Раді Вас бачити!

Кабінет був моєю зоною комфорту. Все мало стояти чітко на своїх місцях, під прямим кутом. Порядок дарував мені спокій. Немає нічого кращого за відчуття, що ти контролюєш своє життя. Я сидів, оточений моніторами, цифрами та запахом холодної кави, намагаючись зосередитися на злитті активів, яке мало відбутися наступного тижня. Батько довірив мені це завдання повністю, не втручаючись, а я не мав права на помилку. Вже кілька годин я переглядав папери і дещо втомився. Літери і цифри перед очима починали пливти, тож я потер пальцями очі, та кожен раз, коли я їх заплющував, то бачив руде волосся і яскраво зелені очі дівчини мого брата.

“Ви просто самотній і злий чоловік!” — чому ці слова так закарбувались мені в памʼяті? Я задумався і стиснув щелепи так, що зуби заскрипіли. Самотній? Можливо. Злий? Безумовно. Однозначно. Цілком і повністю. Це була навіть не злість. Це була лють, з якою я не міг справитись, бо не знав як. Принаймні я не жив в бульбашці із ілюзій і не носив рожевих окулярів. Бляха. Відкинувшись назад на креслі, я раптом почув голосний жіночий сміх. Це неабияк привертало мою увагу. Весь обслуговуючий персонал був в іншому крилі і вони всі знають, що коли я працюю, має бути ідеальна тиша. Хто міг бути настільки зухвалим, щоб порушувати правила?

Соня.

Це могла бути Соня. Мій братець приволік її до мене в дім задля того, щоб просто познущатися. Наче в мене й так було мало причин для ненависті. Звук її дзвінкого голову викликав в мені таку хвилю ярості, що я мимоволі зім’яв аркуш звіту в кулаці.

Чому вона сміється? З чого? З якогось тупого жарту Влада? З його недолугих історій про те, як він черговий раз спробував щось зробити і як він весело облажався? Вона мені почала нагадувати якусь дурну рибку Дорі, яка раз-по-раз втрачала памʼять. Чи тільки я памʼятаю, як він запізнився на побачення до неї і принизив її, обізвавши “рудою повією”. В неї зовсім немає самоповаги? Чи вона настільки сліпа, бо закохана в нього? Ні. Вона не може його кохати.

Я підвівся, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Ця злість була нелогічною. Вона заважала мені дихати. А думки про Соню заважали мені думати. Мені захотілося вийти і просто закрити їй рота і прогнати геть. Негайно. Щоб вона не витрачала свій час на такого покидька, як мій брат.

Коли голоси в коридорі трохи стихли, я зрозумів, що більше не можу залишатися в чотирьох стінах. Мені потрібно було в офіс. Потрібно було зануритися в роботу, де все підпорядковується логіці, де був порядок, контроль і ніхто б не вмикав на весь будинок голосно аудіосистему, не трахав би дівчат, що верещать, як різані кози, і вже точно не було б чути як Соня сміється над дибільними жартами Влада.

Я різко відчинив двері кабінету і вийшов у хол, накидаючи на ходу піджак. Але на середині сходів я застиг.

Вони були там, біля великого вікна внизу. Соня стояла, притиснута спиною до стіни, а Влад... цей виродок тримав її за талію, впиваючись у її губи з хтивою жадібністю, від якої мене знудило. Тварина. Його рука блукала по її спині, талії, стегнах, він притискався, а вона тихо стогнала між поцілунками. Обличчя Соні злегка почервоніло. Вона була збуджена. Їй подобалось.

Бляха.

Усередині мене наче щось вибухнуло. Я бачив, як вона заплющила очі і притискалась до нього ближче. Невже їй це подобається? Невже вона не бачить, який він дволичний? Невже вона настільки наївна? Якщо я дивитимусь на це довше, ніж ще три секунди, то накинусь на нього і вишвирну в вікно. Я голосно і сухо прочистив горло. Звук луною пішов по вітальні і мене нарешті помітили.

Вони відсахнулися одне від одного. Влад вилаявся крізь зуби, а Соня... вона миттєво почала поправляти одяг, гарячково заправляючи пасмо рудого волосся за вухо та витирати долонею губи. Її обличчя палало, але погляд, який вона кинула на мене, не був сором'язливим. Вона спопеляла мене очима. Вона ненавиділа мене за те, що я перервав їхню «ідилію». Якщо так і далі піде, він точно добʼється свого.

— Тобі обов'язково тинятися тут саме зараз? — гаркнув Влад, поправляючи ремінь на джинсах. — Не бачиш, ми зайняті?

Я спустився на кілька сходинок нижче, роблячи вигляд, що Соні взагалі не існує. Мій погляд був зафіксований виключно на братові, власне, як і моя лють. Я бачив, як він стояв і думав, що б ще такого ляпнути.

— Це мій дім, Владе. І я ходжу там, де вважаю за потрібне, — мій голос був спокійним, але сподіваюсь, що відчувалась моя зневага до нього. — А тобі варто було б пам'ятати, що пари в університеті у тебе в першій половині дня. В університеті, ціле крило якого відремонтував наш батько, щоб ти мав змогу там навчитись чогось путнього. Чи ти вирішив, що твій диплом принесе тобі лелека?

