Раді Вас бачити!

Двері мого кабінету не просто відчинилися — вони влетіли всередину, вдарившись об обмежувач із жахливим дзвінким звуком. Мені не треба було навіть піднімати голову від документів, які переглядав, щоб вгадати, хто ще міг так свавільно і пихато завітати. Любий братик. Я мимоволі стиснув руку в кулах і повільно підняв голову. Запах перегару та його бридких спортивних парфумів викликали в мене нудоту. Від аромату свіжої кави не лишилося й сліду. Я мовчки взяв пульт зі столу і увімкнув кондиціонер, що мав би направити це зіпсоване повітря в інший бік подалі від мене. Уявляти, що його тут немає, приносило мені окремий вид задоволення та, на жаль, він просив про цю зустріч вже занадто багато разів, тож мені довелося погодитись, аби молодшенький не нажалівся татусю. Я кинув поглядом на свій годинник. Він знову запізнився.

— Ти спізнився, — я констатував факт.

— А ти клята зануда. Це всього-на-всього сім хвилин. Я довго не міг знайти місце, щоб припаркуватись, а далеко йти в мене не було бажання, — нахабно промовив він.

— Тож на наступний раз враховуй час на паркування. Ти змусив мене чекати сім хвилин і тепер через тебе мій графік зсунувся. Знаєш, скільки вигідних акцій можна купити і скільки втратити за такий короткий час?

— Не маю гадки.

— В цьому і вся проблема.

Я продовжив писати. Чому я маю займатись вихованням цього клятого придурка? Раз, два, три... Я витримав паузу рівно в десять секунд, перш ніж відкласти ручку. Контроль — це єдина релігія, в яку я вірив.

— Макс, бляха, ти як завжди! Тобі ще не нудно постійно рахувати ті кляті цифри? “А скільки оце, а скільки оте”. Тобі самому від себе не нудить? — Влад розвалився в кріслі навпроти мене, навіть не чекаючи запрошення.

Він закинув ноги на край мого робочого столу. Його кросівки, вимазані в якомусь вуличному лайні, залишали чіткий слід на поверхні, що коштувала як річна зарплата мого секретаря. Я повільно підвів погляд.

— Зніми копита зі столу. І вийди так само, як зайшов. У мене нарада за десять хвилин, і я не маю наміру витрачати їх на твоє бурмотіння після похмілля. Приходь, коли будеш тверезий. І ще. Ти може й не дослухаєшся, але краще не сідай за кермо після великих пʼянок. Кажуть, це може погано скінчитись.

— Та пішов ти зі своїми нарадами і порадами, що і як мені робити! — він натягнуто посміхнувся. — Мені потрібні бабки. Небагато. Триста штук. У мене там... бізнес-ідея. Тема робоча, інфа сотка. Клянусь. За місяць подвою, ще й тобі відсоток кину, все по-дорослому. Зважаючи на те, що “містер, я велике цабе, поки батька немає” не може навіть записати мене на зустріч, то я ловлю шанс і хочу поговорити саме зараз.

— Ти міг би поговорити зі мною вдома. Якби ти там бував. Або не спав, як свинюка, після перепою. — він був пряма загроза моєму самоконтролю. — А ще. Твоя остання «тема» обійшлася компанії у вісімдесят тисяч чистих збитків, — я відкинувся на спинку крісла, зчепивши пальці в замок.

— Цей раз все буде точно ульот. Тільки дай грошей. Я не хочу зурочити, знаєш? Оті умні дядьки, яких ти читаєш, кажуть, що треба менше тріпатись, а направляти енергію в те, щоб реалізовувати ідею, а не розказувати про неї іншим. Так що давай без бізнес-планів. Суто по-братськи. Окей?

— Дай я вгадаю, що ж там за геніальна ідея. Стартап з перепродажу крипти? Чи знову програв у підпільному покері синам депутатів? Чи не вистачає грошей на якусь нову іграшку? Ти нудний до біса у своїй передбачуваності, брате. Грошей навіть не чекай. Жодної копійки понад твій місячний ліміт, виставлений батьком.

Влад різко прибрав ноги й подався вперед. Його біле аристократичне обличчя, вмить ставало червоним. Як же я кайфував, коли він бісився. Нехай хоч раз хлопчик, народжений із золотою ложкою в роті, не отримає того, чого хоче. Він наче й був хлопцем під метр вісімдесят, та я бачив трирічку, що лупцює на підлозі магазину підлогу, бо йому не купили чергову цукерку. Ледь стримувався, аби не засміятись.

