Раді Вас бачити!

Вікторія

Оля сьогодні виглядала незрівнянно. Блакитна фатинова сукня м’яко огортала її тендітну фігуру, довге світле волосся спадало на плечі легкими хвилями, а ніжний макіяж робив її схожою на щасливу Попелюшку, яка нарешті дочекалася свого балу.

Гості — рідні, друзі, близькі — щедро обсипали її увагою, квітами й подарунками, а сама Оля сьогодні не ходила, а порхала між столиками, мов метелик. Весела, світла, по-справжньому щаслива.

Поряд із нею майже весь вечір крутився Левко — її п’ятирічний син. Світловолосе маленьке янголятко в блакитному костюмчику, який робив його ще кумеднішим. Він дзвінко сміявся, тягнув маму за руку, щось безупинно розповідав і дивився на неї так, ніби Оля була центром його маленького всесвіту.

Я досі пам’ятаю, як вона вперше розповіла мені про сина. І як сильно я тоді здивувалася, коли побачила його наживо.

Левко був надто спокійним і світлим для цього світу. За весь час я бачила його в сльозах лише одного разу — коли він упав і роздер коліна до крові. Та навіть тоді не влаштував істерику, а лише тихо схлипував, стискаючи зуби.

Попри те, що Оля виховує його сама, без чоловіка, вона справляється дивовижно добре. Навіть власних батьків постійно сварить за те, що ті надто балують онука й буквально душать його любов’ю.

І щоразу, коли я дивлюся на Левка, всередині щось дивно ворушиться. Я починаю думати про дітей. Про сім’ю. Про щось тепле й нормальне, чого в моєму житті ніколи толком не було.

Цей малий надто особливий, щоб не змусити когось мріяти. Навіть таку, як я.

Я підловлюю Олю біля панорамного вікна, коли вона, трохи втомлена від уваги гостей, замріяно вдивляється у вечірнє небо.

— Це тобі, — тихо кажу, простягаючи їй невелику пласку коробку, загорнуту в яскравий папір.

— Щось підозріло легеньке, — сміється вона, жартівливо струшуючи подарунок.

А потім відкриває.

Її очі округлюються від шоку, коли вона бачить авіаквитки до Берліна й запрошення на персональну виставку з її ім’ям.

— Це… неможливо! — видихає вона надто голосно.

— Неможливо — це й далі ховати твій талант у підвалі, — тихо відповідаю я.

Оля одразу кусає губу й нервово озирається на батьків, ніби боїться, що вони почують.

— Віко… Те, що мої картини подобаються тобі, ще не означає, що вони сподобаються критикам. Це ж Берлін. Галерея! Персональна виставка… — вона шепоче, ховаючи своє захоплення десь глибоко під звичними сумнівами. — Ти взагалі нормальна?

Я ледь усміхаюся.

Попри любов батьків і нескінченну турботу про Левка, Оля досі живе так, ніби мусить у когось просити дозволу бути собою. У свої двадцять п’ять вона ховає майстерню в підвалі, пише неймовірні картини й дозволяє матері раз по раз переконувати себе, що мистецтво — це дурниці.

Тетяна Валентинівна ніколи не сприймала її творчість серйозно. І, здається, саме тому Оля досі боїться повірити у власний талант.

— Я можу бути надто прискіпливою до мистецтва, Олю. Але твої картини висять у наших колег і в мене вдома. Ми всі від них у захваті. Просто спробуй нарешті вийти з тіні. Ти навіть не уявляєш, скільки втратила за ці роки, ховаючи свій талант у затхлому підвалі.

Очі Олі миттєво блищать, а на віях тремтять перші сльози.

Вона різко кидається мені на шию.

— Це ж шалені гроші…

Справа зовсім не в грошах.

Я ніколи не вміла правильно втішати людей через дрібниці. Не співчуваю через зламану праску чи кота, який зжер документи. Мої проблеми завжди були значно гіршими. Я з тих, хто виживає.

Зараз дуже чітко бачу: Оля застрягла десь посеред власної темряви, а я можу дати їй трохи світла. Просто відчуваю, що так правильно.

— Не переймайся. Це тобі авансом на кілька днів народження вперед, — жартую я, коли вона вдруге стискає мене в обіймах так, що аж хребет тріщить.

Я взагалі не люблю всю цю надмірну сентиментальність. Але з Олею чомусь дозволяю собі бути м’якшою. Навіть трохи вірити в дива.

— Ну все, йди вже. Збирай увагу від гостей, — легенько підштовхую її назад до залу.

Вона буквально спалахує щастям.

Порхaє між людьми, сміється, обіймає когось, щось розповідає — і цей її сміх такий щирий, що ним неможливо не заразитися.

Зрештою Оля змушує й мене взяти келих шампанського й хоча б на кілька хвилин відчути цю легкість.

— Тітонько Віко, а чому мама в блакитному, а ти в червоному? — раптом запитує Левко, сором’язливо зупинившись поруч і втупившись у мою сукню.

Я присідаю перед ним навпочіпки.

— Левко, ми ж друзі. Яка ще «тітонька»? — сміюся й легенько щипаю його за носа.

— Ну добре… Віко, — серйозно виправляється він. — То чому?

— Кожному пасує свій колір, — усміхаюся я. — Твоя мама схожа на янгола. Вона добра, ніжна й світла, тому їй дуже пасує блакитний. Це колір неба, де живуть янголи. Згоден?

Я поправляю його маленький метелик на шиї.

— Ти в нас теж маленьке янголятко.

— А червоний? — допитується він.

Я на мить замислююся. Бо ж не скажу дитині, що червоний — це колір моїх особистих демонів.

— Червоний — це любов. І трохи вогню, — задумливо кажу я. — А ще — злість. Бачив коли-небудь, як бика дражнять червоною хусткою?

