Раді Вас бачити!

Ми виглядали так, наче вчора були одягом, який зняли та жужмом кинули в куток після гарної гулянки. Безперечно, гульнули ми вдало. Продовжуючи витягати сіном з голів одне одного, мовчали, мов у горло хтось насипав по жмені реп’яхів. Хлопці натискали на горошини пальцями – вони навіть колір не змінювали. Альг спробував розтерти руку – марно. Шкіра зминалася, стискалася і розправлялася, але горошини залишалися на місцях, немов їх приклеїли зсередини. Навіть язик і той був у дрібний фіолетовий горох і мав дуже кумедний вигляд.

– Ось вони!.. – У сарай влетіла розпатлана жінка, яка тягла за собою ректора. – Подивіться! Це холера!.. За що?!!.. Ми чимось прогнівили богів, пане ректоре!.. – вона навіщось прикрила фартухом ніс і рот, немов боялася, що горошини переповзуть на неї. Дурепа! Вони зрослися з нами. І тепер невідомо коли зійдуть. Може, потрібно тепер придумати рецепт проти горошин? Точно! У вільний час розв’яжу це питання. Напевно, хоча… не впевнена, що так легко знайду протиотруту. Та хіба ж ми отруїлися? Тоді навіть не знаю що шукати. Від цієї думки стало сумно. Невже ці горошинки на все життя? І цілителі не допоможуть?

Ректор вирячився на нас так, наче вперше у житті побачив. Хоча тільки вчора з ним мали розмову. Дивно, що він спокійний. І чого чекати – біди чи… боги відведуть?

– Так я й думав. Уся компанія в зборі. Лікраніель, а ви? Чесно кажучи, не очікував від вас такого.

– Якого «такого»? – здивовано кліпав очима ельф.

– Може хтось з вас зглянеться та пояснить, що це на вас? Ви якесь нове заклинання знайшли, яке викликає синці на тілі? Гм, не схоже. Тоді, що це, прокляття? Поясніть мені нарешті як виникли ці дивні плями, я теж хочу знати!

Ми, похнюпившись, мовчали.

– Здається, сьогодні в академії буде веселий день. Приведіть себе до ладу і на заняття, негайно!

– Але ми в такому вигляді... – почав було Гріс і замовк під поглядом ректора.

– А що не так? Ви наче здорові,  –  він поклав долоню на лоба Альгіну. – Температури немає. Якщо ці горошини не зійдуть до кінця дня – зайдете до цілителів. Раптом допоможуть? Хоча, там і так черга стражденних, які вчора відзначили перший навчальний день! Доти, доки не закінчаться пари, до цілителів ніхто не піде. Це моє особисте розпорядження. І не тільки для вас! Кроком руш звідси!

Нам не потрібно було повторювати двічі. Тільки п’ятами накивали. До занять рівно п’ятнадцять хвилин. Адепти всіх курсів розглядали нас як дивовисько і коментували. Від їхніх ядучих слів хотілося сховатися під ковдру і ходити саме так, схованими від усього світу.

– До нас цирк приїхав?

– Ага, вчора він гастролював у «Веселому небіжчиську». А сьогодні небіжчики матеріалізувалися і на пари пхнуться! Оце роботи буде у некромантів, так, Грісе?

– А що вчора там було?

– Вечір однієї пісні!

І натовп адептів-старшовиточників вибухнув від сміху, коли один із дотепників розповів, як я співала з бардом:

– Вона так волала, що люстра гойдалася! Думали, ще трохи й буде усім гаплик!

– А підлога з-під ніг нікуди не тікала? Пити менше треба! – рявкнула тролиця.

Але злобливий адепт не замовкав. Ще й звинуватив у тому, що через мене пісня смолою до зубів прилипла і ця безглузда мелодія від учорашнього вечора ніяк із голови не вивітриться.

Боги, хоч провалися в Марсулу після такого! Я ж, наївна, думала, що всім сподобалося, а насправді он воно як!

Дійшовши до нашої кімнати, ми побачили трьох чоловіків у сірих плащах. Поруч із ними – Василь. Замість привітання він пропалив нас поглядом, тоді як адепти, регочучи, пробігали мимо нас.

– Ви захворіли? – тільки й зміг видавити із себе детектив.

