Раді Вас бачити!

Здавалося, що таргани з усієї Лартіони влаштували збіговисько в нашій кімнаті, наче поспішали на важливу нараду. Коли увійшли захекані хлопці, ми з Кхиброю стояли на столі з капцями в руках і нещадно били цих тварюк. Шафран кружляв над нами і роздавав поради:

– Рута, зліва! Кхибро, ззаду гади повзуть! Не пройдете, хрін вам!

Я як була в рушнику, так і залишилася. Волосся постійно падало на обличчя, але я його з тією ж упертістю відкидала назад. Шафран замовк, злетів вище і продовжив намотувати невидимі кола. Таргани, напевно, приймали його за свого. Герман швидко оцінив ситуацію.

– Яке заклинання ви використовували?

– Ніякого!.. – відповіла я, цілячись капцем у величезного чорного таргана, який повз дверцятами шафи.

– Так не буває! Це заклинання заклику! Не могли комахи з усього міста просто так завітати до вашої кімнати! – Герман розчавив кілька десятків, під ногами гидко захрустіло.

Кхибра гахнула кілька разів капцем по столу, убивши кількох представників тарганячого племені, і сказала:

– Це я винна. Хотіла пил прибрати й прочитала заклинання з побутової магії, яке сьогодні вчили на парі.

– Де воно? – схопився за ниточку Альг.

– У зошиті!

– А зошит де?!

– На ліжку!

Він струсив тарганів з покривала і взяв до рук зошит. Далі почалося неймовірне – хлопці почали реготати.

– Кхибро, я тебе обожнюю! – переводячи дух, відповів Гріс, – Ти припустилася двох помилок у словах! І замість прибирання пилу покликала тарганів!

Тролиця так і застигла з піднятим капцем в руці.

– Може ви потім будете зубоскалити? – я вбила чергову комаху. – Допоможіть їх прибрати. Тільки кімнату не спаліть.

– Альг, давай Благодать Сфайли. Якщо не допоможе, я шарахну Оком Кродерона*, – оцінив ситуацію Гера.

Альг зосередився і попросив усіх заплющити очі. Ми слухняно заплющили. Нічого не сталося. По моїй нозі поповзли тоненькі лапки, я завила і глянула вниз, щоб скинути з себе мерзенного таргана. Але лише встигла помітити, як з пальців Альгіна зірвався дивний знак, і спалахнуло так, що я осліпла. Втративши рівновагу, я зробила, як мені здалося, кілька кроків назад і міцні юнацькі руки не дали мені впасти на підлогу. Рушник зрадницьки сповз, а я обійняла когось за шию. Кого – не бачила. Мене акуратно поклали на ліжко і прикрили моїм же рушником.

– Заплющ очі, зараз усе мине, – почула я голос Альгіна і слухняно заплющила очі. Швидше від сорому, ніж на його прохання. Я відчувала, як щоки палають, немов у кімнаті лютує стужаль**.

Він поклав теплі долоні, які тонко пахли лимонником, на моє обличчя. Пальці тремтіли на повіках, немов нічні метелики, що б’ються об магічний світильник. Метелики! Прокляті метелики! Вони закрутилися в животі, і їх не зграйка, а цілий табун, що пробігся всередині мене. Цього ще тільки не вистачало! Альг щось прошепотів, дмухнув в обличчя. Дихання було свіжим і прохолодним. Він прибрав руки.

– Відкривай очі, тільки повільно.

Я слухняно відкрила спочатку одне, а потім друге око. Спочатку все розпливлося, немов я дивилася на світ крізь товщу води, потім контури стали чіткішими, і за кілька хвилин зір відновився. Притримуючи рушник обома руками, я сіла на ліжку й озирнулася – таргани зникли, наче їх ніколи й не було. Разом із ними зник і Шафран. Шкода, я тільки почала звикати до нього... Кхибра накинула мені на плечі халат. Я вдячно кивнула.

– Це було незабутньо! – почувся захоплений голос клопа з-під подушки. – Опупиріти, Руто!

– Почалося, – буркнула я, хоч у глибині душі була рада, що він не зник.

Богріс допоміг Кхибрі злізти зі столу.

– Шафран!.. – рявкнула я.

– Не хвилюйся, дівчинко, – клоп спланував на рукав халата, – він нас любить.

Щиголь послав клопа в спинку ліжка, але він відстрибнув наче м’яч.

– Хе-хе! Це було шедеврально! Ти б бачила, як хвацько падала зі столу, але він тебе врятував!

Шафран приземлився на сорочку Альгіна.

– Сподіваюся, ти все розглянув?

– Збочинець! – завила я.

Богріс, Герман і Кхибра, нічого не розуміючи, стежили за нашою перепалкою. Альгін же загадково посміхався.

– Я так і знав! Хе-хе!

Обличчя залило фарбою так, що, напевно, зникли навіть веснянки.

– Гаразд, раз тарганів немає, ми підемо. У нас ще три години чергування, – сказав Альг і попрямував до дверей.

– Кхибро, наступного разу уважно записуй заклинання. Добре, що це були таргани. А якби ти викликала якусь тварюку? Тоді що? – пожурив її Гера і якось дивно на мене подивився.

Вигляд у тролиці був жалюгідний. Вона винувато усміхнулася:

– Вибачте, я не знала, що все так вийде. Тільки... нам на парі сказали, що магія в нас ще не прокинулася...

– Скажеш професору Данн, що в тобі сьогодні фонтан магії прокинувся!

– Фонтан? – зблідла подруга і всілася на ліжко.

Я все зрозуміла. Мабуть, вона загадала бажання, щоб у ній прокинулося магічне джерело. Будь ласка, здобувайте – не ридайте. А я що? Невже це Альгін?! Ні, не може бути. Інтуїція на все горло кричала, щоб я не вірила тому, що сталося, це не він. Потрібно, щоб емоції вляглися, тоді включиться розум. Доти, доки я не отримаю відповіді на свої запитання, я не прийму рішення. І нехай прокляті метелики в животі не танцюють!

– Богрісе, ходімо. Шрам не буде нас чекати. Знову буде на горіхи, тоді вліплять ще три штрафні дні патрулювання. А мені ночами спати хочеться, – сказав Гера і знову якось дивно подивився на мене.

– Дякую, – пробубніла я. – Тобі, Германе, окрема подяка. Ти вмовив їх прийти. Знаю, що Альгін у житті б не погодився, як і Богріс.

Гера усміхнувся, Богріс фиркнув, а Альг стиснув кулаки так, що побіліли кісточки. Ой, здається, я знову щось не те сказала. Не вистачало бійки в нашій кімнаті.

– Альгін, і тобі... спасибі... За все, – я не стала конкретизувати. Зрозуміє.

Він розтиснув кулаки й коротко кивнув. Не прощаючись, хлопці вийшли з кімнати.

– А я й не знав, що ти така спокусниця, – знову подав голос фамільяр.

– Зараз мене хтось доведе, і я дійсно спокушуся і когось трісну капцем, як таргана! – я покосилася на Шафрана, який, сидів на рушнику і потирав лапки, наче нічого і не було.

– Руто, вибач, я хотіла як краще, – прошепотіла Кхибра. – Як ти думаєш, усі таргани зникли?

– Угу, – тільки й відповіла я.

– Ти образилася? – допитувалася тролиця.

– Ні.

І коротко розповіла, що сталося, коли по мені поповз тарган, а я розплющила очі, щоб скинути його і осліпла від яскравого спалаху світла. І як потім Альгін повернув зір.

– Він бачив мої груди, – почервонівши, видихнула я.

– І що? – здивувалася Кхибра. – Весь Ситів їх бачив. І Вася в тому числі.

– Вася!.. – жахнулася я, згадавши себе в ролі сирени, й прикрила рот долонею. Він же ж не забув! – Кхибро, я найпорочніша жінка Ситова! – я помовчала. – А ще... я голою дупою плюхнулася Альгіну на руки.

– Ну не їжака ж ти сіла! –  «підбадьорив» Шафран.

Замість співчуття тролиця розреготалася разом з клопом. Причому останній завалився на спину і смішно дригав лапками у повітрі.

– Дякую за підтримку! – образилася я. – Замість того, щоб заспокоїти і спростувати мої ж слова, ви наче змовилися і іржете як коні!

