Раді Вас бачити!

Тимур

Вона вривається до конференц-залу, мов справжня буря. 

Двері з гуркотом б’ються об стіну, а простір миттєво наповнюється її гнівом — живим, гарячим, майже фізично відчутним. Щоки в неї палають, очі блищать так небезпечно, що в них можна згоріти.

А ще ця блузка… Один ґудзик розстебнутий трохи більше, ніж потрібно, відкриваючи край мереживного бра, — і я на мить майже забуваю, навіщо вона сюди прийшла.

Небезпечне видовище…

Вона йде прямо на мене — рішуча, без жодного бажання стримуватись. Гнів робить її ще більш привабливою. 

Вікторія зараз схожа на кішку, яка прекрасно знає собі ціну й готова вчепитися кігтями в горло будь-кому, хто спробує загнати її в кут. І це зводить мене з розуму. Не ніжність. А її характер, сила й цей нестерпний вогонь, який неможливо загасити.

Щоправда, судячи з погляду, зараз вона справді готова мене вбити.

Що ж… Схоже, буде цікаво.

— Мало того, що ви звільнили працівницю з відділу без мого відома, — гаркає вона, — так ще й вирішили зробити з мене повну ідіотку?

— Я звільнив працівницю своєї компанії, виходячи з професійних міркувань, — відповідаю рівно, хоча всередині вже гуде напруга. — І навіть у найгірший день мені б не спало на думку вважати вас дурною, Вікторіє.

Вона уся — суцільний протест. 

Я лише ледь піднімаю брову, коли Вікторія жбурляє мені в груди мокрий аркуш із плямою. Волога одразу просочується на мою сорочку.

Що ж… Вона помітила саме те, повз що інша людина пройшла б без вагань, засліплена перспективами. Той самий пункт у договорі — юридичне зобов’язання працювати зі мною щонайменше два роки та жорстке обмеження щодо передачі внутрішньої інформації. 

Я робив ставку на пряник, а не на кнут. Але Вікторія все ж побачила пастку. І мовчки ковтати її точно не збирається.

Схоже, настав час для плану «Б». 

А… який він, до речі? 

— Ви хочете сказати, що звільнення пані Зорецької взагалі ніяк не пов’язане з тим, що між нами було? — її голос буквально рве повітря. — А цей договір? Це ж капкан! Що з вами не так, пане Громов? У вас взагалі є хоч якісь межі? Бо я вже скаженію від ваших підступів!

Вона майже кричить, і в цій агресії я чую не лише гнів. Там є ще дещо — розгубленість, образа й відчайдушна спроба повернути собі контроль над ситуацією.

Повільно піднімаю руки, мовчки закликаючи її заспокоїтися.

— Я навіть не встигаю нічого пояснити, бо ви не питаєте — ви одразу влаштовуєте допит, — навмисно знижую голос. — А щодо того, що між нами було… Я досі вважаю це можливістю, а не приводом для війни.

Вона завмирає лише на секунду. Але мені й цього достатньо, щоб помітити тріщину в її обороні.

— Це лише договір, Вікторіє. Юридичний документ. У ньому прописаний захист проєкту, компанії й внутрішніх даних. Після ваших натяків про конкурентів я просто не міг залишити це без уваги. Деякі речі повинні залишатися під контролем.

— Контроль? — вона недовірливо хитає головою. — Ви це називаєте контролем? Це кайданки, дуже гарно загорнуті у папірець із написом «перспектива».

— Можливо, — відповідаю спокійно. — Але це чесні умови. Я не хочу втрачати такого фахівця, як ви. І ще менше хочу ризикувати тим, що будую власноруч. Ви ж це розумієте?

Вікторія важко дихає, а мене вибиває з рівноваги навіть цей звук. 

Я ледве стримуюсь, щоб не притиснути її до столу просто тут, у конференц-залі, не зірвати з неї цей дратівливо-акуратний одяг і не стерти нарешті з її губ червону помаду. 

Вона дивиться вже з підозрою. Внутрішня боротьба нікуди не зникла, але я чітко бачу, що лінія фронту між нами зрушилася. Її руки схрещуються під грудьми, створюючи бар’єр, за який мені не дозволено заходити.

Шкода лише, що подумки я вже давно його переступив…

— Ви ж самі хотіли цей проєкт, — кажу м’якше. — Це ваш шанс. Ваш розвиток.

— Хотіла, — визнає вона, відводячи погляд до вікна. — Але ці зобов’язання…

— Усі працюють за однаковими умовами, — перебиваю спокійно. — А довіра — основа будь-якого сильного проєкту.

Вона мовчить. Думає. 

— А щодо Олі, — переводжу тему, — я подбав про неї. Вона отримала премію, хороші рекомендації й кілька місяців фінансового запасу. Наскільки мені відомо, ваша подруга сама хотіла змінити напрямок. Усе вирішили максимально м’яко.

