Раді Вас бачити!

Вікторія

Валерія дивиться на мене відсторонено, нервово стискаючи губи. Холодний гель змушує мене здригнутись, коли її рука проводить датчиком по моєму животу. Серце б’ється глухо... Лікарка час від часу зиркає на Марата — той стоїть біля вікна, спиною до нас. Наче кам’яна статуя.

Але я шкірою відчуваю його напругу... І свій неминучий вирок.

— Так, вона вагітна. Є загроза викидня… Але ще можна втрутитись. Шанс зберегти доволі високий, — каже вона коротко, і її погляд на мить торкається мого. У ньому — слабкий відблиск співчуття. Майже людяність.

Всередині мене щось вивертається. Під горлом підступає гірке. Наче буря починається не зовні — а в мені.

Марат повільно обертається. Його погляд ковзає по моєму оголеному животу, повільно, з відразою. Він бачить не дитину від іншого... Він бачить свою поразку, бруд і зраду. Я — вже не та, яку можна власноруч виліпити. Я — інша, давно вже не його. І ця думка його знищує. 

— Позбутися. Негайно, — голос хльоскає, як батіг.

Я здригаюсь. І миттєво сідаю. Вчіплююсь у край кушетки, ніби можу нею втримати себе в реальності. 

— Якщо пручатимешся — сам прив’яжу, — додає він, не підвищуючи голосу.

Його очі — не просто злість. Холод. Рішучість. Лід.

Але чи в моїх очах щось інше?

— Жодного аборту не буде! — рве з горла хрип.

Я шарпаю серветки, здираю гель зі шкіри і тремтячими пальцями натягую на себе закривавлену сукню. Тканина липне до тіла. В цю мить мені морозно, так, ніби тіло вже прощається з життям, і водночас пече жаром, як у лихоманці, бо я вже готова до запеклої боротьби.

— Починай підготовку, — кидає він Валерії, не зводячи з мене погляду.

Вона повільно випростовується. Не спішить іти. Її голос — тихий, але рівний:

— Це її перша вагітність. Якщо перервати — є великий ризик безпліддя.

Вона знає, що кидає виклик. Вона знає, хто стоїть перед нею. Але каже... І це звучить, наче остання спроба повернути мене з краю.

— Отже, будемо лікувати безпліддя, якщо знадобиться, — відрубує він, без краплі емоцій. — Готуйся.

Валерія киває і виходить.

Тепер ми наодинці.

Марат не рухається. Його тіло напружене. Він мовчить, але в його очах — щось тваринне. Під поверхнею криги — лють. Стримана, тиха. І… він вперше, наче вагається.

Може, саме зараз він зважує: чи варта я зусиль? Чи простіше — стерти й забути. Як розмазати пляму з піджака — брудну, небажану, надокучливу. Він міг би мене вбити... Прямо тут. І, можливо, досі не впевнений, чому цього не зробив.

Я як його персональна ахіллесова п'ята. І кожне моє дихання — як виклик, який він звик ігнорувати та підлаштовувати під себе. Але ж не виходить. Трясця! Він начебто цього не хоче помічати!

Він дивиться — і не рухається. Я теж не рухаюсь. Ми як ті двоє хижаків у тиші. Тільки один із нас — поранений. І все ще не скорений.

— Ти не маєш права… — прошепотіла я. — Навіть для тебе це — занадто, Марате! 

— Я не дозволю тобі виношувати чужу мразоту.

— Це моя дитина! — кричу я, підіймаючись. Світ пливе, ледь утримуюсь на ногах. — Прошу… дозволь йому жити. Я нічого не вимагаю. Віддам його… в дитбудинок. Навіть не знатиму, хто це. Ні імені, ні статі. Ніколи. Тільки… поступись, Марате. І обіцяю тобі — я виконаю будь-яку твою забаганку. Буду тією, яку ти хочеш бачити поруч. Клянуся. 

Мій голос рветься на шматки. Сльози течуть. Такі гарячі... Безсоромні. Сльози відчаю.

Я благаю людину, в якій ніколи не було нічого людського. Але ця дитина — єдине, що ще тримає мене на поверхні.

Я — вагітна. Це страшно, ризиковано і це шокує, але найбільше мене лякає – це ще одна смерть безневинного життя. Я, може, й не встигну побачити дитину після пологів… Але не дозволю її вбити. Нізащо!

У мені прокидається щось звіряче, дике. Як у тієї матері-вовчиці. Я вже відчуваю, як кидаюсь на кожного, хто загрожуватиме нашій безпеці.