Сміх тільки посилився. У двері постукали. Я квапливо засунула руки в рукави халата і загорнулася, зав’язуючи пояс. Кхибра, витираючи сльози, відчинила двері. Почувся невдоволений дівочий голос:

– Скільки можна іржати? Увесь вечір я намагаюся зосередитися на заклятті, а ви своїм вереском, криком і сміхом мені заважаєте.

– Вибач, – щиро сказала Кхибра.

– Вибач? Та я поскаржуся на вас коменданту!

– Крихітко, не нервуй! Життя одне, а заклинань безліч! До ранку ще стільки часу, встигнеш вивчити! – втрутився Шафран.

– Хто це? – злякалася дівчина.

– Хе-хе! Твоя совість! – остаточно добив її клоп.

Я почула тільки кроки, що швидко віддалялися.

– Хто це був?

– Не знаю, – знизала плечима тролиця. – Хтось зверху.

Ми вляглися спати. Шафран заснув моментально, до того ж цей гад ще й хропів.

– Руто, ти бачила, як Герка з Альгом на тебе дивилися, – тихо запитала Кхибра.

– Угу.

– І кого вибереш? – тролиця перевернулася на живіт і підім’яла подушку, щоб бачити мене.

– Не знаю, – чесно відповіла я і важко зітхнула. – У Альгіна дуже приємні руки. Сильні й ніжні.

– Ще б пак, таке золотце зловити, – сонно проплямкав клоп.

– Замовкни! Інакше завтра точно віднесу на жертовник!

– Хрр!.. – пролунало з подушки.

– Знаєш, Кхибро, я раніше думала, що кохання – це табун метеликів у животі і всяке таке. От із Лавром цей табун носився в мені туди-сюди. І серце шалено калатало, і бачити його постійно хотілося. А хлопці... не знаю. Вони обидва хороші. Хоча... від його дотику цей табун прокинувся і... досі носиться.

– А я голосую за ельфа. Хрр!..

– Зараз я проголосую проти клопа! – пригрозила я Шафрану.

– Нічого не можу тобі ні сказати, ні порадити, – зітхнула Кхибра. – Я ніколи не закохувалася. Красунчик до уваги не береться. Це спалах. І просто моя дурість. Так, так як він мене ніхто не цілував, але ж... і я не цілувалася до нього ні з ким. Тож мені нема з чим порівнювати. І навіть не уявляю собі цей табун метеликів.

– Я б на твоєму місці переключився... – почав було фамільяр.

Але я його різко перервала:

– На жертовник!..

– Хрр!..

– Гаразд, поживемо – побачимо. Може, змотаємося в гномську крамницю? Страшенно хочеться подивитися на їхні товари.

– Давай-но краще сходимо в Кулінарну гільдію, познайомимося з цим паном Уззізірусом Куцем, а потім вирішуватимемо, куди рухатися далі.

– Домовилися.

Ми побажали одна одній доброї ночі, і кожна пірнула у свої мрії. Мені снився Скріраніель, який ловив мене у величезний рушник, а потім заколисував на руках як маленьку, і ніжно цілував у губи. Табун метеликів у животі знову ожив і тепер просто пурхав, а не носився як скажений. Мені було так затишно і спокійно, що захотілося, щоб сон тривав вічно. Прокинулася з усвідомленим рішенням – мені потрібен цей ельф. Скріраніель розумний, з хорошими манерами, дорослий, відповідальний, уміє зберігати таємниці та... красивий. Потрібно сьогодні ж запросити його братика в гості, пригостити (чи дарма ми у Міша пряники з морсом випросили?) і вивідати: чи є у старшого брата дівчина, а якщо ні, то дізнатися, де він знімає квартиру. А може, у нього своє житло в Ситові? З його ім’ям на вустах я знову поринула в солодкий сон.

На парі зіллєваріння нас приголомшили: після вихідних ми разом з курсом некромантів ідемо вночі на старий цвинтар збирати бульби собачої кропиви. Оце вже щастя! Бідна Кхибра зблідла. Мені теж не особливо в радість. І чому це не можна зробити вдень? Але пані Сурра сказала, що в перший день повні вони мають особливу силу.

Пані Ліонеллу викликали до королівського палацу, тому практичних занять у нас не було. І ми зі спокійною совістю вирушили до Ділового кварталу, що знаходився одразу за Ремісничим. Час познайомитися з Кулінарною гільдією і запатентувати перший рецепт.

Нас зустрів невисокий кремезний чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти років. Хоча, через густу довгу бороду кольору мореного дуба, кінчик якої був заправлений за пояс, міг здаватися як молодшим, так і старшим. Волосся, на відміну від бороди – коротко обстрижене. Уважні сірі очі з цікавістю розглядали нас.

– Що завгодно юним адепткам кулінарного факультету? – після обміну привітаннями запитав він.

– Ми б хотіли запатентувати наш перший рецепт, – з гордістю сказала я.

– Отакої! Несподівано! – його великі кущисті брови злетіли вгору. – Я повідомлю пана Куца про вас. Зачекайте поки що тут. – Він вказав рукою на широку лавку. – Якщо голова гільдії вільний, то він прийме вас негайно. Як мені доповісти?

– Скажіть, що адептки Морошкіна та Юрз бажають отримати патент.

Він уважно подивився на нас. Мені здалося чи його брови злетіли ще вище?

– Безсумнівно!

Він квапливо пішов. Ми всілися на лавку. Будівля гільдії – двоповерхова, але хто зна’, тут може бути і глибокий підвал, де, скажімо, проводять кулінарні експерименти. На першому поверсі суцільно зачинені двері. Що за ними – теж загадка. На другому, судячи з таблички – архів. Почулися швидкі кроки, потім з’явився бородань.

– Йдіть за мною, адептки. Пан Куц вільний і з радістю прийме вас. До речі, забув представитися – Гаррі Зой, секретар пана Уззіруса.

– Дуже приємно, – майже в один голос сказали ми з тролицею.

Ми поспішили за секретарем. Наприкінці коридору він потягнув на себе двостулкові масивні двері. Ми увійшли в овальний кабінет. У ньому не було жодного кута, від цього він мав дуже незвичний вигляд. За столом у високому шкіряному кріслі сидів дворф із чорною з сивиною бородою. Борода була короткою й акуратно підстриженою. Дуже незвично бачити дворфа без довгої бороди. Але будь де бувають винятки.

– Моя повага адептки! – привітав нас пан Куц.

Ми злегка вклонилися і привіталися. Секретар залишив нас наодинці.

– Отже, чим можу бути корисним? – подався вперед голова Кулінарної гільдії.

– Хочемо запатентувати рецепт, – почала я.

– На парі зіллєваріння ми змінили черговість інгредієнтів і отримали новий напій. Пані Сурра веліла записати його в книгу рецептів і запатентувати.

– Цікаво, – потер руки Куц. – І де ж він?

Кхибра штовхнула мене ліктем. Глянувши на неї, я все зрозуміла – бідолаха боялася, що в назвах припустилася помилок, як у вчорашньому заклинанні. Я дістала з сумки свій зошит рецептів і простягнула панові Куцу. Той із задумливим виглядом прочитав кілька разів запис.

– Що ви плануєте з ним робити далі?

Ми чесно зізналися, що ще не вирішили.

– Спочатку Кулінарна гільдія зварить напій за вашим рецептом сім разів. Ми повинні бути повністю впевнені в тому, що це дійсно новий рецепт. І якщо підтвердиться, що ніде у світі немає такого напою, я видам патент. Якщо якийсь питний заклад або таверна захочуть придбати рецепт цього напою, то ви з кожного продажу зобов’язані сплатити податок з прибутку в Гільдію.

– Але ми не є членами Кулінарної гільдії, – здивовано сказала я.

– Поки що, – з легкою усмішкою додав пан Куц. – Якщо й далі ваше навчання піде такими ж темпами, то ви забезпечите майбутнє своїм правнукам.

– А скільки приблизно коштуватиме продаж патенту? – поцікавилася тролиця.

– Ну... – протягнув дворф і дістав рахівниці. Золотисті та сріблясті кісточки швидко замиготіли під його вказівним пальцем. – Приблизно дві з половиною тисячі золотих.

Ми застигли від подиву. Я ніколи в житті не тримала в руках таких грошей!