– Ми абсолютно здорові, – похнюпивши голову, відповіла я. Не дуже хочеться, щоб на тебе витріщалися.

– Звідки ці синці? Вас побили? – продовжував допит Вася.

– Вась, ти щось хотів? – перервала потік його запитань Кхибра. – Нам на заняття треба. І це не синці.

– А що це? – він удав, що не почув її.

– Нова мода. Замість похмілля – горошинки!

– Можна? – він підійшов до мене і доторкнувся до однієї з лілових плямочок на руці. – Не боляче?

– Вась, ні!

Люди в плащах теж витріщалися на нас. Були вони якісь безликі. Начебто й різні, але водночас однакові. Якщо побачиш таких у натовпі, то пройдеш мимо. Занадто буденна зовнішність. Дуже пересічна.

– Дівчата... – детектив зам’явся. – Це, – він кивнув на трійцю, – агенти таємної поліції. Ми прийшли по Кхибру.

Тролиця здригнулася і злякано подивилася на Васю, а потім на мене.

– Може, поясниш, що трапилося? – запитала я, дивлячись на зблідлу подругу.

– Потрібно проїхати до нас. Зараз. Кхибро, це стосується твого вітчима. Колишнього вітчима, – додав він.

– Я поїду з нею.

– Не можна, – почав Вася.

– Васю, Кхибра залишилася сиротою. І їй потрібна підтримка.

Сищик з агентами перезирнулися. Один із чоловіків у сірому кивнув.

– Гаразд, скільки вам потрібно на збори?

– Хвилин десять.

– Ми чекаємо на вас біля входу.

– Ні, – різко заперечила тролиця. – Біля брами академії. Я не хочу, щоб про мене казна-що подумали. І так вистачає балачок.

– Тільки не думайте втекти, – пробасив один з агентів.

– Ми дорослі люди, – заспокоїла його я.

Василь з агентами пішов, а Кхибру били дрижаки.

– Зараз вип’ємо сопільник і підемо.

– Подвійну дозу.

 – Хоч потрійну.

– Руто, я боюся. А якщо мене посадять? – голос подруги тремтів осиковим листочком, як і вона сама.

– Не кажи дурниць. Хто тебе посадить? За що? За те що ти втекла від ґвалтівника і виродка?

Кхибра потупилася.

– Ти не уявляєш, які в нього дружки! Що для них звичайна дівчина? Пил!

Подруга схлипнула. Я подала пляшечку сопільника.

– Пий!

Вона видихнула, випила і часто задихала. Я випила за нею і теж висунула язик і задихала, як естриггір після бою, тому що горло охопив вогонь. Ми повторили. Нерви миттєво заспокоїлися.

Я взяла магофлая і прошепотіла послання ректорові, що нас викликали в таємну поліцію. І нічної пригоди в корчмі це ніяк не стосується. Птах зник. Ми швидко передяглися у форму – не будемо ж ми до ночі там сидіти! – і, волаючи від того, що волосся розкуйовдилося в обох, усе ж розчесалися й заплели коси. Поклавши в сумки кілька підручників і рецептурні зошити, вийшли з кімнати.

Біля брами на нас чекала чорна карета. Щойно ми сіли, як вона одразу рушила.

У таємній поліції нас привели не до Васиного кабінету. А завели в порожню кімнату, у центрі якої стояв прямокутний стіл і кілька стільців. Ми сіли, очікуючи поліцейського. Він не змусив себе довго чекати. У кімнаті з’явився невисокий лисуватий чоловік із черевцем, він тримав дві теки під пахвою. Чоловік відсунув стілець і сів навпроти нас.

– Панна Кхибра Юрз, ви будете? – кивнув він на подругу, нап’явши на ніс окуляри в тонкій металевій оправі з напівкруглими скельцями.

 – Я, – відповіла тролиця.

– Скажіть, як ви поставитеся до того, що я накладу на вас закляття вірогідності?

– Навіщо? – злякалася Кхибра.

– Щоб зрозуміти, хто з вас двох бреше, – відкарбував чоловік. Здається, він перший, хто не помітив наших горошинок на тілі й не запитав, звідки вони. А може, він і не таке бачив, тому удав, що з нами все гаразд.

Ми заклякли.

– Я особисто вам нічого не казала, – бовкнула я.

– Не про вас мова, панно. До речі, що ви тут робите?

