Спочатку:
На сторінку книги
На лісовій галявині зупинилася поліцейська машина, біля неї працювала група співробітників. Чепурна жінка-слідчий коротко віддавала розпорядження, морщила чоло, від чого здавалася старшою за свій вік. Поліцію викликали рано-вранці, коли більшість людей ще додивлялася вранішні сни. Наймані працівники прийшли на роботу з вирубки лісу, а натрапили на тіло. Через що загинула людина, було незрозуміло: ані крові, ані слідів боротьби не було помічено, але попереду чекало розслідування, опитування свідків, пошук мотиву і багато різної рутинної роботи. Слідча була профі у своїй справі й одразу ж взялася до роботи.
Розкрити злочин (якщо то був злочин) було необхідно швидко. Справа могла стати резонансною. Місце, де знайшли тіло, знаходилося неподалік від скандально відомого будівельного майданчика. Справи там просувалися повільно і якось недбало. Забудовник незаконно вирубував ліс під свою забудову, незважаючи на постійні протести з боку місцевого населення, і стикався з опором різних організацій. Ця місцина була не тільки відома багатьом, а ще й ніби зачарована, бо багато чого неприємного траплялося з цим будівництвом. І ось тепер — тіло…
—--------------------------------------------------------------------------------------------------
Кажуть, що Бог створив світ видимий та невидимий. До видимого належать люди й усе те, що вони бачать навколо себе: тварини, природа, небесні світила. Але існує світ, якого не бачить людське око, з яким людина не перетинається повсякчас: світ світлих і темних істот, світ невидимий.
Кажуть ще, що прадавні люди вірили в сили природи, вважали їх богами та розділяли світ на Яві (світ живих людей) та Наві (потойбічний світ). Кажуть, що люди вірили в існування «проміжних» істот, що могли бути сполучною ланкою між двома світами: ангелів, відьом, духів, русалок. Вони вірили, що нехрещені немовлята, помираючи, перетворювалися на потерчат, а ті, хто йшов із життя пізніше, але нехрещеним, ставали мавками та навками.
Кажуть так. Та я не пам’ятаю свого минулого життя. Я пам’ятаю себе з того моменту, коли розплющила очі в лісі, і в них відбилися одночасно і яскраві промені сонця, і буяння трав, і зелені затишні крони дерев, і блакить неба поміж ними. Коли це було? Не знаю. Для мене ліку часу не існує в тому вигляді, як його сприймає людина. Я маю вдосталь часу, щоб не турбуватися через його швидкоплинність; я маю попереду (та й позаду) людські віки, а може, й тисячоліття.
І я — охоронниця мого лісу, його берегиня, його донька, його воїнка. Ліс — мій добрий батько, який дає мені сховок, своє тепло, свою любов та безмежний спокій. Я обіймаю кожне дерево, торкаюся зашкарублої кори й відчуваю, як під нею течуть соки життя. Дерева живі, і вони дають мені змогу доторкнутися до тих життєвих сил, що ховаються під виглядом нерухомості, невидимі для людського ока. Ліс — моя колиска, мій дім, моя сім'я. Хіба ж можна зраджувати свою родину, де тебе люблять і чекають? Ліс такий сильний, суворий, інколи лячний, але водночас може бути беззахисним і вразливим. У момент його слабкості я потурбуюся про нього.