– Але ось що, – задумливо продовжив дворф, – носити таку суму юним леді небезпечно для життя. Та й важко. Тому я вам пропоную відкрити рахунок у банку. Гільдія перерахує на нього кошти з урахуванням податків.

Ми закивали – згодні.

– Радий був знайомству, – вийшов з– за столу пан Уззірус і ми з Кхиброю заклякли: у нього не було обох ніг.

 «Вийшов» – це голосно сказано, він зістрибнув на невидиме з-за високого столу крісло і, ледь поскрипуючи колесами, під’їхав до нас. Він не приховував свою інвалідність. А ми не знали що сказати. Повисла незручна пауза, яку порушив пан Куц:

– Адептки, все може трапитися у житті. Я вижив у нерівній сутичці та невимовно радий цьому. Не один рік служу на благо всіх кулінарних закладів країни і зарубіжжя.

Ми закивали, як магоптахи, коли їм диктували послання. Є особливість у цих пернатих: кивати, немов це допомагає їм запам’ятовувати текст.

– Вибачте, пане Куц, ми не хотіли поставити вас у незручне становище, – вибачилася я.

– Вибачення прийнято. Буду радий вас бачити через тиждень, адептки. Якщо вийде саме той результат, про який ви говорите, і якщо готові продати патент, то можете розраховувати на велику суму. – Він весело підморгнув і покотив крісло до столу. – Гаррі, проведи леді.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився секретар.

За порадою Уззіруса ми вирушили до префектури, біля якої знаходився банк. Відкривши два рахунки, ми вирішили взяти підводу, щоб з’їздити на станцію і купити квитки на перший ранковий рейс до Курчавого. Хтозна, раптом усі вже розпродані? Але на наше щастя квитки були. Навіть місце біля вікна, яким я залюбки поступлюся Кхибрі. Ми йшли вулицею, коли побачили величезного чорного дракона, який відштовхнувся сильними лапами від землі й злетів угору, несучи на своїй спині пасажирів з вантажем. Погонич сидів на його голові між довгих загнутих назад рогів.

– Молодий дракон, – усміхнулася тролиця.

– Як ти знаєш?

– Той, на якому прилетіла я, утричі більший. А на цьому пасажирів лише п’ять осіб. Ти не помітила?

Я заперечно похитала головою, бо більше милувалася могутньою фігурою змія, луска якого блиснула вугільно-чорним у променях яскравого осіннього сонця. Навіть не уявляю міць більшої особини. Але політати на ній дуже хочеться. Хтозна, може мрія і здійсниться?

У гуртожитку на нас чекала прочуханка від пані Чорри.

– Дівчата, перше й останнє попередження: якщо на вас будуть постійно скаржитися, то вижену. І навіть ректор не врятує! Живіть потім де хочете!

В очах коменданта блиснули недобрі вогні.

– Хочете шуміти – будь ласка. Але попросіть старшовиточників, щоб зачарували вашу кімнату. Тоді ніхто не буде на вас ябедничати.

Я скривилася: невже знову потрібно звертатися по допомогу до Альгіна? От вже й ні, вже краще до Германа.

– А в якій кімнаті живе Герман Дакс?

– На одному поверсі з вами, далі по коридору. Кімната сто двадцять три, але номерок учора зірвали, а новий Муфт ще не встановив. На дверях намальований золотокрилий дракон. Знайдете, не переплутаєте.

– Дякую.

Ми піднялися до себе на поверх і пішли коридором, роздивляючись малюнки. Ось і дракон. Стоїть на задніх лапах, немов охороняє кімнату. Хтозна, цілком можливо, що Гера зачарував ним двері. Я боязко постукала. Здалося чи ні? Дракон простежив за рухом руки. Стало моторошно.

– Ти теж це помітила? – тихо запитала Кхибра.

– Я думала, привиділося.

Ніхто не відчиняв, я постукала сильніше, дракон зовсім не по-доброму подивився. Двері відчинив заспаний Герман, мабуть, він готував гнівну тріаду, але побачивши нас, зніяковів. Ще б пак! З одягу на ньому були тільки труси. Він буркнув:  «Зараз», і зник за дверима. А він не такий худий, як мені здавалося. Просто дуже жилавий. Це не дивно – усіх стихійників нещадно ганяли тренувальним майданчиком. Зранку вони годину бігали, потім розтягувалися, а після – силові вправи. Щодня в будь-яку погоду чотири години ранкових тренувань. З п’ятої до восьмої. Якщо проспав – у патруль на дві-три ночі. Саме тому хлопці й були такими злими після вечірки у  «Веселому небіжчиську». Але це ми дізналися від Лікраніеля, поки вивчали на парі зіллєваріння рослини боліт і їхню силу в різні фази місяця. Щоправда, заробили по зауваженню через перешіптування.

Герман швидко вдягнув штани й вийшов до нас у коридор, бо в кімнаті дрихли без задніх ніг Гріс та Альгін. Завжди заплетене в косу волосся зараз спадало на плечі густими темними хвилями. А він ось таким виглядає більш привабливо. Мабуть, Кхибра подумала те саме, бо очі тролиці заблищали. Ми двома словами пояснили, що нам потрібно. Герман з радістю погодився допомогти. У кімнаті він походив уздовж стін, щось пошепотів і поклацав пальцями.

– Готово, – весело сказав він. – Тепер хоч на допомогу кличте – ніхто не почує.

– Дякую! У нас є брусничний морс і пряники. Будеш?

– Із задоволенням, – усміхнувся Гера.

При згадці пряників у кімнаті з’явився Муфт.

– А мене пряничком пригостите, господарочки?

– Це ще хто? – матеріалізувався Шафран.

Домовик і фамільяр завмерли один навпроти одного – один стояв як укопаний, а другий завис у повітрі навпроти домовика. Ми лише стримували усмішки, бо виглядали вони кумедно.

– Муфте, познайомся, це Шафран, мій фамільяр. Шафране, це Муфт, домовик академії.

Клоп і домовик хіба що не обнюхали одне одного. Шафран навіть на задні лапки став, сівши на бороду Муфта.

– Конкурент? – пробурчав клоп.

Бідолашний Муфт ледь не подавився пряником.

– Що ти мелеш? – я починала злитися. – У чому він тобі конкурент?

– Увагу потрібно приділяти мені. Я твій фамільяр, а не він, – ревниво видав клоп.

Я закотила очі. Безумовно він починає мене діставати. Промовчавши на шпильку фамільяра, я запропонувала домовику брусничного морсу. Той радісно закивав. Пряники Міш пек дивовижні: м’які, ніжні, ароматні. Нотка імбиру і гвоздики, медовий смак і коричне блаженство. Приємним сюрпризом в пряниках були апельсинові цукати. Я розділила ласощі, залишивши частину Лікраніелю, який обіцяв завітати в гості.

– Які останні плітки в академії? – діловито поцікавився Шафран у домовика, перелетівши на його плече.

Герман мало не поперхнувся.

– Шафране, я не подивлюся, що ти Рутин фамільяр, і сама відправлю на жертовник! – похмуро зауважила Кхибра.

– Досить мене лякати! – огризнувся клоп.

– Нахаба, – видихнула я. Ні, все ж таки доведеться його хоч раз ухопити за лапки й віднести до Храму Всіх Богів, а то уявив про себе казна-що.

– То які новини?

Муфт допив морс.

– Ніяких, – спокійно сказав він.

– А якщо подумати?

– Це, – суворо вимовив домовик, – не нашого розуму справа. І не патякай.

Цікавість узяла гору.

– Муфт?

– Руто, ні. Дякую за частування, але я не пліткар. І іншим не раджу язиком плескати. Піду я, у мене ще повнісінько справ.

І, хапнувши з плетінки пряник, домовик зник. А три пари цікавих очей уставилися на клопа.

– А що я? Я теж не пліткар. Невдовзі самі дізнаєтеся. – І фамільяр поповз на яблуко.

– Що б це означало? – озвучив мої думки Герман.

Відповідь не змусила себе довго чекати. На плече Кхибри сів магоптах і промовив голосом ректора:

– Адептка Юрз, прийшла відповідь від короля. На мій превеликий жаль, вам відмовлено в бюджетному навчанні. Якщо побажаєте укласти контракт, то чекаю вас у почай*** перед заняттями.

