Раді Вас бачити!

Тимур

Сьогодні мені хочеться тиші й простого домашнього затишку з Вікою… Хоча кого я обманюю? Брехати самому собі — те ще заняття. Я просто хочу, щоб вона почала звикати до мого дому. Щоб відчувала себе тут у безпеці. Щоб залишалась. Хоча б час від часу.

Напрошуватися з пропозицією переїзду поки рано, але… я вже знаю, чого хочу. А саме — щоб вона була поруч. Частіше. Глибше. Ближче.

Ми заїхали в магазин по продукти. Сьогодні я вирішив: вечеря має бути особливою — як і вона сама.

Поруч з Вікою я вперше відчуваю, що потребую не просто жінки, а саме її. Це не про кохання з першого погляду — у таке я не вірю. Але я знаю точно: свою я вже знайшов.

З нею не тільки шалений секс, а й цікаві суперечки, дотепні жарти, провокації… І навіть моменти, коли вона може стати ніжною, мов ручна кицька — але тільки якщо сама захоче. Цю жінку я хочу бачити щоранку. І здається, моє рішення вже не похитнути.

Мабуть, вона здогадується, куди мене хилить. Особливо коли я простягнув їй піжаму — новий шовковий комплект, максимально зручний і стильний. Вона глянула спершу на одяг, потім на мене… І в її погляді я побачив усе: здивування, вдячність і… розуміння.

А коли я запропонував їй обрати фільм, навмисне увімкнув серіал. Бо хочу, щоб це стало нашим ритуалом: пару серій перед сном, після вечері й важкого дня.

Ми вже переглянули кілька серій, коли її рука, замість попкорну, раптом опинилася в мене на стегні. Я здригнувся — не очікував такої ініціативи. Але якщо чесно… мене це вбиває. Миттєвий сплеск збудження, пульс в скронях, навіть мозок плавиться.

— Віко, давай іншим разом, — лагідно беру її руку й цілую в долоню. Ні, я не святий, але після наших вихідних — поки вистачить.

— Але ж ти сам хотів… — вона натякає на нашу розмову, граючись інтонацією, але я вже бачу в її очах невдоволення.

— Я натякав, що я зітру з твоїх губ помаду у пристрасному пориві, — підморгую з усмішкою, злегка нахиляючись до неї.

— Але ти ж сам мене змусив стерти її… — бурчить вона ображено, намагаючись підвестися, але я притискаю її до себе.

— То тобі не цікаво просто полежати зі мною й подивитися серіал?

— Цікаво, але ж ми могли б…

— Мурочко, в тебе забагато цих «але». Лягай, їж попкорн і дивись серіал, — трохи додаю звуку й вдоволено відчуваю, як вона притискається до мене й вкладає голову мені на груди.

Минає хвилин десять, і вона засинає. Я давно помітив її втому, ці нескінченні позіхання, мляві репліки про вчинки героя в серіалі.... Моя дівчинка втомилась. Я усміхаюся, обережно вкриваю її ковдрою і відставляю попкорн на підлокітник дивана. Не настільки ж я виродок, щоб тягнути її в ліжко, коли вона ледве тримає очі відкритими!

Телефон, залишений на подушці, спалахує повідомленням. Я хотів був його проігнорувати, але побачив ім’я: Олексій Андрійович, директор служби безпеки. Відкриваю чат і знаходжу надіслані файли — повна інформація і список співробітників, що підпадають під наші критерії підозрюваних.

Гортаю повільно, без ентузіазму. Понеділок після шалених вихідних завжди віддається в голові. Читаю список людей, які часто затримувались в офісі, мали кредити або дорогі покупки… Мій погляд ковзав по тексту, аж поки не зупинився на імені, яке я не міг не помітити: Орлова Вікторія Володимирівна.

Я дивлюсь вниз, на дівчину, що мирно притиснулась до мене, обійнявши своєю тоненькою рукою, й ледь чутно сопе на моїх грудях. Виглядає такою спокійною, безтурботною. Хоч іноді й перетворюється на фурію.

Не стримуюсь і переглядаю за якими критеріями її внесено до списку підозрюваних. Часто затримувалась після роботи. Погасила кілька кредитів. В компанії — новенька.

Допускаю думку… І одразу ж перекреслюю її. Ставлю хрест біля її імені.

Чому? Та все просто. Віка завжди завалена аналітикою, презентаціями й плануванням проєктів — як моїх, так і Даміра. Як виявилося! У неї в підпорядкуванні — дванадцятеро людей. Вона не просто затримується — вона пахає, і за це отримує гідну зарплатню.

