Спочатку:
На сторінку книги
У тітки ми розжилися кошиками – і заплічними, і звичайними, поки взяли по одному, а решту купимо потім. Міш та Миш віддали нам два вінички, лопатки, тертки та глиняні горщики для запікання. Тітка Палажка дала ще мішки та мішечки, і горщики для спецій. Поки що в нас буде один набір горщиків на двох. Думаю, що ми з Кхиброю не поб’ємося. Миски, діжки та велика ступка також перекочували до кошика. Туди ж ми поклали сито і друшляк. Коли я внесла казан, що виблискував боками, тітка зблідла і прошепотіла:
– Де ти його взяла?
– Купила в «Перлині магії». Ще й сторгувалася. А що не так?
– Це... це мамин казан. Після її смерті він зник... Руто, хочеш вір, а хочеш ні, але... Рокнесгер благоволить до тебе і веде за руку. Недарма кажуть, що від долі рогожкою не накриєшся.
– Якби я не втекла від долі, то вийшла б заміж за Лавра і працювала б в батьківській корчмі. А так, крім богині долі, мені ще й дарує найщасливіші посмішки Акрідена.
Тітка усміхнулася.
– Сходи в Храм Усіх Богів. Принеси підношення. І богині почують тебе. Хтозна, може, обдарують або відведуть біду, – сумно усміхнулася тітка.
– Біду? – перепитала Кхибра. – Хіба Руті щось загрожує?
– Що ти, дівчинко! Ні, звісно! Але... ми ж не знаємо, що на нас чекає завтра: може, дракон на голову впаде, а може, скарб знайдемо.
До гуртожитку ми повернулися в сутінках, я надіслала магоптаха Герману. Незабаром хлопці в повному складі завітали до нас.
– Патруль у ліловий горошок викликали? – не втрималася я від шпильки і перелила воду в діжку, попросивши після ретельно сполоснути її чистою водою. На Альга я не дивилася, хоч той не зводив з мене сірих уважних очей. Ютара хороша, а я нічого не розумію. От нехай і спілкується з тією, яку він розуміє.
– Руто, ти образилася? – запитав Альг, коли Богріс, Лік і Герман з діжкою води з Гіркого струмка пішли відмиватися.
– Це хто в нас такий плямистий? – подав голос Шафран, який до цього мовчав.
Альг здригнувся і озирнувся всебіч.
– Муфт?
– Хе–хе! – знову відгукнувся клоп. – Шафран, бовдур!
У долоні Альга закрутилася маленька повітряна змійка.
– Годі бавитися магією, – стримуючи сміх, сказала я.
– Тут ховається дух, ти хіба його не чуєш? Іменем Маруни...
– Треба ж, як урочисто! – клоп перелетів з мого плеча і сів Альгу на рукав.
Кхибра закрила рот руками, щоб не розсміятися.
– Може, представишся? Чи мені кожне слово доведеться витягати, як скалку з дупи?
Коли боги створили Шафрана забули навчити його культури. Складалося враження, що він народився під столом у таверні. Альг спантеличено дивився на фамільяра і мовчав.
– Прибери цю дзиґу з долоні, мене протягне! Апчхи!
Усе, ми з Кхиброю не витримали і розреготалися.
– Не бачу нічого смішного! – продовжував бурчати фамільяр. Він спритно забрався Альгіну на ніс. – Прибери протяг, кажу! І так осінь надворі!
– Руто, що це? – скосивши очі на кінчик носа, здавленим голосом поцікавився Альгін. – Ай!
Шафран його–таки вкусив. Задзижчали крильця, і клоп сів на моє плече. А Альгін, забувши, що в нього в долоні повітряна змійка, лупонув себе по носі й завив від болю. Сам винен!
– Це ти «що», а я – хто! Я – фамільяр! – Сказано це було з такою пихою, немов перед нами був Ерік Другий. – А ти хто? І чому це моя підопічна на тебе ображається?
– Що за безглуздий фамільяр?! – вигукнув Альг, розтираючи ніс, з якого побігла тонка цівка крові. Нічого собі шарахнув!
– Тримай, – Кхибра простягнула йому носовичок.
Він кивнув і приклав його до носа, закидаючи голову.
– Що ти робиш?! – прикрикнула я на нього. – Сядь рівно.
Я посадила його на стілець і сунула в руки кришку від котла.
– Приклади до перенісся і не закидай голову.
Кришка закрила якраз пів голови. Очей не видно, тільки розпухлий ніс, до якого була прикладена рука з Кхибриним носовичком, і рот.
– А кого ти очікував побачити?
– Не знаю, – хлюпаючи носом, відповів хлопець. – Але явно не цю тварюку!
– Я клоп! – завищав Шафран. – Будеш обзиватися, ще раз вкушу!
– Шафране, не треба, Альгін мій... – я замовкла. Називати його другом після сьогоднішнього не повертався язик.
– Коханець? – підказав єхидний клоп.
– Знищу! – пообіцяла я.
Кхибра схлипувала від сміху.
– Мене неможливо вбити.
– Тоді принесу в жертву Рокнесгер!
Шафран задзижчав крилами та перелетів на плече тролиці.
– Сховай мене, будь ласка, – заскиглив він.
Але Кхибра тільки знизала плечима.
– Ти кусаєшся.