На тролицю було страшно дивитися: вона вмить стала білішою за сніг, губи тремтіли, в очах застигли сльози. Кхибра опустилася на ліжко, дивлячись перед собою і нічого не бачачи.

– Це кінець… це мій кінець… все закінчено… – повторювала вона. Потім підійняла на мене погляд і по щоках покотилися великі сльози: – За що? Невже мені ніде не буде місця ані в цьому житті, ані в цій країні?

Я сіла поруч і міцно обійняла її, пригортаючи до себе. Кхибра заходилася в риданнях, ткнувшись обличчям у моє плече. Гера присів перед нею навпочіпки.

– Кхибро, не плач. Ми що-небудь придумаємо.

Мене осінило.

– Кхибро, Герман має рацію! Згадай, що сказав сьогодні Уззірус Куц: вони перевірять рецепт, і якщо ми захочемо продати патент, то в нас будуть гроші. Чуєш?! У нас буде багато грошей!

– Але ж це ти зілля варила, – продовжувала ридати Кхибра.

– А ти трави подавала! А ще в мене є гроші, які бабуся відклала на придане. І ще залишилися татові...

– Дякую, Руто, але я сама маю про себе піклуватися...

– От дурепа! – не витримав Гера. – Поглянь на мене!

Тролиця відірвала мокре від сліз обличчя од мого плеча і, схлипуючи, глянула на нього.

– Якщо тобі допомагають, то навчися приймати допомогу. Просто прийми допомогу і все. Коли-небудь, хоч через сорок років, ти обов’язково повернеш борги. До того ж, Рутина правда: якщо є можливість продати рецепт, зробіть це. Ви тільки почали вчитися. І придумаєте ще безліч найрізноманітніших рецептів!

Кхибра рвучко обійняла Германа і ткнулася губами в його щоку. Він усміхнувся й обійняв її у відповідь. Потім тролиця обійняла мене так міцно, що нічим стало дихати.

– Клянуся Пресвітлою Аргіною, я назавжди запам’ятаю цей момент. І поверну все до мідяка. Руто, ти мені більше ніж подруга. Германе, ти... справжній чоловік і друг.

Тролиця схопилася і помчала у ванну вмиватися. Я подивилася на Германа. Наші погляди зустрілися. Його болотні очі із золотистими іскорками, немов два вири затягували у глибину. Він узяв мене за руку і злегка погладив пальцями зап’ястя. Зрадницькі метелики зметнулися вихором і злетіли до самого серця, яке тріпотіло і прискорено забилося. Від нього пахло ялівцем і вербеною. Мені захотілося доторкнутися до розпущеного волосся, і щойно я простягнула руку, щоб доторкнутися, як над самим вухом пролунало:

– Кхе-кхе! Молоді люди, ви-таки не одні!

– Його можна спопелити? – не відводячи очей, запитав Герман.

– Марно, – радісно повідомив фамільяр. – Я фенікс у мізерно маленькому тендітному тілі! Відродюся! Відрождуся! Тобто, відроджуся!

– Шкода, – зітхнув Герман, переводячи погляд на клопа, який сидів, склавши лапки, на моєму плечі. Коли тільки встиг перелетіти?

– Мені теж іноді шкода, що його не можна чим-небудь шарахнути.

– Я – голос твоєї сплячої совісті, Руто. Потім сама ж подякуєш...

– Заткнися! – в один голос рявкнули ми з Германом і розсміялися.

Він так і продовжував сидіти навпочіпки й тримати мене за руку, пальці ковзнули долонею, метелики завмерли, очікуючи тріумфального польоту, але йому не судилося відбутися – з ванної вийшла Кхибра. Герман не відсмикнув руку, а лише злегка дряпнув долоню. У цьому незначному жесті, по-моєму, таїлася ціла буря почуттів. І, як мені здавалося, не тільки моїх.

– Руто, будь обережна, підступність таїться в його очах! – продовжував клоп.

Тепер уже ми сміялися втрьох. Гера підійнявся.

– Хочете я Бунта принесу? Вони з твоїм фамільяром мають потоваришувати.

– Давай у почай. Ми завтра з Кхиброю першим грифон-диліжансом летимо в Курчаве до моїх батьків.

– Про всяк випадок візьми сірих птахів. Хоча б пару, – серйозним тоном сказав Герман. – Магоптахи – безумовно. Але хтозна, що може статися? Я бачу, що у вас щодня, наче ярмаркова карусель.

– Дякую, Гере, – щиро сказала я.

– Залиш свою адресу. Про всяк випадок, – випередив моє запитання Герман.

Я на аркуші зошита написала адресу.

– Тримай.

Хлопець склав аркуш і засунув у кишеню.

– Ще побачимося, – зачиняючи двері, сказав він.

Щойно двері зачинилися, голос подав Шафран:

– Ну, ви поцілувалися?

– Я щось пропустила? – щиро здивувалася подруга.

– Ти все пропустила! Треба було трохи довше затриматися у ванній і... – затараторив писклявий порадник.

– Ти мене дістав!..

Я схопила фамільяра за лапи так, щоб він не вирвався, викинула у кватирку і зачинила її.

– Так що у вас було? – тролицю розпирало від цікавості.

– Він тримав мене за руку. І гладив пальцями зап’ястя.

– І все? – голос звучав розчаровано. – Я думала, що ви встигли поцілуватися. Але дивився він на тебе як лепрекон на горщик з золотом. Руто, у тебе прекрасний вибір: два маги.

– Майбутні маги, – поправила я подругу.

– Неважливо. Вони вже себе зарекомендували з хорошого боку. Обидва – стихійники. І кожен по-своєму гарний. Чесно кажучи, я очманіла, коли побачила Германа з розпущеним волоссям. Звикла що він постійно з косою. Щоправда, на мій смак, він трохи кістлявий. Альгін порівняно з ним виграє.

– Давай не будемо, – попросила я Кхибру. – Моє серце заплуталося в трьох магах.

– А третій хто?

– Скріраніель.

– А він теж маг?

– Думаю, так.

Ми обидві важко зітхнули і розсміялися. Тепер можна не боятися, що на нас донесуть комендантці, спасибі Герману. У двері поскреблися.

– Хто там? – голосно запитала я.

– Лік.

– Зараз ми якраз усе й дізнаємося, – прибираючи брудні чашки, сказала Кхибра.

Я відчинила двері. Ельф ховав за спиною руку.

– Що в тебе там?

– Сюрприз!

– Обожнюю сюрпризи! – почувся голос клопа.

– А ти звідки взявся? – грізно зсунула брови я.

Кхибра, усміхаючись, пішла мити посуд.

– Руточка, миленька, гарненька, красивенька, добренька... Ти ж знаєш, який я відданий і люблю тебе. До самих кінчиків вусиків, до кінчиків крилець...

– Досить, підлабузник! – обірвала я потік вихвалянь. – Якщо я ще хоч одне слово від тебе почую – знову викину на вулицю.

– Не треба. Там холодно, у мене навіть вусики замерзли. У тебе ж таке гаряче серце... Хе-хе! – Він зрозумів, що ляпнув зайве, і одразу ж виправився: – І душа широка-преширока, добра-предобра.

– Їж своє яблуко, комахо, і мовчи! Що б ти не почув – мовчи!

– Добре-добре, красуне! Не нервуйся!

Фамільяр спланував на яблуко і виставив вуса.

Лікраніель поклав на стіл торбинку із зацукрованими горішками та ласощами.

– Солодощі з Гаю Волхвів! – я облизнулася. – А в нас брусничний морс і пряники з апельсиновими цукатами.

Кхибра повернулася з Альгіном. Мій настрій зіпсувався. Ні, я, звісно, вдячна йому за те, що врятував від ганебного падіння голяка і повернення зору, але я хотіла поговорити з Ліком про Скріраніеля. Отже, питання можна поки що забути.

Альгін привітався і взяв пряник.

– Мені Шафран на лапках приніс, що ви завтра в Курчаве летите, – почав він.

Я тицьнула пальцем в клопа, той опустив вусики і удав, що зайнятий яблуком. Так, мені здалося чи це гад ще й шаркнув лапкою? Здається, ні! От же ж, дочекається він!