— Це буде тобі уроком, — його погляд байдужий, мов дивиться на щось нижче за людину. — Припини істерику. Це ще навіть не дитина. Це — плід.

— Не забувай, що це — від коханого чоловіка! — вигукую я. Мій голос надтріснутий, у ньому — пристрасть, біль і відчай.

Марат зціплює зуби так, що на вилицях ходять жовна. Я бачу, як закипає. Він різко рушає до мене. І вперше я… відступаю.

Вперше — я боюсь, що дійсно зашкодить. Я, яка завжди трималась майже рівно з ним, зараз — така сама, як усі, кого він знищував тортурами.

Його очі — колодязі люті й жаги помсти. Я намагаюсь сховатись за медичним апаратом, але це нічого не дає. Той летить у стіну й розбивається з оглушливим гуркотом. Він підходить. Секунда — і його рука замикається на моїй шиї. Міцно. Як сталевий капкан. Він штовхає мене назад, голова різко б’ється об стіну. В очах темніє. У вухах гуде.

— То давай! Убий одразу! Чого чекаєш?! — вичавлюю крізь брак повітря.

— Як тільки ти прийдеш до тями — я не злізу з тебе. Доти, поки ти не приймеш мою дитину. І ти забудеш про будь-кого іншого, якщо не хочеш стати моєю слухняною твариною. А це, повір, знищить тебе. Повністю. Я про це подбаю особисто.

Говорить тихо, рівно, навіть спокійно. Але від цих слів у мене по шкірі — мурахи, а серце стискається від жаху.

— Тобі доведеться бути дуже обережним, Марате. Бо я роздеру тобі горлянку при першій нагоді, — відсіч у тому ж тоні. Я вчуся у нього. Вчуся знищувати словами.

— Знаєш, Вікторіє... — витягує з рукава металевий ніж і неспішно підносить до мого горла. — Зараз у мене шалене бажання відрізати тобі язика. І здається, це принесе мені задоволення. Як думаєш?

Я боюся навіть ковтнути слину. Лезо — сталеве й гостре — торкається шкіри. Але я навіть не кліпаю. Дивлюся йому просто в очі. В його безодню.

— Тоді відріж одразу і руки, і ноги. Щоб я не змогла втекти. І не мала змоги захиститися від монстра, яким ти є, — кажу рівно. Мій голос спокійний, але всередині — палає вогонь.

— Кхм, — роздається у дверей.

Ми одночасно завмираємо, різко повертаючи голови. Валерія стоїть на порозі, стримана, але в очах — щось тривожне.

— Усе готово, — промовляє вона, — але потрібно зробити кілька аналізів і тоді починаємо. Перейдемо до іншого кабінету. 

Марат повільно прибирає ніж від мого горла, проте дихати вільніше я не можу. Його пальці ще якийсь час тримають мене за шию, перш ніж він зухвало відпускає, наче я вже зламалась. 

Він усміхається, вдихаючи мій страх, мов парфуми — солодкий, майже п’янкий аромат його перемоги.

— Чудово. Роби, що треба.

Він хапає мене за лікоть і штовхає до Валерії. Та робить крок назад, мало не перечепившись. Її кулаки стиснуті, обличчя бліде, але вона намагається зберігати байдужу маску. Її очі на мить перетинаються з моїми — в них усе: і жах, і сором, і німий спротив.

— Якщо спробуєш їй допомогти — твого братця пущю на фарш. Ми це все вже проходили, чи не так? — попереджає Марат.

Валерія здригається, але майже одразу опановує себе.

— Мироне… Я зроблю все, що потрібно. Погрози на мене давно не діють, — її голос рівний, професійний.

— Молодець, — киває він. Його усмішка — мов розчинена у повітрі отрута.

— Ходімо, Вікторіє.

Я не рухаюсь. Серце скажено калатає, ребра ледь витримують. Тіло пручається, як перед тваринною небезпекою. Розум кричить: тікай! Але ноги… стоять, вросли в підлогу.

— Мені викликати допомогу? — лунає голос Марата. Повільний. Ледачий. Як лапа хижака перед стрибком.

Я роблю крок. Потім ще один. І кожен — мов по лезу.

— Розумничка, — шепоче він, майже лагідно. І саме тому — страшно. Цей тон розриває мене зсередини, шматує душу, бо йому подобається… бачити мене зламаною. Безсилою. Слухняною.

Мерзенний. Він насолоджується кожною миттю мого падіння.

