Раді Вас бачити!

Тимур

Я чекаю, поки Віка вийде в головний хол.

І щиро дивуюся: на ній — не характерні її стилю речі. Кросівки, джинси, футболка, поверх — піджак. Вона задумливо щось набирає на телефоні, рухаючись до виходу майже наосліп.

— То що, подумала над моєю пропозицією? — приєднуюсь до неї.

Віка здригається і майже вистрибує на місці, поспішно ховаючи телефон. Це змушує мене напружитись — вона щось приховує.

— Я ще не вирішила, — її зелені очі метушливо бігають по залу, уникаючи мого погляду. — Дай мені час до завтра, добре?

— Добре... Я про щось таке і думав, тому вже найняв охорону. Не лякайся, якщо помітиш за собою хвіст, — кажу м’яко, але не маю наміру відступати.

Її обличчя миттєво змінюється.

— Що ти... зробив? — питає вона з подивом, ніби я порушив щось особисте, чого торкатись не мав. І, можливо, так воно і є. — Тимуре, все під контролем! Думаєш, після такого розголосу цей покидьок наважиться ще раз з’явитись?

— Злодії завжди повертаються на місце злочину. Це доведений факт, — холодно кажу я, не реагуючи на її емоції.

— Мені треба час до завтра, — майже здається вона, стискаючи губи.

— Ти можеш робити що завгодно, — знизую плечима, — але мої умови залишаються незмінними.

— Твої умови не залишають мені вибору, — ледве чутно каже вона, але ж з яким запалом! — Добре. Ти переміг. Але дозволь мені хоча б зібрати речі без сторонніх очей. І так вистачає косих поглядів від сусідів...

Я звужую очі.

Мене бісить те, як вона відсторонюється від охорони. І ще більше — те, що погоджується переїхати до мене не з бажання, а через тиск. Та все ж, чим ближче вона буде до мене — тим краще я зможу її контролювати.

— Вони не підніматимуться до квартири. Просто чекатимуть на вулиці.

— Тимуре… — в її голосі з’являється лід. — Жодної охорони. Я зберу речі сама. А ти… забереш мене. Ти ж сам обіцяв допомогти з речами, пам’ятаєш?

Змінює тактику. Дивиться з-під вій, мов тіньова актриса.

Я мовчу. Довго. І це мовчання змушує її нервово переминатись.

— Домовились. Але постарайся зібратись якомога швидше. Мені не подобається, що ти будеш сама в незахищеному місці.

— Домовились! — вона розцвітає в усмішці, стає навшпиньки й залишає гарячий поцілунок на моїй щоці. — Все, Мурчику, я побігла. В мене справді багато речей. Не нудьгуй, — промовляє й швидко вислизає із моїх рук до виходу.

— Мурчик… — шепочу я, смакуючи це прізвисько, мов улюблений спогад. У грудях тепліє, але тиха, тривожна напруга не відпускає, поки я стежу за нею поглядом.

Що ж ти робиш зі мною, Вікторіє?

— Тимуре Давидовичу! — задиханим від бігу голосом, вигукує Архипов. За ним, мов тінь — Аня, бліда, ніби вся кров щойно залишила її тіло. Ця вибухова комбінація вже сама по собі насторожує. Я машинально вирівнюю спину. 

— Нам треба поговорити. Без зайвих вух, — тихо, дещо змовницько каже Архипов.

— Щось серйозне? — запитую, краєм ока поглядаючи на годинник. — Робочий день закінчився півгодини тому. Чому ви досі тут? Анно?

Я намагаюся привернути її увагу, але дівчина напружено дивиться крізь скляну стіну, проводжаючи поглядом Вікторію, яка щодуху квапиться до своєї машини.

— Це дуже серйозно. І стосується... Вікторії Володимирівни, — запевняє Архипов. — Все спрацювало! Ходімо.

Я переводжу погляд спочатку на нього, потім — на Аню, яка стискає пальці так, що кісточки біліють. Усе стає на свої місця... Але навіть попри це, я поки що налаштований скептично — мені потрібні факти, а не емоції. Проте грудях різко стискає — я дивлюсь на парковку, де вже не видно Віки.

— Ходімо в мій кабінет, — запрошую їх.

— Краще одразу до фінансового відділу, — перехоплює ініціативу Архипов, і натискає потрібний поверх у ліфті.