– Летимо, – відповіла замість мене Кхибра. – У божедар’я**** ввечері повернемося.

– Я вас проводжу і зустріну, – як ні в чому не бувало, продовжив Альг.

– Як хочеш, – знизала я плечима.

– Візьміть пару магофлаїв, можуть знадобитися.

Змовилися вони, чи що?

– Гаразд.

– Ой, а покажіть, – очі ельфа засяяли від цікавості. – А то стільки розмов ходить про них у групі, а нам ще жодного не показували. Сказали, що наступного тижня побачимо. А в «Перлині магії» всіх розібрали.

– Гай Волхвів – дикий ліс? – вставив мідячок Шафран, який миттєво забув про обіцянку мовчати. – У вас що там, флаїв не продають?

– Продають, – насупився Лікраніель. – Але в магічних крамницях. Мене туди з певних причин не пускали.

– Зрозумі-і-і-іло, – протягнув фамільяр і тут же знову удав, що зайнятий виключно яблуком.

Кхибра взяла з підвіконня коробку і показала сірих пташок.

– Які славні! Можна взяти одного?

– Не треба, – застеріг Альгін. – Вони дуже чутливі. Коли їх беруть до рук і підносять до обличчя, то магофлаї сприймають це як сигнал до передачі повідомлення.

– Дякую за роз’яснення, – подякувала йому Кхибра. – Хлопчці, морс будете?

– Звичайно! Альг, пригощайся, – ельф підсунув до нього ближче солодощі. – Можна у вас попросити чорничного відвару?

– Авжеж, – полегшено зітхнула я і схопила чайник, щоб принести з кухні окріп.

– Я допоможу. У казані мало води, – пояснив він. – Ми багато забрали.

Не скажу, щоб це було неприємно, але мені хотілося поговорити з Лікраніелем. Кхибра лише блимнула очима і ледь помітно кивнула, мовляв, ідіть, я розпитаю. Гаразд, нехай це буде на ній. До того ж Лік їй безумовно подобається. Раз Альгін зголосився допомагати, то заодно й поговорю з ним.

На кухні Альг долив у котел воду, і ми стали чекати, коли він закипить.

– Руто, хочеш, я завтра з вами поїду, – раптово запропонував він.

– Як хто?

– Як друг не зійду?

Я гмикнула.

– Розумієш, Альгін, Курчаве – це провінційне містечко зі своїм укладом. Якби ти був братом Кхибри – то, будь ласка. Ніхто б слова не сказав. А так... Мені плювати на пересуди – я далеко від рідного дому. Але там – моя сім’я. Навіщо я даватиму зайвий привід для пліток?

– А як наречений?

– Який ще наречений? – прогримів на всю кухню крижаний голос Ютари. – Ти що їй освідчився?

– Ю, у тебе щось термінове?

– Тебе Шрам шукає.

– Чому птаха не прислав?

– Він мене за тобою прислав. Мало?

– Хто такий Шрам? – поцікавилася я.

Вірана пирхнула.

– Поясни цій недолугій, хто такий Шрам. До речі, я сьогодні з вами в патрулі.

– Оштрафували? – заломив праву брову Альг.

– Нагородили, – розпливлася в усмішці Ю.

– Шрам – це Грондер Вікк, – пояснив Альгін.

– Зрозуміло, – могла б і сама здогадатися. Чиє обличчя спотворене моторошними шрамами? Правильно, його. – Послухай, Альгін, а чому він не зведе шрами, адже цілителі можуть це зробити?

– Тому що він не звів ще рахунки з одним... – Ютара підбирала слова, – магом за смерть дружини.

– Ясно.

– Та що тобі зрозуміло, селючка?! – спалахнула Ю і перевела погляд на Альгіна. – Так що там щодо нареченого? Ти зібрався з нею одружитися?

Я вирішила не втручатися в її словесний потік. А Альг якось винувато на неї дивився.

– Мовчиш?! Значить, правда?! Альгін, ти що, хочеш одружитися з цією простодухою?! Ти?!

– Давайте ви в патрулі будете з’ясовувати стосунки, – запропонувала я і зачерпнула з котла киплячу воду. – Відійди, Ютара, а то обварю.

І рішуче покрокувала з кухні. Балаган, а не гуртожиток! Тут тобі і пристрасть, і ревнощі, і ненависть, і кохання...

Я штовхнула двері. Лік із Кхиброю сиділи на її ліжку. Він тримав тролицю за руку і водив по лініях долоні пальцем.

– Ти дуже скоро зустрінеш свого майбутнього чоловіка, – серйозно сказав він.

– Тобі було мало сеансу Шеллієн?

– Руто, не збивай Ліка. Мало. Я хочу знати, що чекає на мене у гостях.

– Безумовно, там ти зустрінеш свою долю, – бубонів ельф.

– А можна мені, коли ви закінчите? Раз так, я теж хочу знати.

– Уже закінчили, – розпливлася в щасливій усмішці тролиця.

Я швидко кинула в чайник сушені ягоди і листя чорниці, і сіла поруч з ельфом, простягаючи йому праву руку. Він узяв мою долоню і щось шепнув.

– Ого! Рута, та ти серцеїдка! Двоє за тобою увиваються, а один чекає в тіні. Тільки той, що в тіні – небезпечний. Дуже небезпечний. Він далеко від тебе, і точить зуб. Він дуже злий, ти чимось насолила йому.

– Красунчик? – припустила Кхибра.

– Імовірно, – знизала плечима я.

– А ще ти вигадала собі любов і тягнешся до цього чоловіка. Тільки він як брат. І не буде твоїм чоловіком, Руто, не плекай ілюзій.

– Багато ти розумієшся на хіромантії! Мелеш те, що знаєш і бачиш! – розлютилася я скоріше на себе, ніж на Ліка.

Ельф образився. Він стиснув губи і збирався встати, щоб піти.

– Сиди, я просто злюся, – випалила я.

Ельф закотив очі.

– От же ж ці жінки!

– Вона трішечки істеричка, – відліпився від яблука клоп, і, похитуючись, йшов, перебираючи лапками по столу.

– Замовкни! – прикрикнула на нього Кхибра.

– Лік, скажи, а хто він, мій чоловік? Там це видно? – моя рідна цікавість не дала надовго замовкнути.

– Навіщо? – гордовито сказав Лікраніель. – Ти ж не віриш!

– Вибач, розлютилася. Ліку, ну будь ласка!

Ельф зітхнув і взяв знову мою долоню в руки.

– Занадто міцний вузол, занадто тісно переплетені долі. Сходи в Храм Усіх Богів, принеси підношення Рокнесгер. Тоді зможу сказати точніше.

Я зітхнула. І добре!

– Ліку, у мене до тебе справа на мільйон золотих! – почала я.

– Продовжуй, – приховуючи задоволену посмішку, сказав ельф.

– Ти таємниці зберігати вмієш? – поставила зустрічне запитання Кхибра.

– Ельфи не балакучі як фамільяри.

– Бе-бе-бе! – почули ми з боку столу.

І ми з Кхиброю розповіли йому літні пригоди. А я ще виклала все, що знала про бабусин медальйон. Раз він брат Скріраніеля, то йому можна довіряти. Ельф спочатку сидів, потім схопився і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Потім довго пив відвар, після цього знову сів з нами поруч. Його очі виблискували як гора самоцвітів на сонці.

– Дівчата! Ви не уявляєте! Про таку справу я мріяв усе життя! – після нашої розповіді випалив Лікраніель. – Але чому Рані мені нічого не сказав?

– Він у Гаю Волхвів живе? – почала обережно Кхибра.

– Ні, в Ситові, у нього тут своя майстерня. У Скріраніеля рідкісна для ельфа професія, втім, як і в мене. Він – ювелір.

Я згадала сапфірову шпильку. Дуже елегантна штучка.

– Хоча, він міг про все на світі забути у весільних клопотах.

– Він одружується? – голос Кхибри зрадницьки затремтів.

Наші обличчя витягнулися від здивування і розчарування. Лік глянув на нас.

– О, ні! Дівчата, тільки не кажіть, що ви теж у нього втюрилися!

– Не просто втюрилися, а всю ніч зітхали, – вклинився в розмову клоп.

– Та годі! Як можна закохатися в такого зануду?

