Раді Вас бачити!

Вікторія

За п’ять хвилин почнеться нарада, а мене вже мало не вивертає навиворіт. 

Останні два тижні я старанно тримала режим стерво-версії себе, утримуючи Тимура на максимально можливій дистанції.

Схоже, його таки добряче поплавило… Хоча, якщо бути чесною, мене теж.

Кілька букетів квітів я демонстративно проігнорувала, швидко знайшовши їм єдине правильне місце — смітник біля його кабінету. Бо якби залишила хоча б один, нормально працювати вже не змогла б. Мене й без того починає нервово смикати щоранку, коли на столі знову стоїть та клята кава, залишена ще до мого приходу.

Бісить навіть не те, що я її п’ю. А те, що потім ще довго не випускаю стаканчик із рук, поки напис на ньому повільно стирається під пальцями.

Кожна його фраза, кожен натяк чи грайлива провокація б’ють точно в ціль, ніби він методично розстрілює мою самовпевненість із снайперської гвинтівки. І я, як остання дурепа, щоранку потрапляю під цей вогонь.

Втім, зовні я трималася ідеально. 

Навіть оком не моргнула, коли Громов почав викликати мене до себе без причини або затягувати розмови якимись абсурдно складними робочими питаннями. Складається враження, ніби йому принципово ліньки щось загуглити самому, аби тільки довше потримати мене у своєму кабінеті.

Але чи стало комусь із нас легше від цих постійних суперечок? Навряд.

Громов методично витиснув із мене весь спокій, змусивши думати про нього не лише вдень на роботі, а й уночі, коли я мала б нормально спати, а не прокручувати в голові його голос, погляди й дотики.

Якщо він ще хоч раз попросить мене зробити якусь дурну таблицю планування на рік або, боронь Боже, п’ятирічку — я просто придушу його прямо в залі засідань!

Свідків не буде. Він призначив зустріч лише зі мною. Що ще раз прекрасно доводить: Громов явно готує новий раунд свого реваншу.

Сьогодні в Олі день народження — двадцять п’ять років. Вона організувала невелику сімейну вечерю за містом, і я майже впевнена, що Тимур знову спробує затримати мене після роботи.

Саме тому сукню я вдягла ще зранку, щоб одразу після офісу поїхати в ресторан.

Тепер стою перед дзеркалом і вкотре прискіпливо оглядаю себе з голови до п’ят. Плечі й груди, як завжди, закриті тканиною, зате улюблений розріз справа відкриває ногу майже до стегна.

Червоний — зовсім не мій колір. Але Оля вперто стверджує, що саме він зводить чоловіків із розуму й пасує мені найбільше.

Дарма я все-таки вдягла цю сукню…

Поправляю пальцями коротке хвилясте волосся, що м’яко лоскоче плечі, глибоко вдихаю й виходжу з кабінету.

Олі сьогодні немає в офісі, і мені несподівано бракує її мовчазної підтримки — тих кумедних стиснутих кулачків «на удачу», які вона щоразу показувала перед моїми зустрічами з Громовим.

Коли я заходжу до конференц-залу, Тимур Давидович уже сидить на чолі столу. Він одразу підводить на мене погляд — цього разу стриманий і безпечно спокійний.

Чоловік повільно оглядає мене від маківки до підборів, без звичних провокацій чи нахабних усмішок. І чомусь це бентежить сильніше.

На мить я дозволяю собі слабкість — уявляю, як могла б тішити його щодня. Без зайвих правил. Без білизни. Без цієї виснажливої боротьби між нами. 

Але це лише фантазія. Реальність вимагає дисципліни.

Сам Громов виглядає бездоганно. Спокійний, зібраний, із тією рівною поставою чоловіка, який звик усе контролювати. І тільки червона краватка виглядає майже зухвалим акцентом, що надто добре гармонує з моєю сукнею.

На столі біля нього лежить примірник документів — очевидно, для мене.

Знову хоче посадити поруч?

Я не піддаюся.

Беру папери й переходжу на протилежний бік столу. Це навіть не покарання для нього — радше спроба врятувати саму себе. Мені необхідно тримати дистанцію, поки власні слабкості знову не взяли наді мною гору.

І хоч усередині мене вже давно все скручує від напруги, зовні я залишаюся стриманою.

Я ж уміла тримати себе в руках місяцями, спостерігаючи за ним лише здалеку. То що змінилося тепер?

Мабуть, я все ж скуштувала те саме заборонене яблуко — і тепер ледве стримуюся, щоб не зірвати весь кошик одразу. 

— Добрий вечір, пані Орлова, — першим озивається він, навмисно окреслюючи між нами суто професійні межі.

Я здивовано підводжу на нього очі.

— Добрий вечір, пане Громов, — відповідаю, сідаючи в крісло навпроти.

Невже так швидко здався? Дивно… але ця думка викликає в мені щось схоже на розчарування. Хоча здоровий глузд одразу ж нагадує — так навіть краще.

— Вирішили сьогодні когось потішити? — дозволяє собі легку усмішку. — Вперше за стільки днів бачу вас у сукні. Вам дуже пасує.

Його шпилька влучає точно в ціль, миттєво повертаючи мене думками до тієї ночі на корпоративі.

Останні кілька тижнів Громов уперто демонстрував свій інтерес і не відступав ні на крок. Сьогодні все інакше. Він поводиться так, ніби між нами нічого не було: ні корпоративу, ні нашої тихої війни, ні слів, від яких у мене ночами плуталися думки.

— Дякую, — швидко киваю, опускаючи погляд на документи. — Працюємо?

