Раді Вас бачити!

Перед дзеркалом у передпокої я крутилася вже вдесяте. Сукня кольору глибокого сапфіру з шовку, яку я так довго обирала, м’яко облягала мою талію і спадала донизу важкими складками. Мама казала, що цей відтінок ідеально підкреслює моє руде волосся, роблячи його майже вогняним. Я хотіла виглядати як героїня з ілюстрацій до творів сестер Бронте — стримано, але витончено. Думаю, батьки Влада зроблять правильні висновки про мене, якщо вони теж полюбляють класику. Сьогоднішній вечір мав стати вирішальним. Знайомство з батьками Влада — це ж не просто вечеря, це фактично офіційне визнання мене як «тієї самої» дівчини, на яку він має серйозні плани.

Серце билося у горлі, скронях і вухах, заважаючи нормально дихати. Я поправила тонку нитку перлів на шиї, яку подарували мені батьків на повноліття, і востаннє глянула на себе. Мені здається, що саме так я і уявляю “ідеальний” зовнішній вигляд. Саме так, як має сподобатися Владу. Всього-на-всього потрібно бути милою, усміхненою і не говорити забагато про Діккенса, якщо мене не запитають, бо щось мені підказує, я більшість наших розмов зводжу до літератури і Влад начеб-то трошки нервує через це. Він не з тих, хто полюбляє читати…

Коли ми під’їхали до маєтку Громових, у мене перехопило подих. Величезний будинок, вікон залитих світлом, здавалося, десятки і вся ця чарівна споруда нагадувала замок. Всюди були припарковані дорогі автівки, назви яких я навіть не чула ніколи в житті, люди повільно пливли доріжками в смокінгах і вечірніх сукнях, а в повітрі витав запах успіху та великих грошей. Влад, який сьогодні був особливо знервованим, лише коротко кинув мені: «Тримайся поруч і не роби дурниць». Що він мав на увазі під “дурницями” мені й так не було зрозуміло, та перепитувати я не стала, можливо, моє питання і входить в розряд тих самих дурниць. Поки ми йшли разом, він тримав мене за руку і я помітила, що його рука на моєму лікті доволі боляче стискалася, більше, ніж я очікувала, але ми обоє дуже хвилювалися. Думаю, Влад теж хоче, щоб сьогоднішній вечір був ідеальним і тому нервує.

Всередині все було ще масштабнішим. Кришталеві люстри, мармурова підлога, офіціанти з підносами шампанського. Я зупинилась і підняла голову догори, зачаровано роздивляючись інтерʼєр. Коли я стояла в цій великій залі, відчуття було, ніби я знаходилась в театрі. Влад швидко розчинився в натовпі, зустрівши якихось знайомих, і я залишилася сама. Зізнатись, мені це зовсім не сподобалось. Я не була представлена його друзям, батькам чи іншим знайомим. Я просто бродила сама через великої кількості незнайомців і почувалась з кожною хвилиною ще більш самотньою. Шум голосів, жива голосна музика від оркестру, сміх і пафосні тости почали тиснути на мене. Мені захотілося бодай на хвилину побути в тиші, зібратися з думками перед тим, як мене познайомлять з родиною. Я сподівалась, що все ж таки це відбудеться, бо інакше я взагалі не розумію, навіщо тут. Серце стислося від болючого усвідомлення, що мене просто покинули напризволяще. Мені хотілося виправдати Влада тим, що зібралося багато гостей, з якими він хотів привітатися, але це не змінює того факту, що він міг взяти мене з собою і познайомити мене з усіма, як це має бути за правилами етикету. Я щонайменше три знайомства бачила сьогодні, де чоловіки в смокінгах представляли своїх леді суспільству. Можливо, я просто не так все зрозуміла? Але бажання заховатися нікуди не зникало.

Роззирнувшись, я побачила довгий коридор, що вів кудись углиб будинку, подалі від головної зали. Кожна деталь тут виглядала продумано: важкі портьєри, картини в масивних рамах, ідеальний порядок. До приходу гостей гарно підготувалися. Я йшла, розглядаючи все навколо, допоки не побачила книжкову полицю, що виднілася крізь прочинені двері однієї з кімнат, і, не замислюючись, штовхнула масивні дубові двері в кінці коридору. Мені здалося, що це невелика бібліотека або якась кімната для відпочинку.