– Не буду, не буду, не буду. Ти така милесенька, гарнюсінька, красивенька. У тебе такі чудові ікла...
– А ну припини підлизуватися! – обірвала я потік його слів. – Ти мій фамільяр, а не її!
Ми почули важке зітхання.
– Значить, не коханець, – багатозначно вимовив клоп. – Але це легко виправити, так?
Альгін розсміявся. Затремтіла рука і захиталася кришка.
– А ти кумедний, – продовжувала веселитися Кхибра.
– Отже, усе не так сумно. Хвала Акрідені! – Альг прибрав хустку та відклав на стіл кришку. Кров зупинилася.
Я кинула гнівний погляд на Альгіна. Нехай подякує, що не бачить виразу мого обличчя.
– Звідки ти взявся? – Альг продовжив роздивлятися фамільяра.
– Прилетів на поклик цієї ненормальної, – він вказав крихітною лапкою на мене.
Альг відсунув кришку, поряд поклав носовичок. Ніс розпух. В цілому, вигляд мав той ще: мало того що в ліловий горошок, так ще й слива замість носа.
– Зайди зранку до цілителів, – не дивлячись у його бік, сказала я.
– Так-так, цілителі тобі допоможуть, – було геть не зрозуміло: жартує клоп чи ні. – Але звідки у хлопців такі синці? Руто, це твоїх рук справа? Ти горохом у них плювалася чи що?
– А то ні! Але горохом не плювалась. Начаклувала! – реготнув Альгін, чим просто розлютив мене.
– Знаєш що, Альг, я тобі лійку в горлянку не вставляла і не вливала вчора магосуміші! Ти сам пив! А винна я!
– Що ти так завелася?
– Хе–хе, а ти не розумієш? – втрутився клоп і підвівся на задніх лапках, ворушачи вусами.
Альгін якось дивно на мене подивився, підвівся і пішов до дверей.
– Діжку ми вам повернемо завтра. На добраніч, дівчата.
Він пішов, а я зі злості жбурнула у двері кришку. Через що на ній з’явилася нова вм’ятина. Сівши на ліжко, я схопила подушку і вдарила по ній кулаками.
– Та що ж це таке?!
Кхибра сіла поруч і обійняла за плечі. Я відчула, як маленькі лапки клопа залоскотали щоку.
– Не побивайся ти так, – багатозначно прорік він. – Якщо тебе заспокоїть, то я можу злітати до хлопців у кімнату і підслухати, про що вони розмовляють. Хочеш?
Я засопіла.
– Як ти його знайдеш?
– За запахом!
Крильця задзвеніли й клоп вилетів у кватирку.
– Ти закохалася? – Кхибра посерйознішала.
– Не знаю, – я відкинула подушку вбік. – Завтра зможу сказати точно, відчуваю я до нього щось чи ні.
– А що завтра?
– Треба зустрітися зі Скріраніелем, пам’ятаєш його?
Кхибра кивнула.
– Підеш зі мною?
– Звісно, якщо я вам не заважатиму.
– З якого переляку ти б нам заважала? – я розпливлася в усмішці. – Він такий гарний!
Тролиця гучно розреготалася.
– Ти – закохана жабка!
– Дякую за підтримку!
– Не ображайся. Я буду дуже рада, якщо у вас з Альгіном складуться стосунки.
– Або з Васею.
– Або з Васею, – підтримала тролиця.
– Або з Германом, – продовжила я. – Або зі Скріраніелем.
– Ого, який список!
– Тобі Лік сподобався? – ухилилася я від відповіді.
– Не знаю, – знизала вона плечима. – Він симпатичний.
Я згадала довганя ельфа з великими синіми очима і золотистим волоссям. Коли він усміхався, на лівій щоці з’являлася ямочка. Красиві руки з довгими пальцями. На середньому пальці лівої руки – каблучка у вигляді переплетених змій. Така ж сережка в одному вусі. Мабуть, сімейний артефакт. Рухи в нього швидкі й граціозні. Он як хвацько дістав клинок! За ним приємно спостерігати. Я згадала, з яким виглядом він варив локшину й усміхнулася. Насправді, Лікраніель хороший хлопець, хоч і намагався справити на нас «незабутнє враження». Це він уже в корчмі про це зізнався.
Звісно, я була б рада, якби в них із Кхиброю щось вийшло, але добре пам’ятаю розповіді бабусі й батька, що ельфи намагаються дотримуватися чистоти крові. А якщо Лікраніель шляхетний, то не думаю, що батьки схвалять шлюб з тролицею. Але чим Ліссейла* не жартує, коли Рокнесгер спить? Хоча останнім часом ходило все більше чуток, що ельфи беруть шлюб з представниками інших рас. Залишилося тільки обережно вивідати все в Лікраніеля.
Мої роздуми перервала поява Шафрана.
– Бррр! Ну й студінь на вулиці!
– Що так швидко? – поцікавилася Кхибра. – Не знайшов?
– Ображаєш! – пробуркотав клоп. – Отже, можеш не страждати. Твоєму любчику Герман засвітив в око. Тепер величезна лілова пляма прикрашає рівно половину обличчя, хе–хе! Мало того, що слива, так ще й ліхтар! Альгін у відповідь дав Герману в щелепу і вибив зуб. Той теж виглядає красенем.