— Бика? Ні, — хмуриться Левко.

— Люди махають перед ним червоною тканиною, і бик починає злитися.

Хлопчик кілька секунд мовчить, уважно обдумуючи мої слова, а потім раптом питає:

— А тобі більше подобається махати хусткою чи бігати за нею?

Я зависаю.

Серйозно? У п’ять років такі питання?

— Буває по-різному, — зрештою усміхаюся я, знизавши плечима. — Життя непередбачуване.

— Але ти теж гарна, як мама, — заявляє він із такою впевненістю, ніби повідомляє щось абсолютно очевидне.

Після цього швидко цілує мене в щоку й одразу тікає назад до бабусі.

Я лише тихо сміюся й знову беру келих із шампанським. 

Сідаю в крісло. Розслабляюся.

Та думки знову вперто повертаються до Громова. До його дивної пропозиції. До цієї привабливої довіри, яка ніяк не дає мені просто поставити підпис і дозволити собі хотіти його без внутрішньої боротьби.

Телефонний дзвінок лунає раптово.

Не мій. Смартфон лежить зовсім поруч, і екран яскраво спалахує ім’ям: «Тітова — кадровик».

У грудях щось неприємно стискається.

Оля помічає підпис майже одночасно зі мною. Швидко бере телефон і, навіть не глянувши в мій бік, відходить убік.

Я мовчки проводжаю її поглядом, чіпляючись за кожен рух. За те, як напружуються її плечі. Як тремтить рука з телефоном. Як змінюється голос.

А коли Оля повертається — я вже сама йду їй назустріч.

Її очі потьмяніли. У куточках губ застигло щось схоже на поразку. І коли я торкаюся її руки — вона крижана.

— Добре. Заберу документи в понеділок, — чую її голос.

У мене всередині все різко холоне.

— Що сталося? — тихо питаю, уже відчуваючи недобре.

— Мене звільнили, — шепоче Оля.

Разом із цими словами ніби згасає сама. Плечі опускаються. Усмішка, яка ще хвилину тому світилася на її обличчі, зникає без сліду.

— Маячня, — одразу відмахуюся я, намагаючись усміхнутися заспокійливо. — Такі рішення не ухвалюються без мого відома.

Мені хочеться вірити, що це помилка. Або чийсь дурний жарт.

— Це правда, Віко, — відповідає вона тихо, але твердо. — У понеділок забираю документи з відділу кадрів.

— Хто дав наказ? — питаю, вже ненавидячи відповідь ще до того, як почую її.

— Згори.

Оля різко підводить підборіддя й дивиться на мене так, ніби силоміць стримує сльози.

— Чудовий подарунок на день народження, правда? — гірко всміхається вона, стискаючи телефон.

— Громов, — видихаю я крізь зуби.

Ах ти ж паскуда…

Раптом усе складається в надто логічну картину. Ось чому сьогодні він був таким спокійним. Таким стриманим... Таким правильним!

Я вже майже повірила, що Громов охолов, узяв себе в руки або хоча б зрозумів, що перегнув межу.

Але ні. Він просто вирішив ударити інакше. Не по мені. По Олі. По єдиній людині, яка для мене справді важлива. 

І що тепер? Чекатиме, поки я сама прийду просити? Благати? Погоджуватися на його умови?

Оце вже не просто бісить. Він переступив межу.

— Не кип’ятися. Це не його ініціатива, — криво всміхається Оля й вихоплює з найближчого столу келих шампанського.

— Та невже? — пирхаю від злості. 

— Віко… — вона осушує келих одним ковтком. — Це Уваров. А Тимур Давидович… просто посприяв. По-дружньому, мабуть.

— Уваров? — тепер я вже справді нічого не розумію. — Звідки ти це взяла?

— Зранку кур’єр приніс величезний букет троянд, — Оля нервово проводить пальцями по келиху. — А в листівці — привітання від Даміра й квиток. Він написав, що відправляє мене на заслужений відпочинок. Тиждень у Греції. Виліт — у понеділок після обіду.

Вона коротко хитає головою, ніби сама досі не вірить у цей абсурд.

— Навіть час розрахував так, щоб я встигла заїхати в офіс і забрати документи з кадрів.

Я дивлюся на неї, намагаючись скласти все докупи.

— І як між собою пов’язані курорт і звільнення? Це ж просто відпустка, Олю. Поїхати в Грецію — чудово. А втратити роботу — не дуже. М’яко кажучи.

— Просто повір мені, — вона втомлено всміхається. — Уваров мстить. І, мабуть, щиро вважає, що я це заслужила.

Її усмішка ледь помітна. Сумна. Майже змирена.

— Але знаєш що? — Оля раптом піднімає на мене очі. — Тепер я хоча б можу поїхати до Берліна без прохань про відпустку. А квитки в Грецію перепродам. Можливо… так навіть краще.

Вона говорить про це так спокійно, ніби її звільняють не вперше. 

— Що між тобою й Уваровим? — не витримую я.

— А що між тобою й Громовим? — Оля примружується, дивлячись на мене з гіркуватою усмішкою. — Складно, так?

Я важко зітхаю.

— Ще й як.

— Тоді плюнь на все хоча б сьогодні, — вона легенько штовхає мене плечем. — Левка на вихідні забирають батьки, а я хочу веселитися й напитися до нестями.

— Через звільнення?

— Ні, — Оля щиро усміхається. — За свої двадцять п’ять… І за нове життя. Я досі не можу повірити, що матиму виставку в Берліні! 

Я дивлюся на неї кілька секунд, а потім усе ж усміхаюся у відповідь.

Випити за нове життя до нестями? Що ж… Непоганий тост.