Але я помилилася.

Кабінет був занурений у напівтемряву. Єдине світло, що долинало сюди — це світло від вуличних ліхтарів за величезним вікном і слабке мерехтіння вогню в каміні. У повітрі стояв важкий аромат палаючого дерева, дорогого тютюну і запилених книг. Я зробила ще кілька кроків і побачила чоловіка, що стояв біля вікна, спиною до мене. У чорній сорочці з закоченими рукавами, він здавався мені просто величезним, думаю, він дуже високий, десь під два метри. В одній руці він тримав склянку з віскі, в якій повільно танули кубики льоду. Його чорне волосся було гарно вкладене, а тепле світло, що падало йому на обличчя робило його профіль неймовірно привабливим. Він був наче з картини. Не знаю, скільки я дивилась на нього, але в якийсь момент я похитнулась і ступила підбором об деревʼяну підлогу зійшовши з мʼякого килима, чим привернула увагу і він повернувся.

— Ой... Вибачте! — я злякано відступила, відчуваючи, як обличчя миттєво заливає фарба. — Я... я переплутала двері. Я шукала...

Його голос, низький і хрипкий, розрізав тишу кабінету, а я стала виглядати ще більш збентежено, коли він промовив:

— Тут немає того, що ви шукаєте, Софіє. Хіба що ви шукаєте спосіб втекти від мого брата ще до того, як почнеться його вистава.

Це старший брат Влада. То ось як виглядав Макс. Перша думка, яка промайнула в моїй голові: “Вони дійсно такі різні”. Влад набагато нижчий, блондин, веселий хлопець, що любить пити пиво і компʼютерні ігри. А Макс… Від нього віяло такою потужною енергією… чоловіка. Дорослого чоловіка. Коли його сіро-блакитні очі прорізали мене поглядом, моє серце на мить перестало битися. Шрам над бровою, постава, повільні і виважені рухи, спокій, який він випромінював… Мені одразу стало зрозуміло, чому Влад називав його тираном. Мурашки побігли по шкірі… Чомусь від його погляду одразу кортіло кудись зникнути, розчинитися, стати невидимою. А ще… Він назвав моє імʼя. Звідки він знає його?

— Я не втікаю, — я спробувала надати голосу впевненості, хоча мої коліна майже тремтіли від хвилювання. — Просто хотіла хвилину тиші. Вибачте, що потурбувала. Я вже йду.

Він повільно зробив крок вперед і тепер я ще краще бачила цього чоловіка. Ідеальні риси обличчя, гострі скули, ямочка на підборідді, легка щетина, і крижаного кольору очі, що наче бачили мене наскрізь. Він зовсім не виглядам злим, принаймні, не таким, як описував його Влад. Макс мені швидше нагадував людину, що дуже втомилася. Скоріш за все, він так само ховався тут від гостей, з якими зовсім не хотів бути поруч. Інакше б він був в смокінгу і разом із сотнею людей в залі. Макс зробив ковток віскі, не зводячи з мене погляду і в цей момент я нервово ковтнула слину.

— Сідайте, — його тон звучав зовсім не як запрошення, швидше, як наказ. Я не звикла, коли мені наказують, але й він виглядав, як той, кому не можна сказати слово “ні”. Читаючи між рядків, я розуміла, що він очікує, коли всі йому підкоряються, а мені, зізнаюсь, хотілось його послухатися. — Тут справді тихіше, ніж на тій фальшивій вечірці серед лицемірів. А ще, не доведеться дивитись, як мій братик пробує виглядати краще, ніж він є насправді.

Всередині закралось бажання відстояти свого хлопця перед його надто прямолінійним братом. Їхні сімейні сварки — не моя справа. І він зовсім не знає мене. Щонайменше — це дивно. Але мою голову досі не покидала думка про те, звідки він знає моє імʼя.

— Я краще повернуся назад, — прошепотіла я, але ноги наче прилипли до підлоги. Мій співрозмовник, здається, це відчув і почав підходити ближче. Цікаво, за останній час я була перша, хто відмовився зробити те, що він наказав?