Я повільно збираю документи й обходжу її, навмисно залишаючи трохи простору між нами. Мені хочеться дати їй час охолонути. І водночас — перевірити, чи спробує вона сама мене зупинити. Бо, чорт забирай, я ж справді намагаюся бути з нею чесним. Майже… Але ж вона прекрасно розуміє, навіщо я все це роблю.

— Ви справді думаєте, що я куплюся на цю виставу? — у її голосі вже більше сумніву й втоми. 

— Я хочу з вами працювати, Вікторіє. Так само, як і раніше. І щиро не розумію, чому ви вперто робите з мене ворога.

Вона зашарілась й відвела очі. 

Це вже не злість, а її страхи, які вона знову ховає за жорсткістю.

— Ви ж усе прекрасно розумієте… Я хочу цей проєкт. Дуже хочу. Але не ціною ланцюга на шиї. Не ціною рабства.

— Я не рабовласник, Вікторіє! — різко видихаю, вражений самим порівнянням. — Мені потрібні гарантії. Я не хочу втратити сильного гравця в момент, коли проєкт тільки почне набирати обертів. Але якщо вас бентежать умови — ми можемо переглянути їх завтра. Разом із юристами. Домовились?

Вона мовчить. Та я бачу, як усередині в неї все ще триває боротьба. 

— І ще дещо, — додаю тихіше. — Коли ви перестанете бачити в мені ворога, ми зможемо нормально говорити. 

Ми мовчки дивимося одне на одного.

У цьому погляді змішується все — образи, бажання, цікавість, невисловлені речі, які давно стали між нами чимось більшим за простий флірт.

— Так, я хотів вас звабити. Не вийшло. Я це прийняв. Але це не скасовує того факту, що я досі бачу у вас неймовірний потенціал сильного керівника. Я не хочу, щоб образа чи страх змусили вас власноруч усе це поховати.

Я вже повертаюся до дверей, коли позаду раптом лунають її швидкі кроки.

— До біса все це… — долітає глухий шепіт.

Вона різко хапає мене за лікоть і змушує обернутися. Перш ніж я встигаю щось сказати, Вікторія сама цілує мене.

Вперше.

Жадібно. Різко. Так, ніби це одночасно помста, виклик і остання спроба перестати себе стримувати. Я відповідаю з тією ж спрагою — усіма тими тижнями напруги, які вже давно сидять під шкірою.

Але коли її пальці ковзають до мого коміра, я перехоплюю її руки.

— Ні. Не тут. І точно не зараз, — кажу, притискаючи бажану жінку до себе. — Я хочу тебе не через злість чи помсту, Вікторіє. 

Вона важко видихає моє ім’я й упирається чолом у моє.

Стоїмо мовчки, дихаємо важко, занадто близько. Я вже майже думаю, що вона заспокоїлась, але за мить її пальці торкаються моєї краватки. Повільно, наче ненароком. Проводить по тканині, уважно стежачи за моєю реакцією.

А потім різко смикає мене на себе без попередження.

Її губи знову врізаються в мої — жадібно і вперто, з тим самим характером, який уже кілька тижнів не дає мені нормально спати. 

Мене миттєво веде.

Усе летить шкереберть: логіка, розмови, мої правильні рішення... Є тільки вона — гаряча, вперта, шалено жива у моїх руках.

Вікторія цілує так, ніби хоче виграти. Наче це ще одна наша сутичка, де ніхто не збирається поступатися. І я відповідаю їй так само — голодно, не даючи навіть шансу відступити.

Вона стискає краватку ще сильніше, і я вже просто не хочу зупинятись. Взагалі.

Я зачиняю двері конференц-залу й повертаюсь до неї. Вона одразу хапається за мій піджак, нетерпляче стягуючи його з плечей.

Таке діє на мене гірше за будь-які провокації. Бо зараз переді мною не дівчина, яка грається. Переді мною жінка, яка точно знає, чого хоче… Яка нарешті перестала тікати.

Мої руки ковзають по її талії і стегнах, притискаючи ближче. Вона вже не тримає дистанцію — навпаки, сама втягує мене в цей божевільний вир відчуттів. Запускає пальці у волосся…

Вона штовхає мене назад, і я з усмішкою падаю в крісло.

Оце вже моя Киця...

Вікторія відразу вмощується мені на коліна, міцно осідлавши стегна. Її брюки туго натягуються на стегнах, коли вона зручно влаштовується зверху. Дивиться мені прямо в очі — зухвало, гаряче, з тремтінням перемоги.

— Цього разу я здамся. Але на своїх умовах, — шепоче вона хрипко.

І починає.

Її пальці впевнено розстібають мою сорочку, долоні ковзають по шкірі, нігті легко дряпають груди. Вона рухається повільно, навмисно, тручись об мене всім тілом. Кожен її рух — це маленька помста за всі ті тижні, коли ми обоє вдавали, що нічого не відбувається.

