Раді Вас бачити!

Тимур

Я чекаю Аню біля головного входу до університету. Раніше ніколи її не підвозив і не забирав після пар — вона просто з’являлася в моєму кабінеті вранці, і цього було достатньо. Мене все влаштовувало. Принаймні, я так думав. 

Після нашої розмови в голові дивний шум. Її слова досі крутяться в пам’яті: «Було непогано», «Більше мені не цікаво», «Мене не влаштовують жодні стосунки». І я все одно не вірю жодному з них. Бо бачив інше… Відчував.

Мене бісить навіть не її впертість, а те, що я взагалі дозволив комусь так сильно залізти мені під шкіру. 

Аня виходить із корпусу легкою ходою, усміхається, ніби між нами все як завжди. Гарна, доглянута, приємна. Ідеальна дівчина для чоловіка, який не хоче проблем.

Раніше цього було достатньо. Тепер — ні.

Вона сідає в авто, поправляє волосся, щось розповідає про навчання, подруг, плани на вечір. Я слухаю уривками. Машинально киваю, вставляю короткі фрази, щоб не виглядати повним мудаком.

Але правда в тому, що я зараз абсолютно відсторонений.

Вікторія занадто сильно мене зачепила. Розбурхала в мені щось значно гірше за банальне бажання. З нею постійно напруга, виклик, емоції через край. І тепер мене тягне саме до цього вогню. До жінки, яка вперто не хоче впускати мене у своє життя. 

— Тимуре Давидовичу, щось сталося? — у голосі Ані з’являється тривога, коли я мовчки заводжу машину.

Я перевожу на неї погляд і раптом розумію, що жодного разу сам не написав їй першим за весь цей час спілкування. Усе між нами завжди працювало за простою схемою: без зайвих питань, без претензій, без ускладнень.

Мабуть, саме тому зараз вона дивиться на мене так розгублено. Наче вперше бачить. Та, схоже, я й сам себе зараз не дуже впізнаю.

— Ти вже закінчила? — питаю, виїжджаючи з парковки.

— Так… я ж одразу сказала, — відповідає вона тихіше.

Аня нервово поправляє коротку спідницю, і мій погляд мимоволі ковзає вниз — по оголених ногах, по звичній картинці, яка ще недавно легко викликала в мені цілком зрозумілі бажання.

Тільки зараз — нічого.

Я тихо видихаю й відводжу очі до дороги.

— Поїхали трохи прокотимось…

Вона дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Я розумію — вже здогадалась, що щось не так. Тільки сам я досі не можу нормально підібрати слова. 

Аня хороша дівчина. Без сцен, претензій і зайвих проблем. І від цього мені лише паскудніше, бо я все одно почуваюсь винним. 

— Голодна? Я б щось перекусив.

— Тимуре Давидовичу… — вона помітно напружується. — Я не дуже розумію, чого ви хочете. Ми ж домовлялися… тільки ваш кабінет. Без усього цього.

Вона нервово облизує губи, і я ловлю себе на думці, що раніше цей жест мене б уже давно відволік.

— Боїшся, що нас побачать разом? — питаю спокійно.

— Не хочу пліток, — тихо відповідає вона. — Щось сталося?

Я кілька секунд мовчу. А потім нарешті кажу вголос те, що й сам до кінця ще не переварив:

— Так, Аню. Сталося. Я зустрів іншу жінку.

Після цих слів у салоні стає занадто тихо.

Я коротко дивлюсь на неї. Вона завмирає, ніби не одразу зрозуміла сенс сказаного, а тоді опускає очі.

— Думаю, ти й сама вже давно все відчула, — додаю. — Між нами останнім часом стало якось… порожньо.

— Я розумію, Тимуре Давидовичу, — киває вона, хоча голос уже звучить інакше. — Але ж ви знаєте… я нікому нічого не скажу. Ми могли б просто іноді бачитися. Якщо вам буде потрібно.

І от це її «якщо буде потрібно» неприємно дряпає всередині. Чи то вона досі мене хоче, чи просто не вірить, що я надовго зациклюся на іншій… 

— На жаль, я в таких речах трохи старомодний, — знизую плечима. — Те, що було між нами, краще закінчити нормально. Без істерик і образ. Мені подобається інша, Аню. 

