли. – Відійдіть! – рявкнув він.

Ми відскочили від ліжок. Бунт вигнувся дугою і зашипів на некроманта. Той не звернув на нього жодної уваги, немов кота й не було в кімнаті.

Грондер Вікк креслив у повітрі хитромудрі знаки, які тінями лягали на хлопців і ковзали по них. Коли знаки схлинули, їх огорнув знайомий світло-зелений туман.

Некромант повернувся в наш бік й усміхнувся.

– Бачили б ви свої обличчя! Усе позаду, заспокойтеся.

– Але ж могло все жахливо закінчитися, правда? – поцікавилася я.

– Могло. Скажіть, адептки, ви навмисне шукаєте неприємності?

Ще трохи й він пропалить в нас дірку.

– Кхе-кхе, дозвольте мені вставити мідячок, – клоп злетів і сів на мантію Грондера Вікка.

– Ви нічого не помічаєте?

Поставив запитання Шафран оторопілому професору.

– Це ще що? – ткнув у нього пальцем некромант.

– Фі, як некультурно відповідати запитанням на запитання. Але я по доброті своїй, відповім. Я не «що», а «хто». Руточкин фамільяр. Честь маю відрекомендуватися, Шафран!

Фамільяр злетів, зробив коло шани над головою некроманта і знову сів на мантію. Той стояв з роззявленим ротом.

– Адептка Морошкіна, чому я іншого від вас не очікував?

Я тільки знизала плечима – звідки я можу знати?

– Як ви його викликали?

– Він сам прилетів, – замість мене відповіла Кхибра.

– Дуже смішно, адептка Юрз! – розсерджено буркнув пан Грондер.

– Кхиброчка не бреше, – потер лапки клоп. – Я власнокрильно прилетів. Руточка мене покликала і ось, я тут.

– Щоб вам...

Закінчення ми не почули, некромант схаменувся, що стоїть перед новачками. І якщо, скажімо, Богріс, можливо, звик до його виразів, то ми – ні.

– Що сталося?

– На грифон–диліжанс напали вдруге, – пояснила я. – Хлопці повністю взяли удар на себе. Я нічого не розумію в магії, тому, нехай краще вони вам розкажуть: що вони робили і як.

Світло-зелений туман розсіювався.

– Де ваше волосся, адептка Морошкіна?

– Там же де й волосся Германа.

Некромант придивився до нього.

– Та щоб вас... – знову лайнувся він. – Що за дурна солідарність?

– Думаю, професоре, – знову взяв слово клоп, – що це кохання.

Варто було бачити, як змінювалося обличчя Грондера Вікка. Спочатку воно почервоніло. Та так, що він майже злився кольором із глибокими шрамами, причому останні чомусь стали рожевими. Потім кров схлинула з обличчя, і воно стало землисто-сірим. «Неперевершене маскування для кладовища. Прямо зіллється зі старими могилками й статуями», – подумала я. А потім некромант чомусь зблід. Вставне око хижо виблискувало.

– Професоре, води? – наче нічого не сталося запропонував Шафран.

Але некромант нічого не відповів, скрипнув зубами й пішов, гучно грюкнувши дверима.

– Нервовий він у вас, – зітхнув клоп. – Хіба можна такій людині довіряти адептів? Закопає живцем і згадуй як звали.

Туман розсіявся повністю. Щоки хлопців порожевіли. Альгін першим прийшов до тями.

– Хто нас підлатав? – хрипко спитав він, сідаючи на ліжку.

– Шрам, – задумливо сказав ельф і подивився на мене. – Рут, так все ж таки, де ваше з Германом волосся?

– У відьми.

– З глузду з’їхала?! – тепер прийшла черга Лікраніеля кричати. – Ти знаєш, що вона може з ним зробити?!

– Звичайно. Горпина сказала, що зробить амулети з нашого волосся.

– А-а-а-а, – видихнув ельф, – ну якщо амулети, то гаразд. А навіщо вони вам?

– Вона про це нічого не сказала. І взагалі, Ліку, ходімо до нас. Є розмова.

– А ти нас погодуєш? – подав голос Герман. – Їсти страшенно хочеться.

Я згадала, що за всіма подіями ми так і не встигли пообідати.

– Звичайно, – зраділа я. – Ми зараз з Кхиброю що-небудь придумаємо.

Ельф глянув на тролицю.

– А чому ти в рваній спідниці?

– О-о-о-о, вечір запитань почався, – уже біля дверей закотила очі подруга. – Ходімо, Ліку, допоможеш нам розібрати кошик.