Макс підійшов надто близько до мене, щоб подивитись йому в очі, мені потрібно було підняти голову догори. Відстань між нами була буквально два кроки. Я відчула, його терпкий запах. Які ж вони різні. Макс пахнув чимось схожим на карамелізований цитрус, змішаний з табаком і хвоєю. Щось “доросле”, брутальне, грубе, як і він сам. Я стояла мовчки, поки його погляд ковзав по моєму тілу. Ще б трошки і я запитала, чи треба покрутитися, аби він міг повністю мене роздивитись… Влад ніколи не дивився на мене так. Він взагалі рідко дивився мені в очі. Макс же не відривав погляду. Він наче аналізував кожну деталь мого вбрання, кожен вигин тіла і зморшку на одязі. Мушу визнати, що його одяг був ідеально випрасуваний і підкреслював його тіло…Велике, струнке, накачане, сильне тіло… Я спробувала опанувати себе і не думати про те, про що думати не маю права думати. Врешті він почав говорити:

— Ця сукня, її колір... ці перли…ваша зачіска… — він ледь помітно криво посміхнувся. — Ви виглядаєте аж занадто ідеально, Софіє. Просто нудотно правильно. Вам самій не нудно? Цікаво, ви завжди так одягаєтесь? Чи тоді, коли хочете справити враження на одну з найзаможніших родин міста?

Я завмерла. Він дійсно назвав мій класичний, стриманий стиль “нудотним”? Він сказав це, як констатацію факту. Ніби прочитав мене лише за одним платтям і зробив висновки на все життя. Я кілька годин обирала цей одяг, годину стояла перед дзеркалом, щоб справити гарне враження на родину Влада, а мені говорять, що я виглядаю нудотно? І до чого тут взагалі їхні гроші? Мене накрила хвиля злості.

— Ви дуже грубий, Максиме, — я зробила крок вперед, дивлячись йому прямо в очі, хоча до біса його боялась. — Ви навіть мене не знаєте. Ви бачите лише сукню і все? Думаєте, що можете уже мене судити? Думаєте, що знаєте, яка я людина? Можливо, я одяглась «правильно» лише тому, що Влад так попросив? Можливо, тому що тут всі одягнені в схожому стилі, бо такий визначений дрес-код вечірки? А можливо, тому, що ваш брат попередив мене, що в цій родині всіх зустрічають по одягу…

Макс трохи підняв брову. Здавалося, він не очікував, що хтось в цьому домі зможе йому протистояти.

— О, то у вас є зуби? — він зробив крок ще ближче. Тепер я бачила кожну риску на його обличчі. — Цікаво. Але ви все одно брешете. Можете говорити, що вам заманеться, але я вам не вірю. Щось тут не складається. Я занадто добре знаю свого брата, щоб повірити в те, що він дійсно в вас зацікавлений. Думаю, ви граєте роль “гарної дівчинки” для нього, щоб справити враження. Але за цим образом ховається щось більше. І ви боїтесь це показати світу. Боїтесь, бо коли він побачить вас справжню, то покине вас.

— Відколи ми з вами перейшли на особистості? Бо якщо ви собі дозволяєте так нахабно коментувати зовнішній вигляд леді і лізти в стосунки,які вас не обходять, то я можу почати відповідати вам тим самим. За цей короткий час знайомства з вами, я теж маю певне враження про вас.

— “Леді”. — процитував він і усміхнувся. — Ви дійсно живете в іншому столітті. Перепрошую, Софіє, і повторюсь. Я занадто гарно знаю свого брата і моя думка незмінна. Він використовує вас в своїх брудних іграх, бо насправді ви потрібна йому лише як аксесуар, не більше. Краще втікайте звідси, поки не стало боляче. В цій родині чоловіки інакше не вчиняють.

— Це неправда! — вигукнула я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози люті. — Влад мене кохає! А ви... ви просто самотній і злий чоловік, який ховається в цій кімнаті, як боягуз, бо не може витримати радості і щастя інших людей! Вас ніхто не любить! А ще ви нічого не знаєте про наші з Владом почуття!