— Аню, ти в порядку? — звертаюся до неї, вже чітко відчуваючи напругу та страх, що буквально проявляється у кожному її русі. Вона тиснеться в куток, голову схилила. Як для дівчини, яка ще вчора сміялась на зборах — надто скута.

— Так, усе добре, — голос тремтить, як струна.

Я переводжу погляд на Архипова. Він хмурий, мовчазний, уважно спостерігає за кожним її подихом. В ліфті панує тиша — густа, важка, мов перед бурею.

Ми заходимо в офіс. Аня зупиняється біля дверей, наче вперше тут. Архипов іде просто до її столу, нахиляється до ящика й кивком підкликає мене.

— Подивіться, — він вказує на відкриту шухляду.

— Тут був конверт із готівкою? — питаю, і горло враз пересихає.

— Саме так. І, як на диво, сьогодні він зник. Я щодня просив Аню перевіряти наявність грошей вранці та ввечері, а також звітувати, хто підходив до її столу. Вранці конверт був. А ввечері — його вже не стало, — він говорить чітко, впевнено, розмахуючи пальцем. — І єдина людина, яка сьогодні підходила до неї — це Вікторія Володимирівна.

Я дивлюсь на Аню. 

— Це правда? Вікторія справді приходила до тебе особисто?

Мозок гарячково перебирає варіанти. Робочі справи? Малоймовірно. Особистий інтерес? Можливо. Але їхня розмова була точно не звичайною...

— Так… Вона попросила зробити зразок розрахунку премій для відділу маркетингу. Я подумала, що це службове питання… Але вона знала про мене набагато більше. Думаю… Їй не подобається, що я тут працюю, — вона розповідає, як злякане дитя.

— Ваші стосунки тут ні до чого! У мене є запис із камер, — Архипов відкидає чохол планшета й передає його мені, натискаючи на відеоплеєр. — Ось тут, дивіться — момент, коли починається метушня, — він вказує на екран, де видно розкидані документи, розгублену Аню та Вікторію, що схиляється над паперами. — Нічого особливого, здавалося б… Але ось тут... — він ставить на паузу. — Зачекайте, зараз покажу інший ракурс.

Я спостерігаю, як Віка збирає документи, на кілька секунд нахиляється над столом, затуляючи спиною огляд шухляди. Архипов перемикає камеру — тепер видно, як та сама шухляда прикрита зім’ятими паперами. Усе відбувається миттєво — і вже за секунду вона піднімається.

То ніби нічого не сталося...

— Це вона, — впевнено каже Олексій.

Я важко опускаю плечі. Усередині стискається щось неприємне. 

— Але це може бути випадковість… — мляво заперечую я, хоч і сам чую, як слабко це звучить.

— Не може бути, Тимуре Давидовичу, — холодно й твердо відрізає він.

Я вдивляюсь у відео, що повторюється по колу. Усередині прорізається гірке усвідомлення: це і справді вона. Та сама Віка. Та, яку я вважав своєю. І одночасно — вже чужа.

— Займись її досьє. Я хочу бачити повну інформацію: зв’язки, місце проживання, історію переїздів, будь-що, — кажу я, не зводячи погляду з екрану. — Якщо вона справді та сама — ми знайдемо ще більше слідів.

Перед очима — її очі. Її сміх. Її жарти і примхи. Її вразливість. Її виклик. Її беззахисність. Її пристрасть... Така, яку бачив тільки я.

І при цьому — я абсолютно її не знаю.

— У мене є ще одне відео, — згадую я раптом. — Вчора в її квартиру хтось проник. Я забрав копію з камер спостереження. Там видно чоловіка і його машину. Пробий мені номер. Якщо вона справді зв’язалася з криміналом — я маю знати все. До останньої крапки.

Мій голос звучить спокійно, навіть м’яко. Але це — тиша перед бурею.

Я прибираю всі надлишкові емоції — холод розуму бере гору. Якби вона була просто крадійкою — я б знав, як діяти. Просто. Жорстко. Ефективно.

Але якщо це глибше? Якщо вона — не просто втягнута, а свідомо обрала цей бік? Якщо те, що я бачу, — ретельно спланована вистава?

Або… ні. Я сам бачив, як вона тремтіла. Як ковтала повітря, наче тоне. Це важко зіграти. Навіть для неї. Але ж вона вміє грати. І вміє обирати моменти...

Я пам’ятаю її дотики — справжні. Погляд — глибокий, але водночас — надто щирий. А надто щире — теж вже підозріле.