– Опупиріти! – сторопіла Кхибра.
Я сиділа з роззявленим ротом. Як? Через мене?
– Я свою місію виконав, дайте поїсти бідному Шафранчику. Зранку крихти в роті не було, – почав канючити фамільяр.
– А що ти їси? – запитала я.
– Там тітка яблука в кошик поклала, тож, не відмовлюся!
Я дістала невелике червонобоке яблуко і поклала на стіл. Клоп сів зверху і ніби приклеївся до нього.
У двері постукали. На порозі стояв розпалений Герман, прикриваючи рукою нижню щелепу.
– Дякую, Руто, – він повернув мені діжку.
– Щось сталося?
– З чого ти взяла?
– Просто вигляд у тебе... – я враз замовкла. Як же не бовкнути зайвого? – Стривожений.
– Тобі здалося, – надаючи голосу якомога більше м’якості, відповів він. – Просто зуб щось розболівся. Сходжу до цілителів, вилікують. Добраніч.
– Приємних снів.
Я замкнула двері на ключ.
– Кхибро, ти щось розумієш?
– Тут розуміти нічого: ти йому безумовно подобаєшся. Згадай, як він на тебе постійно витріщався. І танцювали ви з ним учора так, немов зустрічаєтеся понад рік. А коли ваші коси заплуталися... – вона трохи помовчала. – Це знак! Сама богиня долі вас зводить, не інакше! І ще, він на тебе так дивився... На мене Красунчик так ніколи не дивився.
– Акрідено, мамуню! Як же я багато пропустив! – відпав від яблука фамільяр. – Благаю, не мовчи! Я все хочу знати!
– Шафране, багато знатимеш, підеш на жертовник!
– Ось вона вдячність! Роби після цього добрі справи! Руто, ти...
– Припини! Ще одне слово і, клянуся, що завтра ж принесу тебе в жертву богам!
Я зрозуміла, на що можу тиснути, і з задоволенням цим користувалася.
– Кхибро, – зойкнув клоп, – вона мене не любить!..
– Вона твоя хазяйка, – намагаючись не розсміятися, сказала тролиця. – Любить вона тебе, не скигли!
– Боги, за що мені таке покарання? Безсердечна дівчина...
– Рахую до одного: три, два...
– Все-все-все! – затріщав крильцями фамільяр. – Замовкаю.
Я пішла в душ. Поки милася, згадувала вчорашні танці. Першим я виволокла Альгіна, просто тому що він з краю сидів. Потім танцювала з Грісом, але він мені більше ноги відтоптував, ніж танцював. А потім ми танцювали з Германом. Він рвучко пригортав мене до себе. І ще ми смішно заплуталися косами, коли я кружляла навколо нього. А Альгін психував, коли ми з Герой, стукаючись лобами, сміялися і розплутувалися.
Я не замислювалася про почуття. Після Лавра не хотілося стрибати з пари у вар, тому особисте життя засунула на задній план. Почався навчальний рік, і на тобі. Ю скоріше за все закохана в Альгіна. І вважає, що я теж на нього оком накинула. Тому так агресивно поводиться. Виправдовуватися перед нею – не збираюся, прощати вибрики Альга – теж не хочу. Тому, нехай усе йде як іде.
Зовні мені подобався і Герман, і Альгін, і Вася, і Скріраніель. Але ні до кого не відчувала жодних почуттів, крім дружніх. Навіть Лавр викликав у мене більше емоцій, ніж вони. Так, надійні хлопці, так, з ними можна дружити до труни. Але ось про сім’ю я не думала. Навіщо? Я ж тільки вступила вчитися. Гіркого досвіду вистачило з головою. Чоловіків на світі багато, і для мене знайдеться хороша людина!
Уранці фамільяр залишився вдома. Не вистачало його в академію брати! Він викладачів точно до прокльонів доведе. Тому ми наказали йому охороняти нашу невелику територію. Якщо трапиться щось важливе, то він мене знайде.
Швидко поснідавши, ми піднялися ліфтом в аудиторію і розклали у шафах свої речі. На парі ми познайомилися з кухриком, ним виявився домовик, тобто кухівник. Одногрупники з ним ще вчора познайомилися, а ми з Кхиброю запізнилися. Кухрик виявився надто метушливим, у помаранчевому береті й білому фартухі в апельсиновий горох, що повністю збігалося з кольором форми нашого факультету. Звали його Фінік. Я сховала посмішку – вдома Шафран, тут – Фінік. Він сказав, що кухня – це дзеркало будинку та його господарів. Тому, якщо брудно на кухні, то в душах хазяїв – хаос. Потрібно щоб усе блищало чистотою. Не можна готувати на брудному вогнищі, їсти й пити з брудного посуду та розводити тарганів. Останні – показник того, що господарі великі засранці. У виразах він теж не соромився. Я була повністю згодна з ним
І в корчмі, і в таверні, і вдома після приготування їжі кухня милася до блиску. Домашнє вогнище чистили раз на два дні. У корчмі й таверні – щодня. Вугілля йшло на добрива і на підгодівлю птиці. Столи й підлоги скоблили раз на місяць, іноді частіше. Усе залежало від відвідувачів. Рідко хто з них вирізнявся акуратністю. Крихти, калюжки супу, пролите вино і морс, плями підливи і пива були по всьому столу. Ми миттєво прибирали після того, як йшов ситий і задоволений відвідувач, але це не рятувало стіл від плям, що в’їдалися в деревину. Фінік має рацію. Кухня має бути чистою. Тільки цікаво, чим займався наш корчмовий у цей час?