Я виплюнула йому в обличчя купу образливих слів, опустившись до його рівня і пожалкувала. Він все так само непорушно стовбичив, не зронивши ні слова. Я боялась, що він зараз зірветься на мені і покаже, чому про нього так негативно всі відкликаються. Та все що він зробив — ще дужче стис склянку з віскі, яка видала тоненький писк. Між нами пролягла гробова тиша і я в житті не була ніколи в такому напруженому моменті, як зараз. Його крижані очі різали мене, але в них читалось щось ще, окрім люті… Зацікавленість?

— Можливо, — тихо відповів він, і від цього спокою в голосі мені стало ще страшніше. — Але я принаймні не прикидаюся тим, ким не є насправді. А тепер ідіть, Софіє. Повертайтеся до свого принца. Він, здається, вже шукає вас за втраченою туфелькою. Та думаю, ви згадаєте мої слова пізніше, коли годинник пробʼє дванадцять разів і карета перетвориться на гарбуз.

— З задоволенням піду. Гарного вам самотнього вечора, — не чекавши більше і секунди, я розвернулась, злегка піднявши плаття руками, щоб не заплутатися в його довжині і не впасти. Однієї миті сорому на сьогодні досить. Я вилетіла в шумний коридор, яким також блукали люди. Серце вистрибувало з грудей, на спині зібрався холодний піт, в очах різало від надто яскравого світла. Що це щойно було? Я чудово знала, що Владу потрібна підтримка брата, а натомість я посварилася з людиною, яка безпосередньо впливатиме на життя мого хлопця і на моє в деякій мірі. Мені було соромно за безліч сказаних щойно речей, але разом із соромом я відчувала і ще щось. Якесь нове і дивне відчуття. Відчуття, що стоячи там, в тому кабінеті і вислуховуючи того нахабного чоловіка, я вперше почула правду про себе. Йому було байдуже чи це задіне мої почуття, йому було начхати, що я про нього подумаю і це мене неабияк заділо. Але поруч з тим похмурим, високомірним, самозакоханим чоловіком, я відчула себе живою. Я відчувала, що хтось бачить мене глибше, ніж я показую світу.

Злість, лють, яку я щойно відчула, не можна було порівняти ні з чим. Просто стояти поруч з ним в одній кімнаті… Коли він говорив, навіть повітря інакше здригалося. Мене пересмикнуло від спогаду і я вкотре подумала про те, які різні брати можуть бути в одній родині. Поруч із Владом я почуваюсь зовсім інакше. Як мила, дурненька дівчинка, якій не треба ні про що думати, бо він подумає про мене. Але чи насправді він щось зробив? Хіба він хоч раз зробив щось для мене, окрім того, що просто обіцяв?

Поруч з Владом мені треба було бути ідеальною і хорошою, а там, в тій кімнаті, я могла висловлювати свою думку, мене бачили як рівну, мені давали право бути поганою і приймали це. Я зупинилася в коридорі, важко дихаючи і притискаючи долоні до палаючих щік. Його запах все ще лоскотав ніздрі. «Надто ідеальна, що аж нудить”...

Ніколи ще в житті мої манери і виховання не висміювали, називаючи це маскою. Я розривалась між бажання повернутись в ту кімнату і наговорити ще кілька десятків слів, вліпити йому ляпаса чи взагалі побігти до Влада і поскаржитися. Дати йому шанс проявити себе, захистити мене, побачити його справжнє ставлення до мене… Але замість цього я просто стояла в тіні портьєри, боячись зізнатися собі в тому, що мені сподобалось… Сподобалось, що чи не вперше в житті, мене сприймають не як хорошу милу руду дівчинку, а як дорослу жінку, в якої “є зуби”.

За секунду Влад вигулькнув із зали, помітивши мене.

— Соню! Де ти вештаєшся? — він грубо вхопив мене за лікоть і потяг за собою. — Батько вже звільнився, іди сюди швидше! Як раз час всім втерти носа! Тримай спинку рівно і іди його зачаруй!

Я начепила свою звичну усмішку, поправила сукню і пішла за ним слідом, бо він не мав сміливості взяти мене за руку в натовпі гостей. Я знову пленталась позаду нього і, здається, почала розуміти, про що говорив Макс. Та вже пізно втікати, бо за кілька секунд точно таким же крижаним поглядом на мене дивився чоловік, який однозначно був Громов-старший…