— Ти не маєш права мені відмовляти! Це і мої гроші теж! Прізвище на документах холдингу одне й те саме, Максе. Не забувайся! Тим паче, ти тут ніфіга не головний. Ти просто грієш своєю дупою клісло нашого татка, поки від поїхав у відпустку!

— Прізвище одне, а мізки різні. Саме тому “грію своєю дупою” кресло я, а не ти. Батько чітко дав вказівку: твоя частка недоторканна до отримання диплома. Всіх дипломів, після довгих років навчання. До того моменту ти — лише утриманець, якому видають кишенькові. Хочеш грошей? Спробуй бодай раз прийти в офіс не як відвідувач, а як працівник. Тоді я згоден подумати. Хоча, боюсь, твого інтелекту вистачить хіба що на те, щоб пихати папір в шредер. І то — ти примудришся засунути туди свої пальці.

— Ах ти ж сука... — прошипів він, підводячись. В його голосі очевидно було чути образу. — Ти думаєш, ти тут король? Ти — просто лошара, Макс. Лошара на якому всі їздять. Батя повернеться з Лондона за місяць, і ти посунешся з цього кабінету так швидко, що вітер у дупі засвистить. Ти для нього — робоча конячка, «старшенький синок», який має пахати, щоб «молодшенький» міг жити в кайф. Бо коли прийде час ділити батіні бабки, повір, нам дістанеться порівну. Тільки ось я для цього ніхера не зроблю і все рівно отримаю своє. То і в кого тут немає мізків? Ідіот.

Я мовчав. Кожне його слово було правдою. Я знав свою роль в холдингу. Але бачити, як це нікчемне створіння, яке в житті не заробило навіть на власні труси, намагається мене принизити... це викликало лише зневагу, а не біль.

— Рік, Максе. Лишився всього один довбаний рік до мого випуску. І тоді я заберу своє право голосу в компанії і бабки. — Влад раптом затих і неприємно, хрипко засміявся. — Знаєш, мені тебе навіть шкода. Ти ж робот. Життя проходить повз тебе, поки ти дрочиш на свої графіки, фукції, звіти. Робота, спортзал, дієта, сон... Ти такий передбачуваний. Ти взагалі пам’ятаєш, як це — трахатися не за розкладом? Ти взагалі трахаєшся? Чи в тебе там уже все відсохло? Я ніколи не бачив тебе з жінкою, Максе. Жодного разу. Може, ти імпотент? Або просто таємно підглядаєш за іншими, бо сам не здатен задовольнити дівчину?

— Твій ліміт слів на сьогодні вичерпано, — мій голос став на октаву нижче, набуваючи того самого відтінку, від якого мої заступники починали заїкатися. — Забирайся геть, поки я не наказав охороні вишвирнути тебе прямо на очах у всіх працівників, якими ти плануєш через рік тут керувати.

— Ой, налякав! — Влад витягнув смартфон з кишені джинсів і розблокував екран швидким рухом. — Зачекай, я тобі дещо покажу на останок. Хочу, щоб ти подивився, що таке справжній трофей. Дивись.

Він тицьнув екраном мені майже в обличчя. Я хотів був відштовхнути його руку, але погляд зачепився за зображення. На фото була дівчина. Вона сиділа на дерев'яній лавці в університетському парку, схилившись над книжкою. Сонце грало на її неймовірно рудому волоссі, розсипаючи по ньому іскри. Вона виглядала як дівчина зовсім з іншої епохи. Вона була...просто іншою. Та саме в цьому читалась її унікальність. Вона зовсім не було схожа на повій, яких таємно протягував вночі до себе в кімнату брат.

— Соня Бачинська, — з гордістю, яка межувала з хтивістю, вимовив Влад.

— Хто це така? І чому мені це має бути цікаво? — та все ж мені було цікаво, до чого він хилить з цієї виставою.

— Моя нова лялька. Ідеальна жертва. Вона така правильна, що аж нудить. Знаєш, скільки ми разом? Кілька місяців. І вона мені досі не дає. Уявляєш? — він засміявся собі під носа. — Трясеться над своєю цнотою, як з писаною торбою. Ніколи не розумів цієї херні у дівчат, та все ж. Вона читає мені вірші про вічне кохання, прікінь? Бляха, я ледве стримуюся, щоб не заржати їй в обличчя, коли вона починає цитувати свої книжки.

Дивне і незнайоме раніше мені відчуття, закралось в грудях. Ця дівчина на фото... вона не просто не вписувалася в реальність Влада. Вона була занадто живою, занадто світлою для того лайна, в якому він звик борсатися. Я не міг себе назвати високоморальним принцем, але дівчина не повинна страждати, через такого покидька, як мій брат, що не здатен оцінити людину з іншими моральними принципами. Хоча, не знаю, чи в нього вони взагалі були.