Після третьої пари в нас за розкладом практичне заняття, на якому ми всі варитимемо каші. Кхибра пошепки повідомила, що ми забули купити крупи, я сказала, що мінімум у нас є, на один раз вистачить.
Після обіду пішли на пару з побутової магії. Професорка Діана Данн навчала нас заклинання чистоти. Ми всі намагалися прибрати пил. І... ні в кого нічого не вийшло. Викладачка сказала, щоб ми не засмучувалися. Це не означає, що ми безталанні, просто магічна сила слабенька. Скоро буде ініціація і ось тоді джерела прокинуться. Ми все це відчуємо. А зараз треба трохи попрактикуватися. Для цього заклинання багато сили не потрібно. Впорається кожен з нас.
Наступною була пара зіллєваріння. Ми вивчали простий рецепт охолоджувального зілля. Виявляється, ці зілля користуються величезною популярністю в Аліандевії, де вдень ніхто не працює. Столиця Шиараттали веде нічне життя. Не тому, що вулиці переповнені упирями та іншою нечистю, яка, до речі, боїться сонячного проміння, а тому що там надто спекотно. Старі люди кажуть, що раніше цей острів був батьківщиною драконів.
Зілля в нас із Кхиброю вийшло дивним. По-моєму, ми переплутали послідовність інгредієнтів. І тепер воно постійно покривалося крижаною скоринкою, яку доводилося весь час проламувати.
– У якому порядку ви клали інгредієнти? – з цікавістю запитала пані Діана.
Ми перерахували. Вона посміхнулася.
– Адептки, я вас вітаю! Ви можете патентувати ваш винахід! Гадаю, що шиараттальці по достоїнству оцінять його! Запишіть у свої рецептурні зошити перший авторський рецепт!
Лікраніель підняв угору великий палець. Ельф радів за нас з Кхиброю. Одногрупники теж розділили з нами радість, а от стихійники зовсім не зраділи цьому випадку. Кілька дівчат скривилися, немов ми їм кислиць дали скуштувати. Та й Маруна з ними!
Ми з Кхиброю відкрили свої зошити рецептів, записали черговість інгредієнтів, а також час варіння. Вирішили назвати рецепт «Крижане серце». І його ми обов’язково запатентуємо! Ех, згадати б ще рецепт «Горошинки»! Нічого, все попереду. На вихідних навідаюся до корчми, можливо, і згадаю.
Кхибра світилася від щастя і переморгувалася з ельфом. За що заслужила кілька гнівних поглядів одногрупниць Лікраніеля. Але тролицю це анітрохи не збентежило.
Після пари ми зайшли в гуртожиток і забрали крупу. У нас залишилася тільки гречка. Готувати її нескладно, тому вирішили варити двома способами – холодним і гарячим. Кхибра промила й одразу засипала крупу, а я кинула в киплячу воду. Добре, що згадала, що казан не сполоснула після Гіркого струмка. Довелося швидко обполіскувати, а для вірності – обдала окропом. У тролиці каша вийшла більш щільна, у мене – розсипчаста. Перша ідеально підходила для гречаників, а моя йшла самостійною стравою. Розсипчаста гречка могла бути солоною, солодкою, з молоком, з вершками, з кислим молоком. Можна було нею фарширувати гусака і порося, а також подавати з підливою, піджаркою, м’ясом, рибою, овочами і шкварками. Кхибриною кашею можна фарширувати перці, додавши до неї цибулю, моркву, м’ясний або ліверний фарш. І гречаники вийдуть пишними, ніжними, й танитимуть у роті.
Білочка варила пшеничну кашу. Вона ледь не проґавила – казан потрібно знімати вчасно, краще, коли каша злегка недоварена. Укутати в теплу ковдру і дати постояти пів години. Тоді вона повністю розкриє свій смак. І казан залишиться цілим. А ось Вальдеку не пощастило – його пшоняна каша підгоріла. Усе тому, що він у процесі варіння постійно доливав холодну воду, а потім крутився біля казана Міларунн. У Рудика справи йшли не краще – каша водяниста й переварена. Але взагалі-то, кашу потрібно млоїти в печі, а не варити на відкритому вогнищі. Тут важливо стежити за силою вогню. На великому – кашу не варять. Важливий жар, а не вогонь.
Для нас з тролицею каша була звичайною стравою. Щодня в корчмах, тавернах і харчевнях готують дві каші. Частіше – перлову та пшоняну, рідше пшеничну та гречану. Одна – зранку, інша – надвечір. Меню складається раз на пів року. Влітку воно різноманітніше, ніж узимку. Воно й зрозуміло – овочів і фруктів багато, можна готувати що завгодно. А взимку вибір невеликий. Рятують соління і сушені овочі. Ми з бабусею сушили багато грибів, кабачків, баклажанів. Взимку їх замочували в холодній воді, і вони йшли в супи, підливи, рагу і тушковану капусту. Ще заготовляли багато ягід. Взимку відвари просто розліталися. Крім алкоголю багатьом хотілося ще й зігрітися з морозу. У хід йшло все: від квітів і гілочок, до листя і ягід. У підвалі стояли бочки з огірками, капустою, яблуками, помідорами, грибами, брусницею, журавлиною і кавунами. Окремо під гнітом квасилися буряки та баклажани. Ще варили варення і повидла. Для мене літо ніколи не було відпочинком, утім, як і для багатьох курчавців. Працювали багато від зорі до зорі.