– Я з Кхиброю. І не залишу її одну.

– В академії будете шмарклі одна одній витирати, а це допит. Зробіть ласку, звільніть приміщення.

– Але...

– І жодних «але»! Негайно вийдіть геть! Зараз приведуть затриманого і буде очна ставка. Накладуть закляття вірогідності. Не вистачало, щоб ви влізли зі своєю думкою! Звільніть приміщення, ну?!

Я глянула на Кхибру.

– Нічого не бійся. Я поруч!

Тролиця злякано кивнула, а я вийшла у коридор, де на мене чекав Василій.

– Ти знав?!

– Знав, – тихо сказав сищик. – Ходімо.

Він повів мене за собою. Ми увійшли до його кабінету.

– То звідки ці цятки? – усміхнувся Вася.

– Учора магосуміш зробили. А це, – я тицьнула пальцем у горошинку на руці, – наслідки.

– Чи не у «Веселому небіжчиську» ви вчора гуляли?

– Весь Ситів уже в курсі вчорашнього? – запитанням на запитання відповіла я.

Вася хитро усміхнувся.

– Весь, може й не весь, але, кому потрібно, знають.

– Тільки цього нам не вистачало.

Настрій і без того кепський, став ще гіршим.

– Руто, не переживай, побалакають і забудуть... Сьогодні ще щось станеться, завтра ще, а післязавтра про вас ніхто й не згадає.

– Оце не столиця, а суцільна Пісня сирени! Через день ніхто ні про що не пам’ятає.

Вася усміхнувся.

– По-перше, ви, я ж сподіваюся, нічого проти короля не замислювали.

– Ні.

– Тоді, нащо вам втрачати пам’ять? А по-друге, я ж спідницю тобі надіслав.

Стало незручно, правда на Васиному боці.

– Вибач. Дякую. Мені вона дуже подобається. Подарунок, який я так довго хотіла.

Він відкрив шухлядку.

– Цукерку хочеш?

– Хочу.

Він дістав шоколадну цукерку і простягнув мені. Я відкусила половину, а другу загорнула у фантик. Детектив подивився зі здивуванням.

– Для Кхибри, – пояснила я.

Він приховав усмішку і дав ще одну. Я вдячно кивнула. Час тягнувся як карамель, що розтанула на сонці. Василь щось писав, я відверто нудьгувала, вкотре роздивляючись полиці з теками. Приблизно за годину двері відчинилися, увійшов той самий лисуватий поліцейський із блідою Кхиброю. Вона, здавалося, зараз зомліє.

– Води, – кинула я Васі.

Він уже простягав чашку тролиці. Вона тремтячими руками взяла її і, розхлюпуючи воду, випила. Мокрі плями залишилися на помаранчевій блузі. Нічого страшного, висохнуть! Вася дістав знайому маленьку пляшечку і подав сопільник. Кхибра шумно видихнула і влила в себе заспокійливе.

– Дівчина ні в чому не винна, – сказав поліцейський в окулярах. – Винні будуть покарані.

Я обійняла подругу і міцно пригорнула її до себе.

– Але, ви обдурили академію, пані Юрз. Сказали, що у вас є атестат, який ви забули вдома. Насправді його немає.

Кхибра мовчала.

– Але Маятник обрав її, – заступилася я за тролицю. – Ви ж знаєте, що багато років не було набору на кулінарний факультет! Невже ніяк не можна розв’язати це питання?

Вася і поліцейський переглянулися.

– Можу сказати тільки одне: на це потрібен дозвіл короля. Якщо Ерік Другий буде такий люб’язний, що дасть згоду на ваше навчання, то ви зможете вчитися далі.

– Що для цього потрібно зробити? – глухо запитала Кхибра.

– Піти до ректора і чесно про все розповісти, а він уже подасть прохання королю.

– А потім?

– Чекайте відповіді.

– Що на неї чекає в разі відмови? – запитала я.

– Не знаю, леді. Я не король і не займаюся подібними питаннями. Василю, проведіть дівчат. Їм, здається, час йти на заняття.

Вася вивів нас надвір, де та сама карета відвезла до брами академії.

– Де ви були? – суворо запитала пані Ліонелла.

– У таємній поліції... – тихо відповіла Кхибра.