— Тобі ще не набридло грати в татуся? — Влад зробив крок до мене, намагаючись виглядати грізно, але поруч зі мною він завжди здавався підлітком-переростком. Я щонайменше був на двадцять сантиметрів вищий і однозначно сильніший, тож ми обоє знали, що краще йому не рипатись. — Я сам розберуся зі своїм життям. У мене є справи важливіші за твої папірці.

— Твої справи — це облизувати дівчат попід стінами і витрачати гроші, які ти не заробив? — я зупинився на останній сходинці, височіючи над ним. Я швидко зиркнув на Соню, яка аж роззявила рота від бажання заперечити, та мого погляду було достатньо, щоб вона зрозуміла — краще не втручатися в це.

— Ти тут пусте місце, Владе. Бо цей маєток записаний на моє імʼя і якщо я захочу, то завтра ти житимеш в гуртожитку разом із тарганами. І чим швидше ти це зрозумієш, тим краще буде нам обом. До речі, батько вранці питав про твій борг перед казино. Хочеш, щоб я нагадав йому деталі?

Влад зблід. Його зухвалість швидко кудись випарувалася. Він кинув швидкий погляд на Соню — йому було соромно, що я принизив його при ній. І, очевидно, боявся, що розповім про дівчат легкої поведінки, що крутились навколо його штанів, поки він програвав гроші, на які не заслуговував. Вона ж — склала руки на грудях і повернулась обличчям до вікна, спробуючи уникати ситуацію, а мені… було байдуже.

— Ти просто заздриш, Максе, — прошипів він. — Бо в тебе немає нічого, крім твоїх грошей і роботи. Ти просто шматок каменю. Ти як ота самотня непорушна скеля в горах, що далека від реального життя. Мені тебе навіть шкода.

— О, не варто. Знаєш, з каменю можна багато чого побудувати, а на такому лайні, як ти — нічого і не втримається, — я обійшов їх, навіть не глянувши в бік Соні, хоча шкірою відчував її лютий погляд. Так. Я поводився, як придурок. Як нахабний старший брат. В дитинстві я клав малого на лопатки, хапав за руки і змушував його самого себе лупцювати по обличчю, коли він мене не слухався. Гарний був метод. Головне, що після цього Влад завжди був, як шовковий.

Я вийшов на парковку, залишивши солодку парочку на самоті, сів у машину і з силою вдарив по керму. Мене трусило. Кожна клітина тіла вимагала повернутися і просто відлупцювати брата. Просто за те, що він торкався її. Торкався дівчини, яку я хотів. Так, їхні стосунки мене не стосуються. Так, я не маю права думати про неї так. Я взагалі міг розвернутися і піти через інший вхід, але мені треба було довести свою першість, свою владу. Мене бісило, коли я не був головним, найкращим і обраним. Мене розривало від того, що я не міг любити, як і від усвідомлення, що я не був би кращим варіантом для неї. Я знаю, що зробив би їй не менш боляче, ніж Влад. Та все ж.

Я хотів її.

В офісі я не зміг працювати. Замість звітів я відкрив сейф і дістав статут холдингу та особисте розпорядження батька щодо спадкоємців. Я шукав один конкретний пункт. Пункт про акції та сімейний стан.

«Частка акцій холдингу переходить у повне володіння спадкоємця лише після завершення навчання та вступу в офіційний шлюб, схвалений головою ради директорів...»

Ось воно. Ось чому Влад так вчепився в Соню. Він був дурним хлопцем, та вже ж міг уважно читати документи, а особливо — підступні умови написані дрібним шрифтом. Вона була його шлюбом схваленим батьком. Його перепусткою до мільярдів. Він збирався купити свою свободу її життям.

Я перечитав ці рядки тричі. Холодний піт покрив мою шкіру, в очах потемніло. Вона не знає. Вона думає, що це кохання. Вона дивиться на цього покидька і сміється, поки він підраховує вартість її цноти в дивідендах.

Я відкинувся на крісло, стискаючи щелепи. Моя злість переросла в холодний, розважливий план. Позбутися свого брата, або зробити так, щоб він сам наробив дурниць. Добре, що в нього це чудово виходило. Треба було лише почекати. Я хотів її. Хотів навіть сильніше за будь-яку вдалу угоду на кілька мільйонів доларів, хотів більше, ніж керувати холдингом.

— Ти не отримаєш її, Владе, — прошепотів я в порожнечу кабінету. — Я переможу тебе в твоїй же грі.

Я знав, що не кращий за брата. Я розумів, що уявлення не мав, що можу дати цій дівчині. Я був не кращим, може, навіть гіршим за нього. Я теж хотів її привласнити. Але я принаймні знав їй ціну. І я збирався заплатити її всю, до останньої краплі її опору. Бо Влад — це ясний день, в порівнянні з тим, що ховається в нічній темряві моєї душі.