Я ніколи не крутив кілька історій одночасно. Не через мораль — просто не бачу сенсу. Особливо зараз, коли в голові постійно одна жінка.

І, чорт забирай, мене вже відверто дратує, що поруч із дівчиною, яка ще недавно заводила з пів погляду, я більше не відчуваю себе чоловіком, якого по-справжньому накриває бажанням. Це навіть не нудно — це, бляха, б’є по самооцінці. 

— Не хвилюйся, — кажу м’якше, помітивши, як Аня обіймає себе руками, ніби мерзне. — Завершуй практику, працюй далі. Я не збираюся змішувати особисте з роботою. Премії ніхто не забирає. Якщо нормально захистиш диплом — матимеш хороші шанси залишитись у компанії.

Вона мовчить. Я вже майже думаю, що ми впорались із цим спокійно, як помічаю, що у неї починають тремтіти плечі.

Спочатку тихо. Ледь помітно, а за секунду виривається перший схлип.

Ну от. Тільки жіночих сліз мені зараз і не вистачало…

— Я ж нічого не обіцяв, Аню, — намагаюсь говорити спокійно. — Ти знала, на що погоджувалась. Ну перестань… Ти ж сама казала, що тобі не потрібні стосунки. Що тебе все влаштовує.

— Т-так… казала… — шепоче вона крізь сльози.

І раптом виглядає зовсім інакше. Не впевненою дівчиною, яка грала у дорослі ігри. А просто розгубленою малою, яка не витримала емоційної напруги.

Я стискаю кермо сильніше й швидко оглядаю дорогу в пошуках місця для зупинки. За мить тисну на гальма і машину трохи смикає вперед.

— Тоді поясни мені, звідки ці сльози? — питаю жорсткіше, ніж хотів.

В ту ж мить усередині неприємно холоне. Тільки б не… не оці зізнання! 

— Мене шантажують, — ледве чутно видає вона.

Я повільно повертаю голову.

Чорт.

Краще б вона зараз сказала, що закохалась.

— Що? 

Аня мовчить, опускаючи голову ще нижче.

— Це що, якийсь дурний жарт? — питаю вже значно тихіше, хоча напруга всередині вже підскакує. — Які ще шантажисти?

Вона сильніше втискається в дверцята й нервово облизує губи. І тут я остаточно розумію — не грає. Аня реально налякана.

— Я не знаю… — шепоче, шмиргаючи носом. — Але хтось дізнався про нас. Про все. Ми ж нікуди не ходили разом, я нікому нічого не казала… клянусь!

Я уважно дивлюсь на неї. Не бреше.

— Чим саме тебе шантажують? — питаю вже по-діловому, намагаючись зрозуміти ситуацію. — Що хочуть?

Її губи тремтять. Вона намагається щось сказати, але слова застрягають десь між страхом і сльозами. А я мовчу й відчуваю, як у голові починає складатися зовсім хрінова картина.

Бо вона права. Ми все тримали тихо: жодних побачень, дурних повідомлень чи зайвих очей. І якщо хтось усе ж таки дізнався — це не випадковість.

Але Вікторія… Вона ж усе зрозуміла без камер і доказів. Просто склала картину з дрібниць: хто, коли й навіщо заходить до мого кабінету. 

Тепер мене раптом прошиває інша думка — а скільки ще таких уважних? Скільки людей мовчки спостерігають, роблять висновки, копають під тебе, поки ти впевнений, що все контролюєш?

— Як давно це триває? — питаю, коли Аня витирає сльози.

— Уже п’ятий місяць… — її голос ледь чутний. — Зараз…

Вона риється в сумці й дістає пом’ятий аркуш. Я розгортаю його й бачу вирізані з журналу літери, складені в коротку фразу: «Кожен платить за свої гріхи».

Мило. Прямо як у дешевому серіалі. Не вистачає лише моторошної музики на фоні.

— Куди приходять ці записки?

— У шухляду мого столу в офісі.

Я ошелешено повертаю до неї голову.

— Тобто цей щур працює в моїй компанії? — питаю вже зовсім іншим тоном.

Аня мовчки киває, не наважуючись дивитися мені в очі.

Мене починає накривати справжня лють.