– Пресвітла Аргіна! Що сталося? І що це за синці у вас на тілі? – професорка Грехем у мить стала схожа на матусю-клопотусю, яка не знала куди нас посадити.

– Нічого. Тобто трапилося, але вже все гаразд.

– З ким ви побилися?

– Це наслідки вчорашньої магосуміші, – пробурчала я. – Якось невдало змішали.

Кураторка пильно подивилася на нас, а потім розреготалася. І ми теж.

– А я думаю, що за загадкова епідемія, про яку кухарка розпатякала всій академії! Зрозуміло! Склад хоч запам’ятали?

Я похитала головою – ні.

– Спробуємо розібратися на місці, – настрій Кхибри трохи поліпшився.

Група розсміялася ще гучніше.

– Зате, ніякого похмілля, – заступилася я за «Горошинку», як подумки назвала магосуміш.

– Адептки, займайте свої місця, – втираючи сльози, сказала пані Ліонелла. Коли згадаєте, що і з чим змішували, не забудьте записати рецепт!

– Можна запитання, пані Грехем? – сідаючи на своє місце, запитала я.

– Слухаю вас, адептка Морошкіна.

– Скажіть, а що ми потім будемо робити з рецептами? Готувати – це зрозуміло. А що ще?

– Гарне запитання. Скажіть, Руто, що саме вас цікавить?

– Продаж.

– Для цього вам потрібно зареєструвати свій рецепт у кулінарній гільдії. Голова гільдії пан Уззірус Куц перевірить склад інгредієнтів та пошукає його в реєстрі чинних рецептів.

– Хіба є такий? – здивувався Вальдек.

– Звісно!

– Ви хочете сказати, пані Ліонелло, що всі-всі-всі рецепти, які є в Лартіоні, занесені до цього реєстру?

– І не тільки лартіонські рецепти. Рахуйте: Ріласса, Дзвінких Гір, Двох Зорь, Шіара́ттали, навіть Хілла́гарі, Хелкеша і Леовардії – всі їхні рецепти занесені до реєстру кулінарної гільдії.

Рудик присвиснув.

– А ви думали, що все так просто? – хитро примружилася кураторка. – Ні, дорогенькі мої! Це невігласи можуть розповідати, що немає нічого простішого, ніж зварити локшину.

Ми з Кхиброю згадали вчорашній клей Лікраніеля і ледве стримували сміх.

– Хіба я жартую? – заломила праву брову пані Грехем.

– Ні, даруйте, – вибачилася за нас двох тролиця.

– Так от запам’ятайте: їжа це не тільки насолода для шлунку і душі. Їжею можна вбити. Й для цього не обов’язково додавати отруту або отрутомісткі продукти. Але про це пізніше. До речі, адептки Юрз і Морошкіна, на вас чекають шафи. Дві шафи біля вікна – ваші, після пар перенесете туди своє начиння.

Пролунав знайомий звук: «бомм– бомм»! Пара закінчена!

– Завтра у вас буде практичне заняття. Сьогодні, адепти, ви закупите крупи.

– Будь-які? – поцікавилася Білочка.

– За вашим смаком! По-максимуму.

– Скільки мішків брати? – покусуючи кінчик магопера, запитав Вальдек.

– Близнюки, по максимуму – це означає кількість, а не вага! Поки що вистачить і по фунту кожної. Усі вільні! Чекаю вас завтра.

Нестерпно хотілося їсти. Але я як подумала, що над нами почне реготати вся академія, знітилася. Кхибра, мабуть, подумала те ж саме. Білочка смикнула мене за рукав:

– Ви що, обідати не йдете?

– У такому вигляді? – кивнула я на руки.

– Можемо вам сюди принести, – запропонував Рудик.

– Не можна. З їдальні нічого виносити не можна. На виході привид стоїть і стежить за цим.

– Я вчора нічого і нікого не помітила.

– Учора його й не було. Це сьогодні пан Вікк його приставив. Бо недорахувалися десятка тарілок і кількох десятків ложок.

– Отже, будемо голодувати, – сумно сказала тролиця.

– Начхати, Кхибро, ходімо в їдальню! Альгін із хлопцями навряд чи ховатимуться по кутках!

Подруга погодилася. І ми всією групою вирушили на обід. Над нами не реготав тільки ледачий.