Корчма корчмою, але сім’я в нас теж не маленька, тож, ледве небо починало сіріти, ми з бабусею, а пізніше з Дорою та Віткою йшли до лісу по ягоди та гриби. Пізніше брали з собою Лютку. Але дівчата любили більше тріскати ягоди, ніж збирати. Я набирала у свій кошик чорниці, а потім ще й їм допомагала. Бо в однієї нога боліла, бо об гілку наколола. У другої живіт крутило від обжерливості. Я злилася, але що було робити? Зима по голові не погладить і в рот варення не покладе. По гриби я їх і зовсім не брала – одна морока. А ось коли підріс Єрошка, то з ним ми запросто ходили в ліс. Він хоч і маленький, а моторний – і ягоду збере, і гриби знайде, і кошик пихтить, але тягне. І примовляє: «Я чолов’яга!»
Точно, треба на вихідних купити гостинців та з’їздити додому. Візьму з собою Кхибру, якщо в неї немає інших планів. Хтозна, раптом вона з ельфом кудись намилиться?
У двері постукали й зазирнули – вухата цікава пиця. Легкий на згадку!
– Чим це у вас так смачно пахне?
– Заходьте, адепт... – пані Ліонелла зам’ялася, не знаючи його імені.
– Лікраніель, – підказав ельф і швидко увійшов до аудиторії. – Шнурочки-огірочки, як у вас тут гарно!
– Будете дегустувати каші? – підморгнула пані Грехем.
– Звичайно! Можна було б і не питати!
Вона дала йому ложку. Лік, смішно прицмокуючи, смакував нашими виробами. Йому все сподобалося, крім каш близнюків. Ті зовсім зажурилися.
– Не засмучуйтеся, – спробувала втішити їх я. – Це ж тільки початок. І в нас не тільки каші будуть, правда, пані Ліонелло?
– Звичайно! Рудик, Вальдек, що у вас найкраще виходить?
– Риба, – усміхнувся Вальдек.
– І птиця, – додав Рудик.
– Чудово!
– А я вмію робити тільки десерти, – почервоніла Білочка.
– Чудово, адептка Світла! Бачите, як усі ми можемо допомагати одне одному й доповнювати? Запам’ятайте на все життя: ми всі – колеги, не суперники і не вороги. Кожен із вас відкриє свою справу, коли закінчить академію. І якщо хтось потребуватиме допомоги, то не відмовляйте, допомагайте. Кулінарія – праця колективна. Навіть якщо ви вигадуєте нові рецепти, вони створюються на базі тих, які вже існують. А їх створили до вас. Тому, завжди допомагайте один одному. А ось стороннім вибовкувати секрети не варто. До вас у заклад перестануть ходити. Ще й з рук до рук піде рецепт. Бачите, як усе непросто?
Ми підтакнули. А Лік наминав кашу за обидві щоки. Ми з Кхиброю переглянулися і розсміялися.
– Не луснеш? Куди в тебе стільки лізе? – почула я знайомий голос і почала оглядати себе – так і є, Шафран сидів за одворотом рукава.
– Хто це сказав? – ледь не подавившись, запитав Лікраніель.
– Намісник богинь і великий вихователь безгрішних душ, пан Шафран! – клоп виповз на стіл і втупився на ельфа.
Пані Ліонелла з цікавістю роздивлялася фамільяра.
– Пам’ятаю я одну адептку, у якої фамільяром був їжак. Кумедна вийшла парочка. Відчуваю, що вам, Рута, пощастило не менше.
– Так, – тільки й змогла сказати я. А потім звернулася до «намісника»: – Будеш мудрагелити та лякати моїх друзів, відправлю додому. До богинь.
– Хе–хе, я пожартував, – поквапливо забігав по столу клоп.
– Дивись мені, – погрозила я йому пальцем.
Група разом із Лікраніелем оточили Шафрана й розглядали його.
– Який кумедний! – усміхнулася Білочка. – Мене звати Міларунн, можна Міла або Рунн.
– Або Білочка, – продовжив щитник. – Я чув, як тебе називають.
Вона розсміялася.
– Можна й Білочка!
– Це близнюки Рудик і Вальдек, – представила Кхибра наших хлопців.
– Вони не близнюки. Несхожі, – зробив висновок клоп. – Брати – так. Близнюки – ні.
– Тобі видніше, – не став сперечатися Вальдек.
– А це Лікраніель. Можна – Лік.
– Вухате диво, – підбіг до ельфа фамільяр і помацав його вусиками. – Від тебе смачно пахне.
– Назвеш мене ще раз вухатим – відправлю до прабогів, – пригрозив ельф.
– Які ви всі агресивні! Слова не дають сказати малятку клопу. Ось ображуся і буду всіх кусати ночами. Бе-бе-бе!
Тепер сміялися всі, навіть пані Ліонелла витерла сльози.