– Нічого він не зануда! – заступилася за Скріраніеля Кхибра. – Він дуже галантний, ввічливий і вихований.

Лікраніель закотив очі й висунув наче собака язик.

– Кхибро, у нього всі шкарпетки висять у шафі на перекладині: одна на іншій, одна на іншій, одна на іншій, одна на іншій! Усі рукавички по парах! І колекція шийних хусток, які лежать строго за кольором: сині з синіми, червоні з червоними і так далі! У нього в будинку стерильна чистота – ні пилинки, ні плямочки!

– Хіба це погано? – здивувалася я.

– Подумаєш, у кожного свої заморочки! – підтримала мене Кхибра.

Ельф видихнув.

– Ви нестерпні романтичні дівчата! Скільки разів ви його бачили?

– Два, – чесно відповіла Кхибра.

– А я три.

– А я з ним усе життя живу! У нього навіть зубна паста тільки м’ятна! Ви тільки вдумайтеся: все життя мій рідний брат користується однією і тією ж зубною пастою! Жодного разу, не спробувавши ягідну або морську! І щітки виключно синього кольору однієї і тієї ж ельфійської артілі  «Радість сонця»! А-а-а-а! Яка нудьга! Як вам це може подобатися? Гаразд, я допускаю, що Кхибра все життя провела на своїх островах, куди ельфи приїжджають раз на рік. Але ти, Руто, як?! Невже в Курчавому ельфи така рідкість?

Кхибра лише зітхнула.

А я завелася:

– Що ти! У нас щодня до корчми приходять ельфи! Не повіриш, по п’ять штук на день! Якщо кілька разів на рік вони й бувають у нас у Курчавому, то добре. Вони приїжджають виключно до нашого коваля пана Ґрінди.

– Вибач, – покрутив сережку Лікраніель. – Я не знав.

Злість спала, ми подивилися на похмурі обличчя одне одного і розреготалися. Я, звісно, не богиня, але вішати шкарпетки на перекладину не буду. Вони і в шухляді комода чудово зберігаються.

– Хвала Отавіреніс*****! Вона зняла з вас любовні чари! У вас обох усе буде по-іншому! Ви б бачили його наречену: обоє рябоє! – скоромовкою випалив Лік. – Рані, мені терміново потрібні нові рукавички. Ці під нову сукню не підходять, – перекривив він наречену брата. – Фі, що це за запах, Рані? Чому мило так огидно тхне? Потрібно терміново поміняти на інше. Капуста пересушена, броколі не хрумтить, моркву переварили... Що ти читаєш? Це не модно! Прибери сувої, мені вони заважають думати!.. Ви тільки вдумайтеся: згортки папірусу їй заважають думати! І так нескінченно! Зу-зу-зу, зу-зу-зу, зу-зу-зу, зу-зу-зу!

– І йому подобається? – жахнулася я.

– Він регоче і дозволяє їй вередувати. Але я цю Ши-Рансу терпіти не можу. Він це знає і намагається випроваджувати її з дому, коли я до нього приходжу.

– А чому ти не з ним живеш? Через неї?

– І через це теж, – весело відповів ельф. – І тут веселіше! Гаразд, забули про братика. Нехай далі догоджає своїй ненаглядній. Руто, покажи медальйон.

Я дістала ланцюжок і показала рубінову краплю в золотому колі. Ельф розглядав її на відстані, не ризикуючи брати в руки.

– Поклик Крові, – повторив він слова Зурмса.

– Чому ти його так називаєш?

– Тому що ельфи більш чуйні, ніж вампіри. Ми відчуваємо вищу кров. А тут злилися два стародавні роди та кров богині.

– Ого! – тільки й змогла вимовити Кхибра.

Я ж мовчала. Нехай Лікраніель говорить.

– Руто, мені потрібно зв’язатися зі старшим братом. Ні, не зі Скріраніелем. У нас велика сім’я. Раартанель наш середній. Він якраз вдихає життя в артефакти, які роблять гноми. Йому інколи перепадають рідкісні, але цікаві замовлення на незвичайні амулети та медальйони. Думаю, що він може пролити світло на історію з цим медальйоном.

– Добре, – погодилася я. – Тримай нас у курсі і дивись, нікому не бовкни.

– Клянуся душами нашого роду – я дотримаю слова. Хай буде свідком Аргіна, Велика Пресвітла, – присягнув ельф. У повітрі сухо клацнуло, богиня прийняла клятву.

– Дякую.

Лик пішов. Ми вляглися спати й довго крутилися.

– Чому така несправедливість? – зітхала я. – Тільки накинеш оком на пристойного чоловіка, як виявляється, що він заручений, одружений або дав обітницю безшлюбності.

– Подумаєш, шкарпетки висять у ряд і хустки за кольором. Кожен виховує своїх тарганів як заманеться.

Ми згадали вчорашній живий килим і нас майже одночасно пересмикнуло.

– Рут?

– М-м-м?

– Скажи, хто тобі більше подобається Альгін чи Герман?

Я загорнулася в ковдру як гусінь і поклала підборіддя на подушку.

– Чого мовчиш?

– Думаю.

– Розумієш, Альгін злегка скидається на Скріраніеля: занадто правильний.

– Ага, – тихесенько реготнула Кхибра, – може, тому вони з Геркою вчора один одного відмутузили.

– Це не береться до уваги. Чоловіки завжди б’ються. А Герман... не знаю, я відчуваю, що він добрий. Кошеня прихистив і взагалі... Не знаю. Краще не питай. Я не можу вибрати. Поки що не можу. Я хотіла сьогодні поговорити з Альгом. Але на кухню приперлася Ютара. І розмова накрилася мідним тазом.

– Або казаном, – сонно пробурмотів клоп.

– Або казаном, – погодилася я.

– Думаєш, що він грає на почуттях Германа? Щоб ти йому не дісталася?

– Ні. Тут якась інша гра. А я в ній почуваюся пішаком. І від цього стає незатишно. Немов тебе висмикнули, як насінину з соняшника, назад вставляють, а вже не те.

– Згодна, – позіхнула тролиця. – Краще спимо.

– Угу.

Сьогоднішньої ночі мені снився Герман із розпущеним волоссям, який стояв на краю прірви. Вітер чорними хвилями розвивав його густе волосся, а він його збирав руками й відкидав на спину. І ще його хотів зіштовхнути Альгін, а Герман не пручався. Я бігла до них, намагаючись врятувати Геру. Я відштовхнула Альга, він покотився по камінню. Герман же мовчки дивився на мене своїми приголомшливими очима та усміхався. А Альгін встав, хижо посміхнувся і писклявим голосом вимовив:

– Ну що, дитинко, час вставати?

Я підстрибнула на ліжку і побачила Шафрана, що сидить на подушці. За вікном мерехтів холодним сонцем світанок. Кхибра солодко сопіла. Я пам’ятала, як потрібно будити тролицю. Але дурнуватий фамільяр підлетів першим до її вуха і проспівав:

– Туру-ту-ту! Підйом, моя красуне! Пора нам вирушити у дорогу! Туру-ту-ту-ту-ту!

Кхибра підстрибнула, як і я.

– Руто, я вб’ю твою дрібноту! – сонним голосом пообіцяла тролиця.

– Дозволяю, – позіхнула і потягнулася я.

Ми швидко зібралися. Я витягла свій золотий, який заробила в тітки в таверні, і поклала до кишені про всяк випадок. Порадую рідних. Нехай куплять собі те, що їм потрібно. Благо, батя дав мені достатньо грошей, щоб я могла відкласти заробіток. Одна батькам – решту мені, в банк покладу під відсотки, мені ще вчитися і вчитися. Та й Кхибрі може знадобитися допомога. Усе честь по честі.

Ми взяли з собою тільки легкі сумки з мінімумом речей, качалками – батя обов’язково попросить допомогти в корчмі – і парочку магофлаїв. Магоптахів вирішили не брати, у батька їх завжди вдосталь. Та й на пошті, в крайньому випадку, можна купити. Благо, коштують вони дешево. Воістину, прекрасний магічний винахід: ні годувати не треба, ні піклуватися про те, що можна ненароком придавити цих пернатих.