– Дивіться, зірка «небіжчиська» йде! Дорогу знаменитості!

– Дай мені автограф!

– Навіщо? Замість цього, намалюй кружечок і зафарбуй фіолетовим! Буде тобі мій автограф.

– Слухай, а може їх треба у балаган продати? Прикинь, будуть фокуси показувати – випили й плямитися почали!

Мене це остаточно дістало.

– Я бачу, ви всі такі порядні! Скільки вас зранку у цілителів поріг оббивали, га? Черга до них стояла аж до першого поверху! І перегарище таке, що мухи в польоті здохли! Так, ми в горошок, але в нас немає похмілля! Голова ясна і світла! А ви – заздріть мовчки!

Щоки палали від гніву, але я висловила все, що думала. Кхибра з усміхом додала:

– Розсіл вам стане у пригоді та бульйон на радість! Нічого іншого ви все одно сьогодні з’їсти не зможете!

Більша частина адептів невдоволено забурчала. Краєм ока я помітила, що в їдальню увійшов Альгін з друзями. Я привітно помахала їм рукою.

– Альг, ми зайняли чергу!

Вони підійшли до нас.

– Слухай, Руто, а скільки ця зараза триматиметься? – запитав Гріс.

– Не знаю, але, не рахуючи цього маскараду, вечір учора вдався.

До нас підійшов Лікраніель, на якого неможливо було дивитися без сміху: навіть кінчики вух у фіолетовий горошок. Ось кому не пощастило найбільше! І, звичайно ж, ми розреготалися.

– Досить іржати, – образився ельф. – Я більше не буду пити. Ніколи.

– Ліку, зате голова вранці не боліла! – заспокоїла його Кхибра. – І від перегару вікна в аудиторії не запітніли.

– Хоч якісь плюси від цього жаху! – погодився Лікраніель.

Ми з апетитом лопали пшеничну кашу з піджаркою. Пресвітлі боги, як же це смачно! За сусіднім столиком сиділа Ютара з подругою, до них приєдналася Зі. Вони лишень зневажливо на нас поглядали й демонстративно голосно сміялися. А після обіду вірана підійшла до мене і процідила:

– Забери свою гидку руду пику від Альгіна. Якщо я вас разом побачу, то...

– Що? – безстрашно запитала я. – Поб’єш мене? Скаргу ректору напишеш? Або батькам поскаржишся, як тебе нещасну образили – обділили увагою!

На обличчі вірани почав проявлятися звір.

– Ю! – взяла її під руку Зі. – В академії поза парами заборонена бойова сутність. Не треба! Знайшла з ким зв’язатися – з кухаркою!

Ютара гмикнула й вищирилася:

– Ти маєш рацію, Зіррілана. Куди мені до королеви горщиків і казанів! Слухай, як тебе там, Морошкіна, так? Ти посуд за гроші миєш, Морошкіна? А то б я тобі пару мідяків підкидала. Терпіти не можу мити посуд! А паршивий домовик не хоче працювати. То як, домовилися?

– Ти до храму Всіх Богів сходи, зроби підношення Капкі́рніс*. Може богиня зглянеться над тобою. Слухай, ти начебто не на першому витку вчишся. Чи основи побутової магії не проходили? Здається, це на першому і другому витках проходять. Чи в тебе здібностей немає?

– Хіба не видно, що ні, – підтримала мене Кхибра. – Вона їх ночами проїдає. Інакше, звідки брудний посуд візьметься?

Хлопці, що стояли за її спиною, заіржали як молоді жеребці.

Ютара ледве стримувала гнів.

– Бережіться обидві! – почервонівши від злоби, випалила вірана. – І краще не попадайтеся мені на очі!

– Навіщо ти так? – почула я за спиною голос Альгіна. – Ютара не настільки погана, просто ви її погано знаєте...

Я не повірила своїм вухам! Це ми винні?!

– Знаєш що, Альг, якщо ти вважаєш, що ми такі погані, то нема чого з нами дружити! Наздожени свою дорогеньку вірану і заспокой! Думаю, вона про це мріє! – випалила я і, стискаючи губи від образи, розвернулася і пішла.

– Бовдур! – почула я за спиною голос Кхибри.

Тролиця наздогнала мене й обійняла. А я вже беззвучно плакала. Не від ставлення Альгіна, ні, а від несправедливості. Бачите, Ютара – цяця-ляля, а я таке собі щось.