Я не можу зруйнувати все — не зараз, поки не зрозумію, чим вона керується. Поки сам не побачу, ким вона є насправді. Бо якщо я помиляюсь — втрачу більше, ніж просто довіру. Я втрачу її. 

— Я вже говорив із нашими в охороні. Перевір усе ще раз. Нехай спостерігають. Без шуму, максимально обережно. Я хочу знати кожен її крок, з ким говорить, куди їде, що шукає.

Я повертаюся до Ані, яка мовчки стоїть збоку, напружена, мов натягнута струна.

— Аня. У разі чого — одразу телефонуй Олексію. Або мені. Без вагань. Добре?

Я бачу, що вона налякана. І я цьому не дивуюсь. Бо тепер наляканий і я, але нікому цього не покажу.

— У разі чого, Тимуре Давидовичу? — напружено перепитує Аня. — У разі, якщо ваша коханка нападе на мене чи почне шантажувати відкрито?

— Не почне, — твердо відповідаю я. — Вона не стане так ризикувати. Повір, шантаж — це вже позаду. Принаймні… зараз.

Архипов дивиться на мене з піднятими бровами.

— Чому ви так в цьому впевнені?

— Бо я неодноразово обговорював у її присутності наші телефонні дзвінки. Вона, можливо, й маніпуляторка, але точно не дурна. Для неї це надто великий ризик. Гроші ж не брали кілька тижнів, так? — Отже, або вона вирішила зав'язати… — починаю я.

— Або розраховує на значно більший куш, — чоловік закінчує замість мене. 

— Або ж її саму добряче приперли до стіни, — додаю я, і ця думка звучить для мене правдоподібніше. — Не можу виключити, що вона просто злякалась. Може, це був не план, а паніка… Зрештою, аферисти живуть на широку ногу, а Віка — з лампами без плафонів.

Я не виправдовую її. Але поки що не можу й винести вирок. Тим більше — остаточний. Те, що вона була тією самою шантажисткою — болить. Але я мушу зрозуміти: вона брехала мені завжди? Чи щось у її ставленні до мене було справжнє?

— Ви їй надто довіряєте, — кидає Архипов.

— Навіть більше. Вона сьогодні переїжджає до мене, — визнаю я. Його погляд темнішає, напружується. — Саме тому я й хочу знати, що вона робить за моєю спиною. І з ким саме.

— Вам не страшно буде спати ночами? Пістолет під подушкою триматимете? — бурчить він, намагаючись жартувати, та в голосі — тривога.

— Це вже моя справа, Олексію. Ви занадто вороже до неї налаштовані. А я… Я даю їй шанс. Ви не бачили і не знаєте того, що знаю я.

Аня вагається.

— Тимуре Давидовичу, а ви впевнені, що мені нічого не загрожує?

— І ти туди ж… — зітхаю я. — Заспокойтесь. Ми у всьому розберемось. Вона не нападала ні на кого, не вбивала — поки що ніхто не постраждав. І я вірю, що цього не станеться.

— Але я їй не подобаюсь, — шепоче Аня, дивлячись то на мене, то на Архипова.

— А коли це колишні коханки стали подобались теперішнім? — м’яко уточнюю. Дівчина густо червоніє. — Все, досить. Переходимо до справи. У будь-якому разі — є й позитив: ми нарешті знайшли… того, хто за цим стоїть, — я не в силах назвати свою жінку щуром. Цей осад застряє в горлі. — Тепер я хочу знати чому. Олексію, повністю візьміть це під контроль. Забудьте поки про всі інші справи. Це — головне. Для мене.

— Це все не закінчиться нічим добрим… — тихо шепоче чоловік.

Навіть якщо викрию все — чи зможу її покарати? Я мовчу. Бо знаю відповідь. Занадто добре.

Вона вже всередині мене.

Це не про довіру. І не про вибачення. Це щось глибше. Ніби тримаєш у руках холодну зброю — і водночас сам стоїш на прицілі.

Я злий. Розчарований. Але вона — частина мене. Моєї слабкості. І саме це бісить найбільше.

Не довіряю — але не відпускаю. Не прощаю — але й не знищую...

Чорт забери, іноді ти просто мусиш дійти до краю і пірнути у прірву, щоб зрозуміти, наскільки глибоко можеш провалитись. Я вже на цьому краю. І, схоже, цей останній крок я теж зробив.

З усіх рішень, які коли-небудь приймав — це буде найнебезпечніше.