Біля воріт на нас чекали Альгін з Германом. Оце так несподіванка! Кхибра реготнула, я ж удала з себе поважну особу. Хлопці запропонували руки, я взяла під лікоть обох. Герман підхопив під руку і Кхибру. Дорогою він намагався трохи тісніше притиснути мою руку до себе. Тоді як Альгін, користуючись тим, що друга рука в нього вільна, накрив долонею мою руку. І всю дорогу він злегка погладжував її тремтячими пальцями. Ні, я від цих залицяльників збожеволію! Шкода, цього не бачить Ютара, віслючкою б перекинулася замість звірюки!

У диліжансі обидва хлопці по черзі кілька разів перевіряли міцність ременів і застібок, чим ледве не довели мене з Кхиброю до сказу. Крім нас у салоні сиділа ще пара гномів – мабуть родичі високоповажного пана Флюна, бо дуже схожі на нього. І огрядна баба Туся, яка гостювала в дочок у столиці. На прощання кожен із хлопців вирішив мене поцілувати. І якщо Альгін швидко клюнув у щоку, то Герман наважився і коротко поцілував у губи. Я сторопіла, як і Кхибра з Альгом. На губах залишився запах ялівцю і вербени.

Дверцята диліжанса зачинилися, погонич прочитав заклинання, і грифони взяли розбіг. Кілька стрибків і ми злетіли вгору. Щойно це сталося, ми розсміялися.

– Уявляю, що зараз коїться на станції! – задоволено посміхалася тролиця.

– Звичайний мордобій, – почувся голос фамільяра.

Баба Туся кинула незадоволений погляд на гномів, але ті хропіли, вмостившись на вільних сидіннях.

– Шафране, більше анічичирк. Тут тобі не академія. І балакучі клопи – чаклунство, а не помічники, – прошепотіла я фамільяру, який спокійнісінько, сидів у мене на рукаві. А де ж іще йому бути?

– Гаразд, – тихо зітхнув він. – Але, по-моєму, хтось сьогодні знову звернеться до цілителів.

Я хмикнула. А Кхибра штовхнула мене в бік.

– І як?

– Що  «як»? – не зрозуміла я.

– Як тобі поцілунок Германа?

– Мало, – я відчула, як щоки стають буряковими.

І ми тихенько, щоб не розбудити гномів, хихотіли. А потім наслідували їхній приклад і заснули. Цього разу мені нічого не снилося. Добре, що я послала вчора магоптаха батькові. Бо в Курчавому зранку була мрячка. Ми здогадалися взяти з собою плащі. Щоправда, не академічні, щоб не привертати до себе зайвої уваги.

Батя чекав нас на критому возі. Я з вереском стрибнула йому на шию і вдихнула знайомий і улюблений з дитинства запах – хмелевих шишок і чебрецю.

– Татку, як я скучила!

Він розцілував мене, шанобливо потиснув руку Кхибрі, відкинув рогожку і ми сіли поруч із ним, розповідаючи про наше життя в академії. Щоправда, вирішили промовчати про студентську вечірку у  «Веселому небіжчиську» і наслідки винайденої мною магосуміші. Звісно, не обійшлося без того, щоб познайомити батька з Шафраном.

Батя хмикнув.

– Яка комашка! Ще й пищить щось!

Як не дивно, Шафран не образився. Навпаки, сидів усю дорогу і мовчки слухав батю, який ділився останніми новинами Курчавого. Лавр не одружився з Тайкою, хоч як намагалися її батьки достукатися до його совісті. Кіндрат відкупився бичком за гріхи сина. Подейкують, що Лавр зачастив у Глоск. Хтозна, хто чи що йому там сподобалося: чи то місцева панянка, чи то цілодобовий бордель. Місцевих дівчат після невдалого весілля він чомусь обходить за три версти.

Вдома нас напоїли і нагодували. У Лютки, як і передбачала Горпина, народилися близнюки – два пацани. Її чоловік на радощах напився так, що думали до ранку, відійде до Маруни в гості. Але вчасно хтось підказав, що треба б до відьми збігати. Вона його відварами й відпоїла. Відтоді оковитої взагалі до рота не бере. А діти народилися якраз в останній день літа. Так, знаковий видався день цього року! Лютка була дуже слабка і майже не вставала. Горпина пропонувала їй відвари та зілля, але вона не захотіла  «чаклунство» пити. Цікаво, як вона пережила те, що чоловіка відьма виходила? Мабуть спала після важких пологів. А так би підійняла галас, що чоловіка зачарували.

Лютка і непогана дівчина, але дурна. Усі думки зводяться до кількості дітей, чоловіка біля спідниці, а краще під закаблукою, і відсутності всякого чаклунства в домі. Не буду ж я їй пояснювати, що магія і чаклунство – два різні поняття. Виглядала сестра досить пристойно, трохи бліда. Нічого, мине кілька тижнів, оговтається. Зі мною вона привіталася через губу і заборонила підходити до дітей – нічого робити чаклунці біля колиски порядних людей. Не біда, переживу, хоча образа й шпигонула.

Єрошка довго висів у мене на шиї, а потім відсторонився й глянув на мене так, наче зібрався сватати.

– А ти покращала, Руто. І розквітла. Ситів пішов тобі на користь, – по-дорослому заявив він.

Я розцілувала маленького мужичка. Потім він підійшов до Кхибри і вщипнув її за бік.

– А з тобою я одружуся. Ти красива!

Ми стрималися від сміху, щоб не засмучувати хлопця. Він підморгнув нам і вибіг надвір. Дощ закінчився, і він помчав вулицею з криками:  «А до нас Рута приїхала з моєю нареченою!»

Ми перезирнулися.

– Вітаю, ось він, твій коханий. Скажемо Ліку, що не помилився!

У світлицю вийшли Вітка і Дора, привіталися і нумо розпитувати.

– Заміж не вийшла? – зі зневагою кинула Дора, оцінюючи, розглядаючи мене з усіх боків, наче я товар у крамниці. – Хоча, куди тобі заміж? Вчитися треба. Значить, так і будеш ти, Рутко, одна як перст. Ще й упаси боги, пустоцвіт.

– У неї три претенденти на руку й серце, – заступилася за мене Кхибра. – Два маги й ельф. Усі шляхетні. А ось для Рути це не показник. Вона кохання хоче.

– Бо дурна, – зробила висновок Вітка. – Вона б і тут вийшла вдало заміж, так ні ж, вірності захотілося! Та всі вони кобеліни! Яка схотіла, на ту й стрибонув! Посмикається трішки і додому повернеться. Куди ж йому бігти від дружини?

Я бачила, як у тролиці округлюються очі, вона хотіла вступити з ними в суперечку, але я похитала головою – не треба. Собі дорожче.

– Хапай, Рутко, гостровухого, не прогадаєш! Люди кажуть, що ельфи вірні, по бабах не шастають, і в домі в них усього вдосталь. Чого роздумувати? Нащо тобі те сране кохання? – підтримала сестру Дора.

– Я б із радістю, але боюся, що Лютка і зовсім мене знати не захоче.

– З яких це шишок? – здивувалася Вітка.

– Вона від слів  «ельфійська магія» збожеволіє.

– Не збожеволіє, ти ж гроші надсилати будеш! – запевнила мене Дора.

Ах ось воно що, гроші!

– А як же ваші чоловіки, сестрички? Грошей зовсім у дім не несуть?

– Чому ж, несуть. Тільки ти одна, а в нас семеро по лавках і всім жерти дай, одягни й взуй. А на малих, сама знаєш, не напасешся, – пояснила Вітка.

Кхибра з жахом слухала моїх сестер, а я посміхалася. Мені всі ці промови з дитинства знайомі.

– Вітусь, скажи, а коли ви з Дорою і Люткою заміж, як скриньки з сюрпризами вискакували, ви думали, що дітей ростити потрібно? Чи в голові крутилося тільки одне: як чоловіка втримати? І чому це я маю вам допомагати? Ви за весь час не спромоглися жодного магоптаха надіслати, щоб хоча б дізнатися, як у мене справи. Виперли з дому, а я вам ще й гроші маю надсилати! Обійдетеся!

– Ти це, говори, та не заговорюйся, – заступилася за сестру Дора. – Сама підставилася. Годі було вночі проти весілля пертися на сінник. Що ти там побачила нового?! Та все Курчаве знало про те, що Лаврик твій із Тайкою тягався. Навіть коли сватів заслали, на їхніх побаченнях це аж ніяк не позначилося. Та видно Таїска пустоцвіт – не понесла від нього. А старалася! Якби понесла, цей лопух би з нею одружився.