Коридорами приватної лікарні снують охоронці. Вони — як тіні, мовчазні й невідступні, — заполонили все крило, яке належить клану. Вікна ззовні затягнуті важкими сталевими ґратами, крізь які не пробитися навіть погляду. У цій стерильній, бездоганно чистій будівлі панує гнітюча, майже мертва тиша. Її розтинають лише рівномірні кроки вартових, розставлених по периметру.

Немає виходу. Жодного. Ні таємних дверей, ні крихітної щілини в просторі, крізь яку можна було б вислизнути. Простір навколо стискається, як пастка. І що довше я тут — то сильніше здається, що ця лікарня — не місце лікування, а стерильно вибілена клітка. Для таких, як я... Щоб добити тих, хто все ще може боротися. 

Я мушу бути обережною. Мушу думати. Рахувати кожен рух, кожен погляд. А всередині все кипить. Вогонь ллється по венах. Я ніколи не стану частиною їхнього злочину. Не ляжу мовчки під чужий вирок! 

Валерія веде мене до процедурної. Усередині — медичне обладнання, шприци, колби, запах ліків і стерильності, який в’їдається в горло. За нами заходить охоронець і мовчки заступає двері.

— Сідай, — киває вона коротко. — Спершу введу ліки. Легке седативне. Допоможе трохи заспокоїтись.

Я повільно опускаюся на край стільця. У грудях важко. Повітря наче розчавлює легені, а не наповнює їх. Я не дихаю — я хапаю життя ковтками, як після удару.

— Це... обов’язково? — питаю хрипло. Голос тримається на волосині. Погляд — на її пальцях, що вже стискають шприц. Там, за блиском металу, — межа. Якщо вона зробить укол, я, можливо, більше не зможу боротися.

Лікарка хапає мене за руку — несподівано рішуче. Її дотик твердий, упевнений, без ані тіні страху чи злоби. Наче все вже вирішено. Наче саме зараз починається щось важливе.

Наші погляди зустрічаються. У її очах — мовчазний крик. Гучне, безслівне запевнення: я з тобою. Там — не лікар і не заручниця клану. Там — жінка. 

— Заспокойся. Я не зашкоджу, — каже вона твердо. І на мить мені здається, що в цьому погляді — більше, ніж просто професійна витримка. Наче... співчуття? Надія? А може, я просто відчайдушно хочу в це вірити. — Давай же… — її губи ледве ворушаться, шепочучи майже беззвучно. Як знак. 

І я вірю. Бо іншого шансу немає. Бо зараз — я в її руках. У руках жінки, яка може зрадити. А може — врятувати.

Валерія нахиляється до мене, вводить у вену якусь прозору рідину. Рух — точний, спокійний. Але її очі… не байдужі. В них щось блимає. Чи то рішучість? А може — відчай, як і в мене. 

— Тепер посидь, — мовить вона, і наче навіть намагаюється звучати сухо. — Мені потрібно підготувати ще кілька ін’єкцій.

Вона відходить до медичного столика, починає метушливо набирати препарати в шприци. Один. Другий. Третій. Скляні ампули клацають, розбиваючись у спеціальному контейнері — звук надто голосний у цій тиші.

Навіщо стільки?

Я дивлюсь, як її руки, зібрані в нервовий, чіткий рух, готують щось, що може зламати моє тіло. Або… зберегти життя в мені.

Вона підходить знову. Протирає мою руку ватою і вже так ретельно, що від цього спирту мене нудить — запах занадто різкий, хімічний, він б’є в мозок, як сигнал тривоги. Валерія схоплює мене за руку. Сильніше, ніж потрібно.

Але цього разу її долоня тремтить.

Вона боїться?

Я бачу, як голка дрижить у її пальцях. Що вона задумала? Адже щойно першу ін’єкцію вона зробила чітко. Проте зараз відбувається щось дивне. 

— Тихо… Ти навіть не відчуєш, — бурмоче вона, швидко глянувши мені у вічі. І цей погляд… щось у ньому є. Він ніби кричить: вір мені зараз, тільки зараз.

Я напружуюсь, але не пручаюсь. 

— Досить вже, Вікторіє! — раптом зривається вона на галас, а я здригаюся від несподіванки. — Кілька уколів — це не кінець світу! Навіть дитина витримала б краще! — і з цими словами звертається до охоронця, вже не криючись: — Агов, телепеню! Підійди, потримай її! Не бачиш, вона виривається?

Я завмираю, розгубившись. 

— Візьми передпліччя і зап’ястя, — командує вона вже як справжній лікар.

Охоронець підходить. Я чую, як він дихає — настільки він близько. Його пальці хапають мене за ліву руку, стискають майже до болю. Чоловік нависає, немов тінь, і забирає в мене весь простір, повітря, волю. Я скута, затиснута, ніби у лещатах. Але… права рука залишається вільною.