На парі зіллєваріння в магістра Сурри я сиділа мовчки, з червоними від сліз очима. Крім нашої групи з нами були детективи й стихійники.

– Адептка, що у вас з обличчям?

– «Горошинку» вчора пили, – пробурчала я.

– Я не про це. Крім вас ще двоє з такими ж відмітинами. Я про інше. Якщо ви прийшли сюди за знаннями, то ми щедро з вами поділимося. А особисте життя влаштовуйте за стінами академії. Для того щоб закохатися – багато розуму не треба.

Я набрала повітря, щоб відповісти, але пані Альма Сурра відмахнулася від мене як від набридливої комашки:

– Записуйте тему сьогоднішнього заняття: зігрівальні відвари та зілля, а також зілля підтримки організму.

Потім довго і дуже докладно розповідала нам про те, як важливо правильно варити зілля, яку температуру підтримувати і як, скільки й чого класти. Я, не замислюючись, записувала лекцію, яка здалася мені довгою, як ночі в яснозорі. Після цієї лекції була ще одна з виготовлення артефактів, на якій я зрозуміла, що це мені точно не опанувати. Я анічогісінько не розумію в складних розрахунках.

– Можна запитання, – зважилася я.

– Слухаю вас адептка...

– Рута Морошкіна, – підказала я.

– Так, прошу вас, адептка Морошкіна.

– Скажіть, а навіщо майбутнім магам-кулінарам уміти робити артефакти? Чи не простіше купити в гномів або ельфів?

– Купити – завжди простіше. Тільки... – пані Клариса Берг замовкла і кинула короткий погляд на мене.

Вона не встигла відповісти – пролунав «бомм– бомм!». Але я вирішила підійти й дізнатися, що вона не договорила.

– Я не почула вашої відповіді через дзвін, – схитрувала я.

Пані Берг усміхнулася і торкнулася пальцем моєї шиї.

– Ось ця частина медальйона відгукується на магію вашого роду, правда?

Я отетеріла. Слова застрягли в горлі.

Магістр Берг таємниче посміхнулася.

– Я не така стара, щоб у мене вчилися ваша бабуся чи дідусь, адептка Морошкіна. Але те, що медальйону до біса років, я бачу неозброєним оком. Всього найкращого!

– Зачекайте, ви сказали, що він відгукується на мою магію?

– На магію вашого роду, – поправила мене пані Сурра. – Це академія магії, і звичайних юнаків і дівчат тут немає. Для них повно інших закладів, де вчать ремесла. Різницю відчуваєте?

Я лише кивнула. А вголос вимовила:

– Математика – це не моє.

– По-перше, артефакторика. А по-друге, присягаюся – ви полюбите мій предмет, – усміхнулася викладачка. – Бувайте!

Пані Клариса пішла, залишивши мене з роззявленим ротом. У дверях на мене терпляче чекала Кхибра.

– Я до ректора, – важко зітхнула вона. – Ти зі мною?

– Звичайно, – я гаряче підтримала подругу.

Ми піднялися на хмарних ліфтах на дванадцятий поверх. Ректор тільки втомлено зітхнув, коли тролиця закінчила свою розповідь.

– Мені дуже шкода, адептка Юрз, що з вами трапилася така біда. Обіцяю найближчим часом подати прохання королю. Сподіваюся, це все? Більше жодних сюрпризів хоча б на сьогодні від вашої компанії не буде?

Я знизала плечима. Ректор махнув рукою, мовляв, вільні. Ми пішли.

У гуртожитку я поклала в мішок свій казан і запропонувала тролиці з’їздити до тітки. Вона з радістю погодилася. Щоб не розполохувати перехожих, ми вирішили взяти нашу конячку, яка залишалася то тут, то в тітки Палажки.

Ми увійшли до таверни з заднього двору. Навіщо лякати відвідувачів і постояльців? Тітка тільки сплеснула руками від нашого вигляду. А коли ми їй розповіли в чому справа, вона довго сміялася. Але моя пропозиція спробувати підібрати компоненти «Горошинки» залишилася без уваги.

– Руто, я не використовую тут магію. Зовсім. У «небіжчиську» будеш експериментувати.

Тоді я переказала почуте від магістра Берг.