«Що-небудь» було нашвидкуруч. Ми швидко зварили гречку, зробили до неї м’ясну піджарку з ковбасок і тонко нарізаного сала з цибулею. Туди ж, у самому кінці вкинули зубчики часнику і базилік.

Лік плутався під ногами, намагаючись схопити зі сковорідки шматочок ковбаси. Довелося на нього тупнути. Складно було не звертати увагу на нескінченне:

– Рута-о-о-о, шматочок, маленький! Я один візьму, один! Ось цей! Ай! Що ти б’єшся! Бідному голодному ельфу вже не можна й ковбаски спробувати...

На запах прийшли Альгін з Герою і Бунтом. Кіт, вчепившись усіма лапами, розгойдувався як маятник, сидячи на плечі господаря.

Після вечері я поставила резонне запитання:

– Тут є льох або підвал? Де ми будемо це все зберігати?

Я кивнула на повний кошик продуктів.

– Стихійники зараз розробляють нову шафу, – почав Альгін.

– Поки вони розроблять, у нас усе пропаде, – втрутилася Кхибра. – Може завтра зранку до тітки відправимо? Там точно нічого не вкрадуть.

– Ідея! Кхибро, ти розумниця! – похвалила я тролицю.

– Я допоможу, – сказав Альг.

– У тебе зранку тренування. Дякую, ми самостійно впораємося. Візьмемо конячку і відвеземо, – я помовчала. – Альгін, ми можемо поговорити з тобою наодинці. У вашій кімнаті, наприклад?

Альг знехотя кивнув. А Герман якось дивно подивився на нас.

– Це страшна таємниця? – не витримав він.

– Геро, це стосується мого приїзду до Ситова. Поки що я хочу поговорити без сторонніх очей і вух. Без образ. Думаю, що ми швидко впораємося. Потім повернемося, щоб продовжити нашу справу. Так, Ліку?

– Угу, – кивнув ельф, гладячи живіт дрімаючого Бунта, який наївся досхочу і, розкинувши лапи, спав на спині.

Розмова була нелегкою для нас обох. Я вирішила не сідати, щоб скоріше отримати відповіді.

– Поясни мені, будь ласка, сцени ревнощів?

Альгін мовчав.

– Не думай, що я настільки дурна, що не розумію, що це всього лише вистава. Для кого ти його розігруєш?

– Для тебе, – глухим голосом почав Альг і підійшов до мене впритул.

Я зробила крок назад.

– Я тебе чудово чую.

Він узяв мене за руку, я хотіла забрати, але не вийшло. Альгін перевернув її долонею догори, глянув на лінії й гірко усміхнувся:

– Візерунок долі змінився... Треба ж...

– Я вимагаю пояснень.

Він відпустив руку і підійшов до вікна.

– Моє завдання полягало в тому, щоб закохати тебе в себе. З нас мала вийти ідеальна пара. Але з’явився Герман і... Я навіть не міг припустити, що все обернеться саме так.

– Як так? І навіщо тобі потрібно було мене закохувати?

Він мовчав, а потім продовжив, немов не чув мого запитання:

– Що ви... що ви закохаєтесь один в одного.

– Я не…

– Не заперечуй, це все помітили. І я не сліпий.

Я мовчала.

– Руто, ти не думай. Я піду в тінь і не буду заважати вашим почуттям.

– Альг, ти уникаєш відповіді. Кому це потрібно?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Дуже дивно. Ти вмієш вибудовувати логічні ланцюжки, а у своїй долі...

– Ми всі сліпі в тому, що стосується нас! – відрізала я.

– Але мене ж ти розкусила? – гірко усміхнувся він.

– Серцем відчула.

– Кинь! Не люблю пафосних слів.

– А я не люблю, коли тягнуть кота за причандали!

– Уся справа в твоєму медальйоні, – спокійно сказав Альг. – Поклик Крові має з’єднатися з однією з частин. Із Зіркою Елххі.

Я остовпіла і боялася дихати, щоб не пропустити жодного слова. Саме це й було в передбаченні! «І сіль коли семи стихій крізь морок вийде у світанок – впаде до ніг зоря Елххі і сяйвом запалає ранок», – згадала я пророцтво Шеллієн.

– Її вкрав, скажімо так, маг, у Шрама.

– Некромант був якось пов’язаний з бабусею?! – оторопіла я.

– Так, – сухо відповів Альг.

Логічні ланцюжки почали складатися.

– Стривай, виходить, що це Грондер Вікк відправив тебе на станцію зустріти мене? Ти, схоже, запізнився. Хоча, ні. У мене поцупили речі, я погналася за злодіями. Ти мене не знайшов у диліжансі, так?