Я не рухаюсь. Лише вдихаю — повільно, глибоко. Шкірою відчуваю тріщину в системі.

І тоді бачу очі Валерії. Вона не кліпає. Її погляд — гострий, мов скальпель. І направлений на нього. На охоронця. Вона мовчить, але її очі кричать мені в душу: Зрозумій. Зараз. Єдиний шанс!

Я повертаю голову і все розумію, більше не зволікаю. Моя вільна рука ковзає до охоронця. Безшумно. Кожен рух — ніби в сповільненій зйомці. Пальці натрапляють на кобуру під піджаком. Ще мить — і стискають руків’я пістолета.

Метал — холодний, важкий. Реальний.

Я зриваю руку, різким рухом витягую пістолет і наставляю його на чоловіка — просто йому в пах.

— Забери від мене свої брудні лапи, — шиплю, я. Мій голос низький, чужий навіть мені самій.

Охоронець завис наді мною ще на мить, повний впевненості. А потім — зрозумів, що щось вже не так. Страх блимає в його очах. Він різко відскакує назад, ніби обпечений, відлітає на кілька метрів, затинаючись у своїх ногах, не зводячи з мене погляду.

І в цю мить — я знову дихаю.

Груди здригаються, легені розширюються вперше за вічність. Палець на курку, дуло тримається рівно. Я переводжу приціл на лікарку — її обличчя застигає. Вона миттєво відступає на крок, мовчки коситься на охоронця, очі її напружені, але… там схвалення. 

Я зіскакую зі стільця, обережно, мов на мінному полі. Кожен рух — продуманий до міліметра. Ступаю до дверей, не зводячи погляду з чоловіка, який завмер за два кроки від мене. Ближче, ніж мені безпечно. У нього на обличчі — напруга. Він більше не розгублений. Він оцінює шанси. І це гірше за страх, бо кожної секунди він може напасти. 

— Не рухайся!

Він не слухається. Робить півкроку.

Я бачу, як напружуються його передпліччя, як зміщується вага тіла. Він готується до ривка. І я знаю: якщо кинеться — я не встигну до дверей. Але вистрілю. І звук почують усі.

— Мені вже нічого втрачати. Справді хочеш ризикнути? — додаю глухо, і ці слова, здається, зупиняють його. Принаймні зараз.

М’язи тремтять від напруги, як струна перед розривом. Я повільно, майже не дихаючи, відходжу спиною до дверей. Кожен рух — мов у сні, де один неправильний крок призведе до падіння у прірву. Валерія мовчить, але її очі… Вони кричать: біжи, поки можеш!

Але що далі? Це крило — пастка. Охоронці, коридори, зачинені двері. Кожна щілина — під контролем. Єдине, що можу зараз — не дозволити нікому наблизитися. Тримати дистанцію. Тримати зброю.

Я вже майже біля виходу. Залишився лише один крок. Та розум підказує: треба щось вигадати. Сигналізація. Я бачила її на стіні, трохи далі, метри три по коридору. Якщо дотягнутись — з’явиться шанс. Малий, але мій. Може, зробити саме це Валерії? А я підстрахую, бо ця дія буде під прицілом. Тож ніяких питань до неї не буде. 

Або ж… Операційна. Там, за іншими дверима. Можна зачинитися й виграти кілька хвилин. Подумати... А головне — вентиляція. У кожній операційній вона є. Це може стати моїм шляхом. Моїм виходом.

Я дивлюсь у бік дверей, вимірюючи відстань. Мої шанси. Рахую кожен міліметр, кожен подих. Валерія веде погляд за мною, не розуміючи мого задуму — але не заважає.

І тут... наче повітря змінюється. Стає холодним, мов крижаний протяг лизнув щиколотки. Ледь відчутно, але тіло здригається. Позаду щось є. Я знаю, ще до того, як повертаю голову.

Двері прочинені.

Все руйнується. Погляд Валерії — переляканий. Охоронець напружується, в очах — рішучість. Вони побачили його раніше, ніж я.

І в наступну мить — мов з темряви — важка, знайома рука стискає моє зап’ястя. Сильна, владна. Марат.

Мене затоплює хвиля люті. Цей демон знову тут. Його хиже чуття — мов прокляття! Він з’являється завжди в останню мить, розбиваючи мої надії, мов скло.

Але я більше не боюсь. Лють в мені проростає, стає силою. Я не відступлю. Не скорюсь. Навіть якщо наступна секунда — остання!