Я дозволяю. Чорт, я навіть насолоджуюся тим, як вона бере те, чого хоче! Мої руки лежать на її стегнах, відчуваючи, як напружується її тіло, як вона намагається контролювати не тільки мене, а й саму себе.

Але всередині в мене вже все горить. Тижні напруги, поглядів, випадкових дотиків і прикушених слів — усе це зараз виливається в її гаряче дихання на моїй шкірі, у її стогнах, які вона намагається стримувати, і в тому, як відчайдушно вона притуляється до мене через тонку тканину брюк.

— Віко… — хрипко видихаю я, стискаючи її стегна сильніше.

Вона лише посміхається переможно і захоплює мої губи, рухаючись дедалі наполегливіше. Її пальці запускаються мені у волосся, сильно стискають, а стегна виконують таку солодку, знущальну роботу, що в голові темніє.

Я терплю рівно до того моменту, поки відчуваю, що вона вже на межі — дихання рване, рухи втрачають ритм, а нігті глибше впиваються в мою шкіру.

Тоді я різко піднімаюся разом з нею. Вікторія тихо зойкає від несподіванки, але я вже розвертаюся і саджу її на край широкого конференц-столу. 

— Тепер моя черга, — кажу я, дивлячись їй в очі.

Вона сидить передо мною розпашіла, з розкуйовдженим волоссям і важким диханням. Я швидко розстібаю її брюки і стягую їх разом з трусиками вниз по її довгих ногах, кидаючи убік. Мої долоні ковзають по її гладкій шкірі, розводячи стегна ширше.

Вікторія відкидається назад, спираючись на руки, і дивиться на мене знизу вгору — вже без зухвалості, тільки чисте, гаряче бажання. 

Коли я входжу в неї одним повільним, глибоким поштовхом, вона вигинається і тихо, протяжно стогне моє ім’я. Це звук, який я запам’ятаю надовго.

Усе, що було між нами — злість, пристрасть, боротьба за контроль — зараз виливається в ці рухи. Жорсткі. Глибокі. Майже відчайдушні. Ми обоє так довго цього хотіли, що тепер не можемо бути ніжними. Тільки голод, рухи і погляди.  

Вона обхоплює мене ногами, притягуючи ще глибше, а я тримаю її за стегна так сильно, що завтра точно залишаться сліди.

Коли вона тремтить у моїх руках, сильно стискаючи мене всередині себе і шепочучи моє ім’я, як найсолодшу таємницю, я розумію — це тільки початок.

***

Ми одягаємось у майже повній тиші. Я повільно застібаю ґудзики на сорочці, спостерігаючи, як Вікторія нервово смикає блискавку на штанах. Після всього, що між нами щойно сталося, вона вже знову намагається сховатися за своєю звичною холодністю.

Тільки виходить погано. 

Я бачу це в кожному русі. У тому, як вона уникає дивитися мені в очі. Як поспіхом поправляє волосся. Як занадто різко натягує на себе цю кляту броню впертої жінки, ніби кілька хвилин тому між нами нічого не було.

А я, якщо чесно, взагалі не хочу зараз нікуди рухатися.

Після таких «переговорів» я б із задоволенням просто завалився разом із нею на диван ще хоча б на пів години. Бажано — голими.

Але Вікторія вже внутрішньо тікає. І мене починають дратувати ці нервові рухи.

— Дай сюди, — видихаю, підходячи ближче.

Вона зітхає, хмуриться, але не відштовхує мене, коли я сам беруся за блискавку на її штанах, притримуючи тканину пальцями.

Навіть зараз не дивиться на мене. Хоча, здається, ми вже бачили одне одного в значно відвертіших ситуаціях.

Вона лише коротко киває й переводить погляд на двері за моєю спиною.

Знову готова втекти.

— Ти зараз підеш, — кажу я, ловлячи її очі. — Але це нічого не змінить.

У її погляді блимає щось дивне. Не сором і не злість. Щось… незрозуміле. 

І мене накриває усвідомлення: те, що між нами сталося, було занадто справжнім, щоб просто вдавати, ніби це випадковість.

Я досі не відійшов від її жаги. Від того, як вона мене цілувала і дивилася. Як перестала тікати й нарешті дозволила собі бути чесною хоча б тілом… Дідько! Я вже хочу повторити це знову.

— Саме так. Нічого не зміниться, — її голос ріже. — Ти отримав, що хотів. Я — теж. І на цьому крапка.

Вона вимовляє це так жорстко, ніби намагається переконати саму себе. Якби не знав, хто така пані Орлова — повірив би.

Але її губи досі червоні після моїх поцілунків. Вона все ще дихає занадто швидко, а очі горять від задоволення. 