– Так. Я вже повертався до академії з поганими звістками, коли побачив у підводі тебе. Мені нічого не залишалося, як послати коню імпульс, від якого він помчав як скажений. Я тебе врятував. За логікою, дівчата й жінки практично завжди закохуються у своїх рятівників.

– Практично, – пробурмотіла я. – Але сталося не так, як бажалося. Я до таких не належу.

– Я сам винен. Точніше, підвела моя гарячність. Якби я прикусив язика, все було б по-іншому. За тебе наприкінці юноцвіту заступився Герман. І це зіграло важливу роль. А коли я побачив, як ви танцюєте в «Небіжчиську», коли ваші коси сплелися... Це Рокнесгер подала знак, щоб я пішов геть з вашої дороги. З вашої спільної дороги.

Я відчула, що сплячий табун метеликів прокидається і розминає крильця перед польотом.

– Тому що... – почала я.

– Тому що, на жаль, почуття не можна прорахувати, – натягнуто посміхнувся Альг. – Вони не піддаються логіці.

– Ти кохаєш Ютару? – припустила я.

Він похитав головою – ні.

– Ю незвичайна дівчина. Вона не погана. Занадто імпульсивна і злопам’ятна. Хоча, у неї є на це причини…

– Мені це нецікаво, – я примружилася, обмірковуючи почуте. – Альг, що ж це виходить: хтось якимось чином викрав у Грондера Вікка артефакт?

Він наче мене не чув:

– Тобі вже розповіли історію про мандрівника, який раз на рік сходить на берег у бухті Семи Стихій?

Я кивнула.

– Хочеш вивідати таємницю артефакту, розпитай Шрама. Він знає, як і той мандрівник. Ще, якийсь маг, зниклий безвісти. Більше про це не знає ніхто. Можеш не дивитися на мене, як кішка на сало  – я нічого про твій медальйон не знаю, – зітхнув Альгін.

– Отже, Вікк.

– Так.

Цікаво. Я припустила, що, можливо, друга і третя частина вже з’єдналися і знаходяться в однієї людини. Й саме моєї частини йому не вистачає! Потім згадалися слова Скріраніеля, що з’єднані друга і третя частина покличуть першу! Поки що мене не тягне на південь Лартіони. Та й взагалі, що означає це загадкове «покличе»? Яким чином?

– Альг, скажи, а якщо цього таємного мандрівника вже знайшов зниклий безвісти, й дві частини вже з’єдналися? – потрібно перевірити свої здогадки, раптом він щось приховує?

Альгін розгублено дивився на мене і знизував плечима.

– Про це потрібно спитати в професора.

Я рвонулася до дверей.

– Руто, ні! – Зупинив мене Альгін. – Не вирішуй на гарячу голову. Відклади все до ранку. До того ж, медальйон не магніт. Потрібно читати особливі заклинання мовою предків. А вони в книжкових крамницях не продаються. Навіть у кварталі Магів їх нема.

Я задумалася. Він має рацію. Якщо я зараз почну бити на спалах, то все одно проти ночі ми нічого не зможемо зробити. Та й заклинання. Хто пам’ятає найдавніші мови? До того ж мені цікаво, що з’ясував Лікраніель.

– Гаразд, умовив. Ходім.

Коли ми увійшли в кімнату, то побачили картину: Бунт підстрибував за літаючим Шафраном, крутив сальто і перекидався на підлозі, а той перелітав з місця на місце і кричав: «Караул! Вбивають! Рятуйте!». Кхибра, Лікраніель і Герман котилися зі сміху.

– Руто, нарешті! Прибери цього монстра!

Клоп сів мені на плече. Бунт спробував залізти по нозі за фамільяром, але Герман підхопив кота, той незадоволено нявкнув і спробував вкусити, за що одразу ж дістав щигля по носі. Бунт пирхнув, вирвався і сховався під ліжком.

– Вони смерті моєї хочуть і не розуміють, що я безсмертний! А цей, пазуристий, щоразу норовив мене з’їсти! Врятуй мене!

– Шафране, треба було його вкусити, – усміхнулася я і пальцем погладила клопа по панциру.

– За що?! – в один голос закричали Лік і Гера.

– Бунт так славно грався з ним.

Я тільки похитала головою – дорослі дітлахи.

– Германе, нас можуть підслухати? – поставила я найважливіше запитання.

– Тільки, якщо хтось ментально не причепився. Ліку, вас не вчили ще цього заклинання?