– До речі, вищий, а як це ти дозволяєш скорочувати своє ім’я? – пропищав клоп.
– А чому ні? Я ж не вдома.
– Зрозуміло, що нічого незрозуміло.
Пані Ліонелла похитала головою:
– Адептка Морошкіна, перше попередження: фамільяра в академію не брати. У вас будуть певні пари, де вони вам знадобляться. Але це – на п’ятому витку. А поки що, нехай розважає вас у гуртожитку.
Не встигла я й слова сказати, як нахабний фамільяр вставив свій мідячок:
– Я ж казав тобі: давай залишуся вдома. А ти – ні, ходім зі мною, там так цікаво, тобі сподобається.
– Шафране, не нахабствуй, – підключилася Кхибра. – І не бреши. Будеш брехати, накладемо на тебе якесь заклинання, щоб ти впав у сплячку на кілька років.
– Ви пил на парі прибрати не змогли, а ще вищими заклинаннями погрожуєте!
– Шафран! – я грізно подивилася на клопа.
– Замовкаю, Руточко, я ж жартую, – фамільяр злетів і сів мені на плече.
Ельф подякував нам за частування, пообіцяв забігати, якщо й надалі будуть його смачно годувати.
– Що ж ви тільки з двох казанів кашу з’їли?
– Вона була найсмачніша, – почервонів Лік і кінчик його вуха кумедно смикнувся.
– Ось так, адепти. Заняття закінчено. Приводьте до ладу кухню.
– А це куди? – роздратовано запитав Вальдек, показуючи на його з Рудиком котли.
– Секунду, – професорка Грехем накреслила в повітрі якийсь знак і каша зникла.
– Як це ви зробили?
– Ваша каша вирушила на скотний двір. Думаю, що свинки залишаться задоволені. А ваша каша, – вона подивилася на Міларунн, – вирушить до вас у кімнату. Можете з адептами влаштувати другу вечерю. Думаю, охочих буде більш ніж достатньо.
Білочка розпливлася в усмішці.
– Ми перші прийдемо, – запевнили близнюки.
Після прибирання ми вирушили в гуртожиток. Вечерю скоріше за все ми пропустимо. Та й зі Скріраніелем потрібно зустрітися. Я одягла улюблену спідницю і кофтинку з довгими рукавами, й злегка підфарбувала губи рожевим блиском, який тато подарував на день народження. Тролиця вдягла ельфійську сукню, я теж дала їй блиск, щоб Кхибра виглядала ще краще, вона із задоволенням нафарбувала губи. Ми вирішили йти до Скрираніеля простоволосі. Нащо ховати таку красу?
Магоптах повідомив, що ельф чекає на нас у «Місячній росі». Прогуляємося, поспішати нікуди, все одно зустріч тільки через годину. Помилуємося фонтаном, може, загадаємо ще одне бажання.
У дворі зустріли Альгіна з Герою. Вони дивилися один на одного як некромант на небіжчика. Побачивши нас, хлопці застигли.
– Ви куди? – роздивляючись мене з голови до ніг, запитав Альг.
– Гуляти, – знизала я плечима.
– Ти... ти дуже гарна сьогодні, Руто, – видав він.
– А вчора я була іншою? Кривою, огидною, бридкою? І місяць тому я теж була так собі, а сьогодні ти раптом роздивився?
Альг зблід. На обличчі не залишилося і сліду від учорашнього вечора. Не варто було йому грубіянити, але образа не минула. Хотілося додати, щоб він ішов до Ютари і співав їй пісні про красу.
– Ти завжди була красивою, – Герман не зводив із мене захопленого погляду.
– Дякую, – от йому я подарувала найщирішу усмішку.
– У тебе неймовірна спідниця.
– Подарунок дуже дорогої людини, – загадково посміхнулася я.
– Може вас провести? – запропонував Альгін.
– Не варто. Для нас замовили столик у «Місячній росі». Ходімо, Кхибро, не варто спізнюватися.
І ми, гордо задерши голови, пройшли мимо вражених хлопців. А минувши браму, розреготалися.
– Ти бачила їхні обличчя? – веселилася я.
– Ага! По-моєму, Герці дуже личить блідість.
– Як і Альгіну!
У прекрасному настрої ми дійшли до фонтану. Витягнувши монету, я знову довго роздумувала над бажанням. Стати найкращою адепткою академії? Це й так у моїх руках. Таємниця медальйона поступово розкривається. Може, варто загадати нарешті щось особисте? Так, я знаю, що проігнорувала це бажання минулого разу. І що з того? Любов навчанню не перешкода. Скільки можна озиратися на свій невдалий шлюб? Мені не потрібен натовп шанувальників. Мені потрібен один, але коханий чоловік. Щоб кохання було взаємним, щоб ми дивилися в один бік і могли простягнути один одному руку тоді, коли це буде потрібно. І прожити з ним довгі роки, і постаріти, і виховати дітей, а опісля внуків... Я заплющила очі. «Якщо на це є ласка богів, то нехай усе здійсниться для мене з найбільшою користю!» – прошепотіла я і кинула монетку у фонтан. Цього разу золота рибка не вистрибнула. Кхибра теж кинула монетку й уважно вдивлялася в струмені води. Рибки носилися веселою зграйкою, але не поспішали вистрибувати. Ми перезирнулися і зітхнули. Гаразд, нехай буде як буде. І щойно ми зійшли з бортика, як рибки одна за одною вискочили з води й золотою стрічкою знову пірнули у вируючу воду фонтану.