Я оніміла. Виходить, я ходила, зачіпаючи рогами хмари, всі подруги й зокрема, сестри, знали, що Лавр таємно зустрічається з моєю колишньою подругою, і мовчали? Виходить і мама про це знала?

Сказати, що я почувалася обпльованою – це не сказати нічого. Але тут на допомогу прийшов фамільяр.

– Твій чоловік теж по бабах тягається?!

– Хто це? – закрутила головою на всі боки перелякана Дора. Звідки вона могла знати, що в мене є фамільяр?

– Намісник світлих богинь на землі, – як ні в чому не бувало, відповів клоп.

Вітка здригнулася.

– Відповідай, коли тебе боги запитують! – грізно видав Шафран.

– Звідки ви взяли, наміснику? – як вівця забекала Дора. – Він у мене смирний. Тихий.

– І гультяй, – сардонічно сказав клоп.

– Невже-таки до Любки тягається? – задумливо промовила сестра і кинула запитальний погляд на Вітку. Та тільки знизала плечима – звідки я знаю?

– А ти, Вітко, – продовжував виставу клоп, – думаєш, що теж прив’язала чоловіка дітьми до спідниці?

Треба було бачити вираз її обличчя: воно витягнулося і пішло червоними плямами.

– Що ви хочете сказати?

– А це ти, дорогесенька, у свого мужика й запитай! – порекомендував  «намісник».

Сестри обмінялися поглядами й зірвалися з місця так, немов віжкою під хвіст стьобнули. Щойно вони вибігли з дому, ми розреготалися.

– Спасибі, Шафране! – від душі подякувала я клопу.

– Нікому не дозволено ображати мою хазяйку, – гордо видав клоп і піднявся на задні лапки.

– А ну тихіше! – вийшла з кімнати Лютки мати. – Дітей розбудите! Ідіть краще батькові в корчмі допоможіть. Користі буде більше.

Нас не потрібно було просити двічі. Діставши з сумок качалки, ми причепили їх до поясів і вирушили до корчми. Кхибрі все подобалося: і зимові заготівлі, і горщики з сушеними ягодами, і запечатані у воску груші, і вино, що визрівало у бочках, і пиво з квасом, і морси, і місцеві настоянки. За стійкою замість корчмаря стояв Петро Бобрик. Батя мав рацію – головою хіба що тільки стелю не підпирав.

– Привіт, Петрусю! – привіталася я. – Як народ? Багато?

Хлопець усміхнувся щербатим ротом.

– Сьогодні вихідний, буде вам народ! А ти як? Дивлюся, з подружкою приїхала?

– Угу. Знайомтеся, це – Кхибра, моя найрідніша людина в столиці. А це Петро, наш помічник і татів керуючий.

Кхибра з Петрусем кивнули один одному. І закрутилася звичайна робота. До вечора набилася повна корчма відвідувачів. Декого довелося кілька разів огріти качалками. Особливо чоловіки діставали тролицю. На її фігуру задивлялися багато хто, цокали язиками і відпускали скабрезні жарти. Я відчувала, що вечір просто так не закінчиться. І не помилилася. У корчму приплентався... Лавр під руку з Таїскою. От і не вір після цього чуткам! Мабуть, колишній наречений розраховував на ревнощі з мого боку. Але мені було настільки начхати, що його зусилля пішли прахом. Тайка підлабузнювалася до нього, а він розмовляв через губу.

– Розрахувати? – байдуже запитала я в них.

І тут сталося щось. Лавр в одну мить витягнув із кишені невеликий блискучий ніж, схопив мене за косу й одним різким рухом відрізав її. Голові стало надзвичайно легко. У корчмі вщухли розмови, і всі погляди були спрямовані на нас. Я стояла і обмацувала голову. Тайка злякалася і вибігла з корчми з криками:  «Караул! Рутку ріжуть!» Відразу ж до корчми стали збігатися роззяви.

Я розуміла, що качалка проти ножа – ніщо. І міркувала що робити. І тут на моє щастя Лавра пробило на  розмову.

– Думала, що крутнеш хвостом у Ситів і все? А про мене ти подумала?! В око мені засвітила при всіх. Думала, що я забув? Ні, люба моя. І це, – він кивнув на косу, що впала на стіл, – найменше, що ти мені заплатиш за ту ганьбу, яка лежить тепер на моїй сім’ї, на всьому моєму роду!

– Лавре, ти очманів? – тільки й змогла видавити я.

– Ти ж сама затягла мене на сінник і стягнула штани, розставивши ноги, а тепер мій батяня повинен ще рік виплачувати вам відкупні?! Зовсім охрініли?!

Ззаду до нього підкрадалася Кхибра з качалкою в руці. Але цей гад помітив її і схопив за косу. Тролиця завищала від болю.

– Негайно відпусти її, – почувся за моєю спиною густий і гучний голос. – Відпусти і вибачся.

На Лавра лягла величезна тінь. Я не могла навіть припустити, хто стоїть позаду. Лавр із незнайомцем деякий час роздивлялися одне одного. Потім, колишній наречений випустив косу Кхибри з рук, і сплюнув на підлогу.

– Зараз ти вибачишся, а після – вилижеш підлогу в корчмі. Всю! – знову пробасив чоловік.

– Вибачте, – буркнув під ніс Лавр.

Чоловік швидко й різко зробив крок у бік Лавра. І тут я побачила величезного, як скеля, напіворка. Колір шкіри – бронзовий з трохи зеленуватим відливом, волосся стягнуте на маківці у високий хвіст. Груди як ковадло. Навіть через полотняну сорочку виднілися гори м’язів. Напіворк дістав із-за паска батіг, у повітрі сухо клацнуло, і Лавр зі стогоном опустився на коліна

– Вибачайся спочатку перед нею, – він кивнув у мій бік, – а потім перед нею, – він кивнув на Кхибру.

– Мені нема за що вибачатися, – ледь чутно сказав Лавр.

– Та невже? Може, пам’ять освіжити? – граючи батогом, запитав напіворк. – Так я швидко.

– Не треба! – запищав Лавр. – Руто, вибач мені! Усе, що я сказав – брехня і до тебе не має жодного стосунку. І ти, не знаю, як тебе звати, пробач мені. Я не хотів ні бити тебе, ні ображати! – він помовчав. – Це все? – Лавр підняв погляд на напіворка.

– А відрізана коса, це дрібниці? За це вибачатися не треба?

– Волосся не пальці – відросте.

Батіг зі свистом опустився йому на плечі. Лавр охнув і несамовито заволав.

– Та щоб ти в Марсулу провалився, гад! – вилаявся хтось з відвідувачів. – Чим тобі дівка насолила так? Сам винен, кинув за день до весілля! Сверблячка, бачте, у нього була в одному місці. Де твоя лахудра, з якою прийшов до корчми?! Що, втекла?!

– Що ти робиш, Лавре?! Кіндрат мужик як мужик, а син гірший за тата! Відпусти його, добрий чоловіче, – звернувся невидимий мені відвідувач до напіворка. – Він тепер у нас буде вигнанцем! Жодна поважаюча себе дівка за нього заміж не піде. Жоден торговець йому крамом не поступиться, жоден господар йому роботи не дасть. Він сам себе покарав. Правильно я кажу?

– Так!.. Все правильно!.. – загуділа корчма.

– Якщо панянки задоволені словами цього доброго пана, – напіворк кивнув кудись убік, – то нехай він зникне з моїх очей.

Ми кивнули, мовляв, задоволені. Й Лавр боком вислизнув з корчми. А схопила відрізану косу. Кхибра обійняла мене. По щоках котилися сльози. Ось тобі, білочко, горішки в цукрі! І як тепер жити? А Кхибра, заспокоюючи мене, кидала вивчаючі погляди на напіворка. Той зі свого боку теж поглядав на тролицю. Біда бідою, але, здається, Лікраніель мав рацію – Кхибра таки зустріла свого чоловіка.

 

*Кродерон – бог вогню

**Стужаль – лютий

***Почай – понеділок

****Божедар’є – неділя

*****Отавіреніс – богиня кохання