– Ні, – з досадою зітхнув ельф.

– Гаразд, будемо сподіватися, що ми нікому не потрібні, – підморгнув Гера.

– Лік, що в тебе? – я згорала від цікавості.

– Раартанель буде за кілька днів у столиці. Пообіцяв, що зустрінемося і поговоримо. Більше він мені, на жаль, нічого не розповів. Зате я дещо нарив з історії Лартіони.

– Давай, ділися, – підбадьорив його Гера.

Він посунувся, звільняючи місце поруч, я сіла і відчула, як його рука ковзнула попереком і притягнула мене до себе. Метелики в животі розминалися і злітали по одному.

– У стародавніх рукописах сказано, що Ерік Гульвіса зійшов на престол після смерті батьків у досить юному віці, – почав здалеку ельф.

– Це ні для кого не секрет, – гмикнув Альг. – Кожен школяр про це знає.

– Так, але не кожен школяр знає, як насправді загинули батьки нашого короля.

– Лік, про це теж написано у всіх підручниках! Що тут нового? Його батьки вирушили у подорож. Здійнялася буря. Їхній дракон упав у Зорекрилих Горах. Нещасний випадок. Маг-погонич не впорався з керуванням, і всі загинули, – випалив Альгін.

– Звичайно, це знають усі, – ствердно мотнув головою Лікраніель. – А тепер, звіримо факти. Я замовив довідку в погодників, щоб дізнатися про погоду в той день. Так от, у день загибелі батьків короля стояла спекотна сонячна погода. Це була середина землероду*! Зазвичай о цій порі стоїть неймовірна спека, а дощі йдуть тільки з волі магів-погодників. Льодовики того року танули, як ніколи. Навіть Гіркий струмок пересохнув. Запитайте у старих! Я наполягаю, щоб ви запам’ятали: маги творили заклинання, щоб не згоріли врожаї та мешканці Лартіони не голодували! Коли особиста королівська дракониця Павутинка впала в горах разом з батьками Еріка, то за офіційною версією вони потрапили в бурю. А точніше – в епіцентр грози. Блискавка вдарила в Павутинку і пробила захист.

Ми затамувавши подих слухали ельфа. А він продовжував:

– А тепер те, що було насправді: на безхмарному небі з’явилася блискавка й ударила прямісінько в королівську драконицю, повністю зруйнувавши захисний купол. Маг-погонич втратив керування. Павутинка була засліплена і травмована, і впала в глибоку прірву, – Лікраніель зробив паузу і обвів нас багатозначним поглядом: – Ви багато знаєте природніх блискавок, які пробивають магічний купол? Може, кульові чи краплеподібні здатні на таке? У світі сотні років літають на драконах і ніколи ще блискавка не пробивала захисний купол. А якщо цей купол роблять для королівської родини, то, як думаєте, він витримає бурю, навіть якщо потрапить в епіцентр грози?

Ми мовчали, ошелешені від почутого.

– Ось і я не думаю, що все це нещасний випадок! – Лік гордо випнув груди.

– Зачекай, Ліку, – почала здогадуватися я. – Що це тоді виходить: в останній день снопов’яза, коли до столиці летіла Саалліанна, хтось спеціально пробив купол? Нагадав королю про те, як загинули його батьки?

– А може, його пробили як сьогоднішній диліжанс? – нагадала Кхибра. – Щоб пограбувати?

– Не плутай, – похитав вказівним пальцем Альгін. – Диліжанс пробили Щупом кракена. Це хоч і потужне заклинання, але дракони літають вище за грифонів. І їхній купол набагато міцніший за той, яким огортають диліжанси. А королівська дракониця була захищена й поготів. Тут щось більш потужне.

– Сирена летіла на королівському драконі, – нагадала я. – Значить... Значить, я маю рацію. Хтось нагадав Еріку Другому про смерть батьків.

– Або просто хотів зірвати виступ, – припустив Герман.

– Я б не стала скидати з рахунків погонича.

– Він розбився разом з батьками короля, –зауважив Лік.

– Я про те, що погонич міг бути у змові з тими, хто вбив короля з королевою. Слухайте, а може бути таке, що той, хто грабує грифон-диліжанси, він же й готує в країні... заколот? – останнє слово я сказала пошепки. – Хоч стріла стрілу і розщеплює, а збігів не буває. Ми не можемо стверджувати, що погонич не в змові з бандитами.

– Ти… ми… – хрипло видавив Альгін. – Якщо хоч одна жива душа почує наші припущення, нас усіх стратять на шибениці. Ми встромили свої носи в державні справи.