Кредити? Буває! До того ж, якщо глянути в її трудову — раніше вона заробляла копійки. А зараз — ще й Дамір підключився з підробітком. Не дивно, що змогла швидко все погасити. А її статус «новенької»… Вона занадто розумна, щоб опускатись до дешевого шантажу.

Якщо тільки… Це не Аня, — підказує мозок.

Але ж… Віка знала про мої стосунки з Анею. Якби хотіла пробити мене, то пішла б не через дівчину, а напряму. Та й Аня без мене — ніхто. Втім… Жодних «раптом»!

«Викресли Орлову Вікторію Володимирівну зі списку. Вона тут ні до чого» — пишу я Олексію, остаточно вирішивши.

«У вас є на це аргументовані докази?» — відповідає він.

Я злегка дивуюсь і піднімаю брову.

«Є. Вона — моя жінка»

Почуваюся, як шістнадцятирічний підліток, який виправдовується перед учителем.

«Це не виключає шантаж» — в мене аж зуби зводить.

«З її розумом і доходами — такий розмір шантажу просто смішний» — пишу коротко, без зайвих пояснень. Врешті-решт, хто тут головний? 

«А якщо справа не в грошах? Вона прийшла, закохалась у боса і вирішила усунути конкурентку. До того ж, зникнення грошей з шухляди Василенко припинилось саме зараз. Розумієте? Це не привід підозрювати навіть найближчих, Тимуре Давидовичу!»

У мене руки зачесались, щоб не схопити клятий телефон і подзвонити нахабі, який уявив себе крутим детективом! Але не можна. Вікторія так солодко спить, і я відчую себе останнім ідіотом, якщо розбуджу її своїм психозом.

«Викресли її зі списку й не вигадуй зайвого. Краще ще раз поговори з Анною та з’ясуй, з ким із цього списку вона не ладнала» — стримано відповідаю.

«Як накажете, Тимуре Давидовичу» — і навіть через повідомлення я відчуваю, як це верещить від внутрішньої зневаги й жаги продовжити суперечку. Але, на жаль для нього, я тут на голову вище. І накази віддаю теж я.

Додивляюся серію, взагалі не розуміючи, про що там іде мова. Думки крутяться навколо одного. У списку підозрюваних не так і багато імен. І це вже щось. 

Я обережно встаю, підхоплюю дівчину на руки.

Ну як? Як узагалі її можна в чомусь підозрювати? Така маленька, тендітна, ласкава кицька на моїх грудях… Якщо не зважати на її характер. Цей маленький носик упирається мені в груди, розпатлане волосся обрамляє її обличчя. Вона красива в будь-якому стані. А те, що вона сказала сьогодні: «Я вже твоя, Тимуре, і не хочу бути більше нічією» — просто зносить дах. Без жодного попередження.

Я вкладаю її в ліжко й сам лягаю поруч, намагаючись не потривожити. Я — чортів ювелір. Віка навіть уві сні тягнеться до мене ближче, притискає мою руку до себе, наче боїться, що я зникну… Ні, мою Мурку я більше не відпущу. Навіть на секунду.

Тьху, старий маразматик, цей Архипов! Навіщо я взагалі відповів на його повідомлення? Тепер у голові — рій думок, а мозок, наче навмисне, продовжує крутити його доводи про те, що моя жінка… може бути головною фігурою в цьому брудному шантажі.

Вона? Віка?

Усе в мені чинить опір цій думці, але ж… саме так і починаються підозри. Спершу відкидаєш, смієшся. Потім виправдовуєш. А далі? Далі вже пізно, бо довіряв тому, хто першим встромить ніж у спину.

Я обережно дивлюсь на неї. Вона спить, дихає рівно, щічка знову притиснута до моїх грудей. Її пальці міцно тримають мене, наче я — її якір. Така беззахисна. Така... щира. Невже це маска?

Зупинись, Тимуре. Ти ж сказав — довіряєш. То чого тепер трусишся, як школяр? Хочеш перевірити телефон? Ні, ти ж не з тих, хто лізе у чужі сумки і читає переписки.

А може, настав час? Може, якщо навіть у найменшій частині серця лишився сумнів — краще розібратись зараз, а не коли пізно?

Я зітхаю.

Навіть думати про це огидно. Я чоловік. Я керівник. Але з нею… я просто той, хто хоче спокою й чистоти. Я вже їй довіряю. Але цей голос… чортів голос у голові шепоче: а ти про неї хоча б щось знаєш? 

Що ж, таємниці починають пробиратися крізь щілини, а по переду ще багато чого цікаво. Якщо ви вже тут і зараз, я буду безмежно рада вашому коментарю :З