– Руто, давай ми з тобою про це поговоримо наступного разу.

– Ти мені нічого не хочеш розповісти?

Тітка Пелагея здивувалася:

– Наприклад?

– Абсолютно безглузда звичка відповідати запитанням на запитання. Скажи, що приховує медальйон?

– А, це...

Мені здалося чи тітка зраділа запитанню. Значить, вона так сполошилася не через медальйон?

– Хіба тобі Скріраніель не розповів? Ви наче бачилися…

Я розлютилася!

– Як ви мене дістали! – перебила її я. – Він – не моя сім’я!

– Руто, не можу тобі розповісти, – спокійно відповіла тітка. – Це не моя таємниця, чесно. Я пов’язана словами клятви. Нехай Найзінтра від мене відвернеться, якщо я брешу!

У повітрі сухо клацнуло. Богиня прийняла слова клятви.

– Тоді чия?! Бабусина?!

Але вона лише похитала головою.

– Які ж ви чемні до таємниць!.. – розлютилася я, схопила мішок з казаном і вийшла надвір, де на мене чекала Кхибра, теревенячи з Аглаєю. Побачивши мене, Аглая хутко зникла.

Ми з тролицею пішли до Гіркого струмка, роззулися, зняли частину одягу й увійшли по коліно у воду. Я з казаном, а Кхибра з кришкою. І взялися за роботу. Я так драїла казан, що подруга злякалася, що я зроблю на ньому ще більше вм’ятин – бризки від мене летіли врізнобіч, наче я пустотлива видра, а не адептка першого витка магічної академії. Та й промокла вщент, як і тролиця.

– Руто, з тобою все гаразд?

Я кивнула, а потім від злості мало не жбурнула казан на інший берег струмка, але вчасно стрималася і, поклавши камінь всередину казана, щоб не уплив, розповіла їй, про розмову з тіткою.

– Розумієш, я почуваюся песиком: кожен дражнить шматочком ковбаси, а я як дурепа скачу на задніх лапках!

Тролиця чомусь уважно розглядала мене, а потім перевела погляд на себе.

– Що?! – не зрозуміла я її поглядів.

– Горошинки зникли! – зраділа Кхибра.

Злість наче втопилася у стрімкому струмку. Я глянула на неї – обличчя чисте, потім подивилася на свої руки – жодної плямочки. Потім дістала з кишені синього магоптаха.

– Як живеться вашим горошинкам, бо наші зникли? Ситів, Герману Даксу, академія Нескінченної Спіралі Часу. – І підкинула його вгору.

Через мить прилетів зелений птах і голосом Германа вимовив:

– Ми ще в горошок. І, схоже, вони не збираються зникати. Цілителі безсилі, просто розвели руками й сказали, що треба почекати добу, щоб алкоголь повністю вийшов з організму. Порадили пити відвар шипшини. У мене вже язик свербить від нього. Давайте, коліться: як вам це вдалося?

– Кхибро, виправ мене, якщо не моя правда, – почала я після зникнення магоптаха. – Вода зі струмка допомогла вивести цей злощасний горошок. Ти чула, що хлопці ще в цяточку?

– Угу.

– Доведеться казан води тягнути в гуртожиток.

Тролиця подала мені начищену кришку, а я дивилася на казан. Тільки я накрила його кришкою, його пузате мідне черево спалахнуло у промінні сонця так, що я заплющила очі, рубін знову нагрівся й обпік груди. Я скрикнула і витягла його назовні.

– Як би я хотіла знати, що від мене приховують! – з розпачем бовкнула я. – Якби в мене була б можливість стати маленькою, непомітною, щоб пробратися в будь-яку щілину і підслухати чужі розмови, дізнатися якісь таємниці!

Кхибра гірко всміхнулася.

– Ти вважаєш, що знання чужих таємниць розв’яже руки?

– Ні, Кхибро. Ці знання може зірвати пов’язку з очей і витягнути затички з вух. Мене рідні тримають у незнанні, говорять загадками, не розкриваючи правди. Скільки можна?! Акрідено, почуй мене! Дай мені знак!

Але у розпал дня було чутно тільки дзюрчання Гіркого струмка, спів птахів, далекий гомін голосів, гавкіт собак та кінське фиркання.