– Руто! – очі Кхибри сяяли від щастя.
– Це знак! – сказала я.
Ми взялися за руки, та як маленькі дівчатка, підстрибуючи, побігли алеєю парку, вглиб, де була ресторація.
У «Місячній росі» було багацько народу. Але нас провели до вікна, де сидів Скріраніель. Він встав і поцілував нам руки. Усміхнений ельф-офіціант допоміг сісти. Скріраніель зробив замовлення, як і минулого разу – вересове морозиво з лавандою і шоколадною патокою. Щоправда, замість лимонаду – гарячий шоколад із мигдальною крихтою і м’ятою. Сказати, що ми накинулися на вишукані солодощі, просто – промовчати. Це було настільки смачно, що душа співала від задоволення. Ельф розплатився. Ми пили дрібними ковточками шоколад і ледве стримувалися, щоб не лизнути стінку чашки, де щільним шаром залишалися ласощі. Я придумала і схопила ложечку. Кхибра скористалася моїм прикладом. Скріраніель повісив полог німоти.
– У тебе важлива справа, Руто, якщо ти шукала зустрічі зі мною?
– Так, – знехотя відсуваючи від себе чашку, відповіла я. – Тітка Пелагея... Вона сказала, що таємниця медальйона не її. Тоді чия? І чому бабуся віддала його мені, а не їй?
Ельф злегка відсунувся, переводячи погляд із Кхибри на мене.
– Вона мені як сестра, – сказала я. – Можете сміливо говорити при ній.
Скріраніель кивнув.
– У рубіні укладена кров твого роду: батьків, бабусі й… богині. Він зветься Поклик Крові.
Так ось що мав на увазі Зурмс! Але... дивна здогадка шпигонула мене – невже це кров Маруни?
– Якої саме богині? – цікавість все-таки висунула назовні веснянкуватий ніс.
– Крапля крові Акрідени. Невже ти ще цього не зрозуміла? Після ваших літніх пригод сумніви, які мене ще мучили, розсіялися. Якби не удача, яка просто тебе обіймала, ти б не вибралася живою з пригод. Бандити б тебе вбили.
Холодок слизькими холодними лапками стиснув шлунок. І я зробила останній ковток ще теплого шоколаду. Холод зник.
– Навіщо богиня дала свою кров?
– Щоб врятувати тебе.
– Мене? – сказати, що я була здивована – не сказати нічого. Руки тремтіли. Я взяла ложечку і пошкребла шоколад. Вона дрібно тремтіла в руках, брязкочучи об стінки порцелянової чашки.
– Поїдь до Курчавого, і запитай у батька. Він розповість. Після смерті Аконіти між нами була угода: якщо я розповідаю тобі початок історії, то закінчує він. Це ваша таємниця, це стосується вашої родини.
Скріраніель склав на грудях руки:
– До речі, мій телепень теж із вами вчиться на одному потоці.
– Син? – здивувалася Кхибра.
– Молодший брат, – тихо реготнув ельф, – Лікраніель.
Ми майже одночасно видихнули. Оце так справи!
– Ніколи б не подумав, що в нашому роду буде сищик. Відправляючи його в академію, ми сподівалися на те, що він стане бойовим магом. Але як бачите, Рокнесгер розпорядилася по-своєму. Думаю, що Гаю Волхвів не завадить свій детектив, – ельф весело підморгнув. – Гадаю, я відповів на всі запитання?
– Ще одне, – я одним ковтком допила остиглий шоколад. – Скажіть, бабусин зошит рецептів... Вони всі запатентовані?
– Ось цього я не знаю. Вам найкраще за все перевірити рецепти в Кулінарній гільдії в пана Уззіруса Куца.
– Я можу йому довіряти?
Ельф замислився.
– Гадаю, що, так.
Я кивнула. Ельф зняв полог німоти. Ми встали з-за столу. Скріраніель запропонував нас провести до брами академії. Ми були не проти, і взяли його під руки. Я вловила нотки кави, сандалу і бергамоту, якими пахло від ельфа. Аромат дуже тонкий, ледь вловимий, але водночас, запам’ятовувався. Запах мені подобався. Дуже хотілося доторкнутися до його гречаного волосся, стягнутого сапфіровою шпилькою, яка гармоніювала з його сюртуком і кольором очей. Або я закохуюся, або це якась ельфійська магія, яка зачаровує дівчат. Я поглянула на Кхибру і побачила, що подруга теж мліє від одного погляду на Скрираніеля.
Ситів повільно огортали оксамитові сутінки. Вулицями прогулювалися пари. Неквапливо їхали дорогою екіпажі та карети. З деякими городянами ельф вітався, шанобливим поклоном голови, а комусь просто кивав або усміхався. Треба ж, виявляється, він досить відома особистість.
Немов за бажанням чародія запалилися магічні вогні. Золотисте світло залило вулиці та вітрини крамниць. Ледь вловимий вітерець, гладив липи. Добре, що в нас з Кхиброю кофтинки з довгими рукавами. Як не крути, а відчувалася прохолода калитника. Усю дорогу ельф розповідав нам кумедні історії про себе і Лікраніеля. Біля академії він поцілував нам руки та пішов геть.