— І навіщо вона тобі, якщо вона така «нудна»? — спитав я, намагаючись, щоб голос звучав максимально сухо.

— Ти що, взагалі не шариш? — Влад переможно посміхнувся, ховаючи телефон. — Я приведу її до баті на ювілей. Покажу йому цю кралю і зіграю на його почуттях: «Дивись, старий, я змінився! Я тепер розсудливий син, такий, як ти і хотів, у мене серйозні стосунки з дівчинкою з професорської родини!». Старий розплачеться від щастя, подумає, що я нарешті став людиною, і відвалить мені величезний куш на «весілля» з цією занудою. Ви ж так весь час говорите? Треба тримати обличчя родини? Вона буде обличчям… А я буду далі трахати шлюх по готелях, поки ця свята Соня буде вдома чекати мене з вечерею, думати, що її шлюб ідеальний, а з її вагіни будуть вилазити спадкоємці, яких ти, скоріш за все, не плануєш подарувати родині. Вона — мій золотий квиток до безлімітних бабок, Макс. Ця дурепа вірить кожному моєму слову, слухаючи мене з відкритим ротом. Думає, що я буду її «перший і єдиний». Наївна, дурна вівця.

— Ти огидний. — Я не став більше нічого коментувати та й не влізав в чарівний монолог брата лише з однієї причини: цей дурень розкладав переді мною всі свої гидотні плани, про які я теж мав знати, щоб потім підчищати за ним лайно. Так, як і завжди, з самого дитинства.

Влад підвівся, поправив свою шкіряну куртку і глянув на свій Rolex.

— Так що сиди тут і гний на своїй роботі. В рот вона в тебе не бере, але хоча б виїбе. Хоч не так, як це роблять повії, звісно, але ти просто фанат такого сексу… А от я піду, в мене побачення. Треба ще трохи пограти в «джентльмена» і додавити її, щоб ця рижа мрійниця нарешті розсунула ноги. Цікаво подивитись на руду пизду, думаю, вона її не голить. Ха-ха. Знаєш, я вже на межі. Якщо вона сьогодні знову почне свою пісню про «ні-ні до весілля», я просто підсиплю їй щось у коктейль. Уже набридло таки.

Він вийшов, наостанок знову гримнувши дверима так, що скло в шафах задрижало. В кабінеті запала тиша, але вона більше не була моєю союзницею. Повітря від його огидної присутності стало густим, попри роботу кондиціонера. Кожне слово, що він сказав підверджувало давню приказку про те, що в родині має бути виродок. Влад вважав, що принизив мене? Та насправді, найбільша проблема була в тому, що він хоче використати Соню, щоб виманити гроші у батька. Я не дозволю йому цього зробити і в більшій мірі не через гроші. Щось в її зовнішньому вигляді було таким, що зацікавило мене… Чистота. Її чистота. А цей шмат лайна, який називають моїм братом, зіпсує її. Наче я ні? Та це не важливо.

Чомусь мені враз закортіло мати те, що належить йому. Але технічно, вони ще не переспали, тож вона ще не належала йому. Щось в моїй зламаній душі защемило і кричало про те, що на його місці мав би бути я. Щоб на мене дивились з захватом, уважно слухали все, що я кажу, а ще…

Влад сказав, що вона його лялька. Хм. Він дуже помиляється. Просто справжній господар ще не встиг її привласнити…

Я натиснув кнопку внутрішнього зв'язку.

— Еліно, скасуй нараду. На сьогодні я зайнятий.

Після цього я дістав свій особистий телефон і набрав номер, який використовував лише в крайніх випадках.

— Це Макс Громов. Мені потрібне повне досьє на Соню Бачинську. Де живе, з ким спілкується, її розклад в університеті до хвилини, список друзів, вподобання, все, що зможеш знайти. І дізнайся, в який бар мій недоумок-брат збирається вести її сьогодні ввечері. У тебе дві години.

Я поклав телефон на стіл і потер обличчя долонею, важко видихнувши. Я не вмію кохати. Не вмію відчувати. Моя душа — це пустеля із попелу моїх втрачених надій. Мені немає, що їй дати, та й це не потрібно. Що я точно умію — перемагати в бою. Я заберу її в нього, не тому, що кращий варіант для неї, ніж мій брат, я навіть не знаю цю дівчину. Справа в тому, що він не заслуговує на світло, що вона випромінює. І я збираюсь це світло привласнити. Бо я завжди беру те, що хочу. В цьому я точно не сумнівався.