Майже одразу впізнаю шаблон договору для нових проєктів. Тимур Давидович часто передає мені подібні речі, коли сам перевантажений роботою. Але цього разу в шапці документа стоять мої прізвище, ім’я та по батькові.

— Працюємо, — спокійно підтверджує він. — Ви, Вікторіє Володимирівно, сильний фахівець у своїй сфері, але в будівельних проєктах вам поки бракує практичного досвіду. Саме тому я хочу довірити вам керівництво новим заміським розважальним центром. 

Він уважно спостерігає за мною, поки я перегортаю сторінки.

— Ви завжди надто влучно знаходите слабкі місця в моїх рішеннях... Тож, думаю, вам під силу довести цей проєкт до ідеалу. 

Серце збивається з ритму.

Я мовчу. Гортаю сторінки далі.

Він терпляче чекає.

— Ви хочете, щоб я цим керувала?.. — зрештою перепитую, досі не вірячи в те, що бачу.

— Так. Технічною частиною займатимуться підрядники й головний архітектор. Від вас мені потрібні концепція, координація та управління процесами.

Текст договору починає плисти перед очима від хвилювання. Я навіть не мріяла про такий рівень довіри. І про такий шанс — теж.

— У вас чудова інтуїція, системне мислення й рідкісна здатність знаходити рішення там, де інші бачать глухий кут. Ви добре бачите слабкі місця в плануванні, умієте вибудовувати процеси й тримати під контролем навіть складні завдання.

Він ледь усміхається.

— Ви, Вікторіє Володимирівно, — одна з небагатьох людей, яким я готовий довірити настільки важливий проєкт.

Усередині щось тривожно калатає, але здоровий глузд підозріло мовчить.

Такий проєкт — не просто новий досвід. Це трамплін. Ідеальна сходинка для кар’єрного стрибка.

Я повільно закриваю договір і уважно дивлюся Громову просто в очі.

Ні. Усе надто гладко.

Якщо проєкт вистрілить, мене або почнуть переманювати конкуренти з кращими умовами, або я сама стану потенційною загрозою для його нинішнього заступника. Для маркетологині, яка працює тут лише сім місяців, такий кейс у резюме — майже золото.

Але я надто добре знаю, що безкоштовний сир існує тільки в мишоловці.

— І що ви хочете натомість? — скептично піднімаю брову.

— Вашу повну віддачу в роботі над проєктом, — Громов ледь нахиляє голову, дивлячись на мене зі стриманим інтересом. 

— Враховуючи наші... стосунки?

— То в нас є стосунки? — він перебиває мене майже одразу, а на губах з’являється глузлива усмішка. — Щось не пригадую такого.

Усередині неприємно тріщить. Наче старий міст, який надто довго тримався лише на впертості.

Усю цю гру я будувала за власними правилами, переконуючи себе, що контролюю ситуацію. Але зараз Громов невимушено показує, як він уміє грати значно жорсткіше.

Його голос рівний. Погляд спокійний. Майже байдужий і цілком професійний.

Я уважно вдивляюся в нього, намагаючись зрозуміти, що саме змінилося. Він справді охолов? Чи це просто нова стратегія?

Може, Аня таки змогла його відволікти?.. Ця думка ріже значно сильніше, ніж мала б.

Я хмурюся, і раптом ловлю себе на тому, що подумки уявляю їх разом.

Дурість. Абсолютна! 

Я вчасно відступила… І це правильно.

— Я можу подумати до понеділка? — питаю, поглянувши на годинник.

П’ята вечора, п’ятниця...

— Подумати про що саме, Вікторіє? — втомлено перепитує він.

Тимур повільно крутить у пальцях ручку. Майже машинально, але я все одно помічаю напругу в цьому русі.

Він нервує, що збиває мене з пантелику ще сильніше.

— Це серйозний проєкт. Мені потрібно зрозуміти обсяг роботи й терміни.

Я навіть не можу нормально відкрити договір — думки розривають голову.

Громов щось задумав. Я відчуваю це надто добре. 

Така поведінка — зовсім не в його стилі. Не по-громівськи це: сидіти спокійно, не тиснути, не дражнити, не вибивати мене з рівноваги своїми шпильками. І якщо зараз він раптом почне наполягати — я остаточно вирішу, що це новий рівень його гри.

Хоча… грати я теж умію. Тільки дайте мені час зрозуміти правила.

— Тоді до понеділка, Вікторіє Володимирівно, — киває він, підводячись із місця.

Збирає документи. Я дивлюся на нього майже приголомшено.

І це все? Жодної шпильки? Жодного натяку, від якого мені знову стане важко дихати? Навіть погляд у нього сьогодні не хижий — занадто спокійний.

Що, чорт забирай, відбувається?..

— Тимуре… Давидовичу? — виривається в мене, коли він уже майже доходить до дверей.

Громов зупиняється й обертається. Уважно дивиться на мене. Я глибоко вдихаю, сама не розуміючи, що взагалі хочу сказати.

— Дякую. За довіру.

І це зовсім не те, що мало прозвучати.

Та й що я ще можу сказати? Формально мені навіть нема до чого причепитися. Хіба що до власної реакції на нього, але про це Громову точно знати не потрібно.

— І вам дякую, Вікторіє Володимирівно, за вашу роботу в компанії, — спокійно відповідає він і виходить із конференц-залу.

Я залишаюся стояти посеред тиші, абсолютно не розуміючи, що це щойно було.

Чому мені раптом так ніяково? Уся ситуація тепер здається майже смішною.

На мені сукня, яка мала вивести його з рівноваги. Тричі обирала помаду. Заздалегідь готувалася тримати все під контролем. А в підсумку стою посеред порожнього залу, мов студентка після першого складного іспиту, й досі не можу зрозуміти, чи взагалі його склала.