– Який же він гарний, – мрійливо зітхнула Кхибра. – І такий ввічливий.
Я розсміялася.
– Гей, хто це нещодавно називав мене влюбливою жабкою? А сама?
– Руто, в такого неможливо не закохатися!
– Це правда.
Ми з нею зітхнули й розреготалися. З тіні вийшла трійця: Альгін, Герман і Богріс, одягнені у форму патруля.
– Нагулялися? – сардонічно запитав Альг.
– Так, – спокійно відповіла я і подумала, що Скріраніелю, напевно, і на думку б не спало влаштовувати публічний допит.
– Хто це був? – киваючи в темряву, спитав Герман. – Та найдорожча людина, яка подарувала тобі спідницю?
– Герко, це вас з Альгіном не стосується, – не підвищуючи голосу, відповіла Кхибра. – Рута не зобов’язана перед вами звітувати.
– Ну звісно! – продовжував уїдливим тоном Альгін. – Тільки коли ви вскочите в чергову халепу, то...
– Не турбуйся, ми ваш сон не потурбуємо, – різко обірвала його я. – Дуже сподіваюся, що всі наші, як ти кажеш, «халепи», закінчилися влітку. У мене до тебе є дуже серйозна розмова. Але бачу, що ти не налаштований спокійно говорити. Тому, коли вляжуться пристрасті у твоїй буйній голівоньці, зайди до мене, будь ласка. Це важливо. І запевняю – рятувати мене не потрібно. Лише кілька запитань.
– Можемо відійти вбік, – стримуючи злість, процідив крізь зуби Альг.
– Ні, – заперечно похитала головою я. – Приходь, коли охолонеш. – Я глянула на Германа: – Сподіваюся, у тебе вистачить розуму не починати бійку?
– Звідки ти знаєш? – оторопів Гера.
– Звідти, – я підняла очі вгору. – А зараз дайте нам пройти. Ми втомилися і хочемо спати.
– Обов’язково, – прошипів Альгін, відходячи вбік.
Богріс навіть не намагався влазити в перепалку, спокійно стояв осторонь, схрестивши руки на грудях.
Ми пішли.
– Що ви в ній знайшли? – почули ми за спиною голос Гріса. – Руда, конопата, яких повно в селах і містечках. Якби ще б це була ельфійка, а так...
– Не лізь не у свою справу! – в один голос огризнулися Герман і Альг.
– Ого! – тільки й змогла сказати Кхибра, я лише знизала плечима – щастить, як мертвяку. Тепер зрозуміло, чому так дракониться Ю. Я б на її місці і не так психувала.
Поки Кхибра плескалася в душі, я гортала бабусині рецепти. Картинка вперто не складалася. Точніше, складалася, але виходила дуже туманною. До Альгіна в мене два запитання: хто його найняв? І навіщо він вдає закоханість і турботу? Зрозуміло, що потрібно комусь пустити пил в очі, але хто ця загадкова фігура? Вже явно не Герман! А головне: хто стоїть за всім цим? Відповідь напрошувалася сама собою – той, у кого друга частина медальйона. Звідки Зурмсу було відомо, що в камені містяться краплі крові? Хоча, голодний упир відчує кров за три версти. Отже, два питання насправді виявилися майже десятком. Але якщо медальйон у мене, а богиня долі, за словами тітки, веде мене за руку, то я до цього яким боком причетна? Моєї ж крові в ньому немає! Треба розпитати про все батю.
Кхибра торкнула мене за плече, я здригнулася.
– Я тебе вже п’ять хвилин кличу, ти не реагуєш.
– Вибач, замислилася.
– Душ вільний.
– Дякую.
Я стояла під струменями гарячої води й мріяла про Скріраніеля, коли пролунав жахливий крик Кхибри. Нашвидкуруч закривши воду і, загорнувшись у рушник, я вискочила з душу і побачила... живий килим. Ні, це не килимки біля ліжок ожили. Цей килим був різнокольоровим – від чорного і рудого, до білого. Кімната кишіла тарганами всіх розмірів і мастей. Тролиця, підібгавши ноги й відчайдушно волаючи, сиділа на ліжку, по якому вже підіймалися таргани. Я глянула на стіни: по них теж повзли ці мерзенні комахи.
– Шафран! Що це?! – я не знайшла нічого оригінальнішого, ніж запитати фамільяра про те, що сталося.
– А це, моя люба Руточко, твоя подруга розстаралася! Хе–хе!
– Неправда! – вигукнула Кхибра, хапаючи тапочок і молотячи ним по комахах. – Я не закликала війська тарганів! Я спробувала прибрати пил! А з’явилися ці!
– Чудово, – буркнула я, дістаючи з коробки червоного магоптаха. – Геро, рятуй! У нашій кімнаті тарганяча рада! Не допоможеш – вам же гірше, розповзуться по всьому гуртожитку. Хана печиву під подушками! Ситів, Герману Даксу, академія Нескінченної Спіралі Часу!
Я підкинула птаха вгору, він зник. За хвилину на плече всівся лимонний магоптах і промовив:
– Скажи, чому я не здивований? Іду виручати вічних шукачок пригод на свої дупки!
Ліссейла – богиня азарту