– Бачиш, богині не потрібно, щоб ти про все й усіх знала, – сказала тролиця. – Покладися в усьому на Рокнесгер. Вона допоможе!

– Ні, моя люба, якщо немає удачі, безглуздо покладатися на долю. Але богиня, мабуть, не хоче мені допомагати. Чимось я не вгодила їй.

І раптом повітря стало наче кисіль, а я відчула, що в мочку вуха щось вчепилося. І відразу ж подув свіжий вітерець. Наче нічого й не було.

– Ай! Кхибро, подивися, що там?

Подруга підійшла до мене ближче і скривилася:

– Руто, на тобі сидить смердючка.

– Фу! Скинь її!

– Зараз я когось як скину! – почули ми шкідливий злегка писклявий голосок і закрутили головами. – Спочатку вона мозок виносить богам, а потім погрожує знищити божественний знак! Намісника богині скинути! Нечувана зухвалість! Мене, клопа-щитника, божу черепашечку, обізвати смердючкою?! Ось вам!

Мочку боляче вжалило, я звискнула, вдарила себе по вуху, але клоп швидесенько злетів і сів на брову тролиці. Він вкусив і її. Кхибра завищала і схопилася за око. І тут поповз запах. Ні, не запах, сморід. Ми закрили пальцями носи.

– Який жах! – крикнула я. – Забирайся! Чого ти причепився?!

– Ще чого! Мене до тебе приставили, щоб ти нюні не розпускала і через дрібниці богиню не смикала, – сівши на голову Кхибри, віщав клоп. – Так що, не жах, а шарман! Повний шарман, мадам! Щоправда, не знаю, що означає це слово, – зізнався клоп, – але воно мені подобається.

– Руто, як ти це зробила?! – Кхибра промивала водою зі струмка укушену брову.

Я потирала мочку, і теж зачерпнула воду зі струмка. Вологими пальцями розтерла місце укусу.

– Якщо ти надумаєш ще раз укусити мене або Кхибру, то присягаюся Акріденою, я тебе вб’ю, дрібнота пузата!

Клоп видав такий звук, немов висунув язик і подражнив мене.

– Бе-бе-бе! Мене неможливо вбити.

– Зараз перевіримо! – я ще гнівалася.

– Та скільки завгодно! Тільки за кожен удар, я тебе буду боляче кусати. Не вб’єш, дурнюнька! Фамільяра неможливо вбити. Чого вас тільки в цих академіях вчать?! – піддражнив він.

– Кого?! – в один голос перепитали ми з тролицею.

– Фамільяра! – клоп хіба що тільки не лопався від гордощів, він перелетів на моє плече. – Хто нещодавно скиглив, що хоче знати всі таємниці й стати маленьким, щоб пролізти в будь-яку щілину?

Ми мовчали, а він продовжив:

– І що тепер, пикою не вийшов, а може, фігурою? Чи думали, що фамільяри – це кошенята, вовченята і лисенята з єнотиками? Дзуськи! Це в магічних крамницях такими торгують. А справжні – мають більш прекрасні обличчя. Я б сказав, що вони – дивовижно гарні!

Мама завжди казала, що язик у мене занадто довгий. І одного разу я за нього отримаю на горіхи! Отже, ось тобі, білочко, і горішки в цукрі! Клоп-щитник, він же – черепашка у подобі фамільяра. Акрідено, за що?! За що ти так поглумилася наді мною?! Я глянула на Кхибру – та зігнулася від реготу. Я теж не втрималася – аж надто заразливий у неї сміх. А коли віддихалися, запитала:

– А як звати тебе, фамільяр?

– Придумай. Тільки це має бути щось елегантне, як я.

Ми з подругою переглянулися і разом закотили очі.

– Може, Шарман? – запропонувала тролиця. – Раз йому подобається це слово...

– Тоді вже – Шафран! – пирхнула я.

– Мені подобається, – перелетів з одного плеча на інше клоп. – Шафран! Як же це елегантно – Шафран! Шафранчик, Шафранюшечка, Шафранюлечка! – клоп радісно закружляв над нашими головами.

Але чомусь мені здається, що богиня вирішила наді мною познущатися, раз прислала цю смердючку в ролі фамільяра. Щастить як небіжчику! Не життя, а повний шарман, тобто, Шафран!

 

Капкірніс – богиня домашнього затишку.