П’ять місяців. Хтось п’ять місяців крутив цю гидоту просто в мене під носом. У моєму офісі. У компанії, де я знаю кожен клятий процес краще за власний графік.

Моя імперія. Мої правила. І, як виявилось, мої щури.

— Як це відбувається? Розповідай детально.

— Я знаходжу записку в шухляді… а потім кладу туди конверт із грошима, — вона затинається, нервово стискаючи пальці. — Через день або два гроші зникають. Я ніколи не знаю коли саме. Просто приходжу, а шухляда вже порожня.

Я напружуюсь і стискаю кермо так сильно, що починає пульсувати скроня.

Просто прекрасно!

— І ти не подумала сказати мені про це раніше?

Аня знизує плечима й відвертається до вікна. Я бачу, що їй соромно. 

— Злякалась, — ледь шепоче вона. — Гадала, що впораюсь сама. І… не хотіла, щоб ви цим переймалися. Я ж розуміла, що вам не потрібні усі ці проблеми.

Я заплющую очі на секунду й повільно вдихаю. Глибоко. Зараз мене розриває не лише злість, а й усвідомлення того, наскільки тупо все це виглядає.

— Аню, це вже давно не просто шантаж, — кажу твердо, стримуючи роздратування. — Це проникнення в мою систему. У мою компанію. І п’ять місяців ти фактично годувала покидька, який сидить у мене під носом і спокійно лізе мені в кишеню.

— Я не хотіла цього! — вона різко піднімає голову. — Ви ж ніколи не відмовляли, коли мені були потрібні гроші на… різне. От я й відкуповувалась. Але той, хто це робить… він лякав мене. Писав, що все розповість. Що зробить це публічним.

— І що? — питаю різкіше, ніж слід. — Думаєш, світ завалиться від того, що хтось дізнається, що ти спала з дорослим чоловіком? 

— Ви не розумієте! — її голос зривається. — Моя родина такого не пробачить. Вони думають, що я правильна. Ідеальна. Якщо дізнається батько… він мене просто зненавидить.

Чудово. Тепер до всього ще й проблеми з її родиною. 

— Добре, — кажу вже спокійніше. — Зараз я відвезу тебе додому. А завтра зранку приходиш до мене в кабінет і нормально розповідаєш усе по пунктах: коли почалося, скільки грошей віддала, які були записки, хто мав доступ до твого столу. І далі цим займаюсь уже я. Зрозуміло?

Вона повільно киває.

— Не накручуй себе завчасно. Якщо хтось вирішив гратися зі мною в такі ігри — дуже скоро пошкодує.

— Дякую… — шепоче Аня, нервово стискаючи пальці. — І… щодо нас…

— Аню, — дивлюсь прямо. — Наша домовленість від самого початку була без зобов’язань. Я ніколи не обіцяв тобі більшого. Ти це знала.

— Знала… — вона ковтає сльози й опускає очі. — Просто мені було добре з вами. Але тепер я все зрозуміла. І… я щиро рада, що ви зустріли свою жінку. Таке, мабуть, нечасто трапляється. А втримати — ще складніше.

Я нічого не відповідаю, не зводжу погляду з дороги. А в голові знову Вікторія. Гостра на язик і нестерпно незалежна. 

Та, яка за кілька поглядів зрозуміла про нас більше, ніж дехто помічає роками. І промовчала. Не влаштовувала сцен, не бігла розносити плітки, не намагалася вдарити цим болючіше. А хтось інший — навпаки, вирішив полізти в цю брудну історію й зачепити дівчину.

Тепер це вже не просто історія про секс між керівником і практиканткою. Це питання контролю. Моєї території і відповідальності.

Хтось п’ять місяців крутив схему просто в мене під носом, нишпорив у моєму офісі, лякав дівчину й почувався достатньо безкарним, щоб продовжувати. А це означає лише одне: я десь проґавив момент, коли один зі щурів вирішив, що може грати за моєю спиною.

Даремно. Я перевірю кожного, хто має доступ до офісу. Витягну цю гидоту на світло й дуже швидко нагадаю всім, чому в моїй компанії не варто переходити межу.

А ще… Вікторії доведеться терміново вигадувати нові способи тримати мене на відстані. Бо я більше нічим не стриманий. І тепер це вже її проблема.