— Почекай, — легко ловлю її за лікоть, коли Вікторія вона намагається пройти повз. — Що значить «крапка»?

Закочує очі й дивиться на мене так гостро, ніби зараз або вдарить, або знову поцілує.

— Це значить, що нічого не змінилося. Я працюю на тебе. А ти — прокидаєшся з іншою. Досить уже катувати нас обох, Тимуре. Просто відчепися від мене.

Я тихо хмикаю й повільно засовую руки в кишені.

— То вся проблема в Ані? Серйозно? — дивлюсь на неї уважніше. — Я вже й не пам’ятаю, коли вона востаннє була в моєму кабінеті.

— Можу нагадати, — відрізає Вікторія, піднімаючи брову. — Понеділок. Зім’ята сорочка. Розпатлане волосся. І помада на шиї, яку ти навіть не спробував стерти перед нарадою. До речі, це помітив не лише мій відділ.

Я мовчу кілька секунд.

Міг би зараз віджартуватись. Сказати, що це дрібниці. Що вона перебільшує. Але правда значно простіша. Після Вікторії все інше раптом стало якимось… не смачним, проте я ще не прибрав це зі свого раціону. 

— Цікаво, як добре ти все запам’ятала, — усміхаюсь кутиком губ. — Значить, усе ж не байдуже?

— Я помічаю слабкості людей. Особливо коли чоловіки намагаються отримати все й одразу. Так не буває, Тимуре.

Вона відводить погляд убік, а потім додає вже тихіше:

— Мені просто стало цікаво, що саме ти так наполегливо пропонував. Було… непогано. І, мабуть, нам обом це було потрібно, щоб нарешті закрити цю історію.

Вона знизує плечима так демонстративно байдуже, що мені ледь не смішно. Бо ще кілька хвилин тому ця ж жінка цілувала мене так жадібно, ніби я був тим, чого вона занадто довго собі забороняла. 

— Більше мені не цікаво, — додає Вікторія.

Я дивлюся на неї кілька секунд.

На ці вперто стиснуті губи, очі, які занадто старанно ховають емоції. І на руки, що нервово стискають край блузки. 

Ну так. Звісно. Дуже «не цікаво».

— Серйозно? — роблю крок ближче. — Це все, що ти дозволила собі відчути? Просто «непогано»?

Вона мовчить. А я вже не можу зупинитися.

— Тоді я нагадаю, що бачив я. Ти тремтіла в моїх руках. Стискала мене так, ніби боялася відпустити. І шепотіла моє ім’я зовсім не так, як жінка, якій байдуже.

Я навмисно роблю паузу, щоб вона усвідомила кожне моє слово. 

— Це був не просто секс, Віко. І ми обоє це прекрасно знаємо.

Мурочка важко вдихає, але все ще мовчить.

— Якщо тобі справді все одно, ти б зараз не намагалася так відчайдушно переконати в цьому нас обох.

Вона мовчить. Але на секунду завмирає, ніби я влучив туди, куди не мав права лізти. У щось значно глибше за нашу впертість.

— Мене не влаштовують жодні стосунки, — нарешті каже Віка й дивиться прямо на мене.

І це звучить настільки впевнено, що я майже вірю. Майже.

— Коли ти востаннє була чесною? — тихо питаю. — Хоча б із собою.

Її погляд на мить здригається.

— Досить, Тимуре, — каже вона голосніе. — Не треба робити вигляд, ніби ти мене розумієш.

— А може, це ти не хочеш, щоб тебе хтось зрозумів? Бо тоді доведеться перестати тікати.

— Я нікуди не тікаю!

Я тільки усміхаюсь. Це її миттєво дратує.

— Тоді, може, просто дозволиш мені тебе хотіти? — кидаю навмисно спокійно, знаючи, що зараз вона знову спалахне. — Тобі ж подобається, коли я втрачаю через тебе голову.

— Я тобі казала, що ти надто багато на себе береш? — стискає вона губи.

— Це я казав, муркотлива.

Її буквально смикає від цього слова.

— Мені треба працювати, — вона розвертається до дверей.

— До скорої зустрічі, Вікторіє.

Вона зупиняється. Повільно обертається через плече. І дивиться так, що в мене знову все напружується всередині.

Жодних слів, жодної усмішки. Просто довгий погляд, у якому занадто багато всього для жінки, якій «байдуже».

А потім іде. Я проводжаю очима її вперту ходу.

Ну що ж… Якщо Вікторія думає, що після сьогоднішнього я просто відступлю — вона дуже погано мене знає.

Киця може скільки завгодно ховатися за своїми страхами, роботою чи показною холодністю. Але тепер я точно знаю: між нами все справжнє і воно палає. 

Вперше за дуже довгий час мені хочеться не просто отримати жінку. Мені хочеться її втримати. І я вже знаю, яким буде мій наступний крок.