– Тобто, ти хочеш сказати, що ми вляпалися? – озвучила Кхибра думку, яка крутилася у всіх у головах.

– Лік, де ця довідка? – запитав Герман. – Її потрібно знищити.

– Я поклав її в банківський сейф, – здавлено відповів ельф. – Але що такого в тому, що я замовив довідку про погоду? Щодня їх замовляють десятки...

– А що ти знайшов крім довідки?

– Документ, – знехотя видавив ельф.

– Я буду по слову з тебе витягати?! – обурився Гера.

– Де ти його взагалі вирив? – гнівно подивився на ельфа Альгін.

– Я на нього випадково натрапив у... Рані вдома...

Чотири пари очей вирячилися на ельфа.

– Не бийте мене, – зсутулився Лікраніель. – Я шукав папір, щоб накидати свої припущення, побачив відкритий сейф і-і-і... ось...

– Що там було? – процідив крізь зуби Герман.

– Усе те, що я щойно розповів... – застогнав Лікраніель. – Щоправда, – він забарився, – там ще стояв гриф: «Цілком таємно».

– Матусю-татусю, від щастя всеруся!.. – вилаявся Альгін. – Отже, усім замовкнути й не патякати ні в якому разі, навіть якщо небо на землю впаде. А ти разом з Раартанелем підеш у банк і забереш довідку і документ. Після – довідку спалиш, а документ покладеш туди, звідки поцупив.

– Як?! Я що, код від сейфа знаю?! – скипів ельф.

– А це вже твоя проблема, Ліку! Ти знав як його звідти взяти. Як у тебе тільки розуму вистачило?! Прочитав би та поклав на місце, так ні, вкрав!

– Я не крав! – образився ельф. – Я тільки взяв його на деякий час...

Усі мовчали. Що правда, то правда, вляпалися ми по самісінькі кінчики ельфійських вух. Як тепер усе це розгрібати? Ми виявилися опосередковано втягнуті в державну таємницю.

– Лікраніель, як думаєш, до цього якимось боком причетний бабусин медальйон або артефакт? – порушила я тишу.

– Не думаю, у документі ні про які артефакти не йшлося, – сумно зітхнув ельф. – Але я обов’язково докопаюся до правди.

– Або нас разом з правдою закопають, – цинічно додала тролиця.

– Ви як хочете, а я спати, – позіхнув Альгін. – Герко?

– Забери, будь ласка, Бунта, я згодом прийду.

Альг нахилився і забрав сплячого, що притулився до ноги Германа, який не спромігся навіть розплющити очі. Кхибра поглянула на нас з Герою і взяла за руку Ліка.

– Допоможи мені посуд помити.

– Але я хотів ще обговорити з Рутою...

– Завтра обговориш, – вручаючи йому стопку тарілок, наказала тролиця і підморгнула нам. – Шафране?

Клоп мовчав.

– Шафране, ходім з нами. Розкажеш що-небудь веселе, а то здохнути хочеться від цих розслідувань.

Я почула, як клоп важко зітхнув і полетів у бік Кхибри.

Двері зачинилися, і ми залишилися з Германом самі. Він повернувся до мене, заправляючи мені за вухо прядку волосся.

– Ніяк не звикну, що твоїх кіс немає, – усміхнувся він.

– Не треба було тобі різати свою косу...

– Я сам знаю, що мені треба.

І я нічого не встигла відповісти, бо метелики чекали саме цієї миті. Їхні крильця, здавалося, лоскотали мені навіть повіки. Герман нахилився і поцілував мене. Спочатку ніжно, потім сміливіше. Він не поспішав. Я насолоджувалася. Ми не помітили, як я вже лежала на подушці, а він схилився наді мною. Я відчувала його дихання і прискорене серцебиття.

– Ти... ти найкрасивіша...

Кругообіг метеликів було запущено. Я тонула в його очах. Пальці Германа гладили мої щоки, і здавалося, що з них зриваються вогняні спіралі, які огортають мене всю, але не спалюють дотла, а обволікають теплом і ніжністю. Мені не хотілося зупинятися, але я прекрасно знала, що зараз повернуться Кхибра з Лікраніелем. Це знав і Герман, тому, усміхаючись, встав, потім подав мені руку. Я легко піднялася, він рвучко пригорнув мене до себе і зарився носом в коротке вогняне волосся. Я легко торкалася його спини та вдихала запах ялівцю та вербени. Тепер я точно знаю, як пахне щастя. Ялівцем і вербеною.

 

*Землерод – липень