Спочатку:
На сторінку книги
Ви, напевно, вважаєте, що істоти, як ви нас називаєте, живуть тільки у фольклорі, літературі, піснях або, в кращому випадку, ховаються в лісах. Ви помиляєтесь. Часи, коли можна було переховуватись у лісових хащах, давно минули. Люди крок за кроком освоювали кожен куточок первісної природи, і ховатися від них стало неможливо. Але людство не зупинилося на тому: за останні роки воно так сплюндрувало довкілля, що жити в ньому стало майже неможливо. Та ми міцно прив’язані до своїх сакральних місць і не можемо їх покинути.
Постало питання адаптації до нових умов життя, і ми пішли поміж люди: у людській подобі, яку споконвіку могли приймати, туди, де найближче підступало людське житло. Це був компроміс: бути ближче, на видноті, але не здавати своїх позицій. Люди нічого не знали про нас, проте ми добре вивчили людей. Старі люди інколи могли запідозрити нас у тому, що «щось нечисто», і це завдяки тому, що вони пам’ятали казки, які їм оповідали їхні бабусі та дідусі. Молоді ж люди взагалі не помічали нічого дивного, вони були іншими. Їх цікавили інші справи, вони не боялися лісових та річкових духів, не вірили в них, проте вірили в силу Інтернету та не випускали з рук свої, так звані, ґаджети.
Але ми не могли покинути свої місця, залишити їх назавжди, тому ми відкрили спілку захисників довкілля. Зовсім не підозріло про людське око, але дуже зручно й корисно для нас. Ми могли там збиратися вдень, не викликаючи підозри, вирішувати важливі питання, навіть керувати своєю роботою через документи, як у людей. У гіршому випадку нас називали «схиблені захисники природи», бо ми занадто віддано служили своїй справі. Швидко ми знаходили контакти з відомими людськими організаціями охорони природи, волонтерами та зоозахисниками, і вони допомагали нам у вирішенні наболілих питань.
Одне тільки впадало в людське око: усі ми жили самотньо, бо ж не можуть духи шукати собі пару серед людей, та й не треба, бо з роду-віку такого не водилося. Та й серед собі подібних не траплялося, бо ми створені інакше, маємо геть іншу фізіологію, не повинні продовжувати свій рід.
Згадався Василь. Йому 18 років. Він гарний, статний, з волошковими очима, іде собі з братами до церкви через ліс. Який це рік тоді був? Здається, початок дев’ятнадцятого сторіччя. Не пам’ятаю, який саме рік. Неважливо. Біжать вони до церкви рятувати свою безсмертну душу. Добре їм, у них є вона, душа. А в мене немає... Якби за минулого мого життя хтось потурбувався про мою душу… Та байдуже, немає, то й немає. Біжать брати та сестри, веселі такі, сміються, а дзвони церковні лунають так, що аж у скронях боляче. А я стою за тополею і дивлюся на них, бо вже давно примітила юнака того, споглядала здалеку.
Пробігли повз, бо ж до церкви запізнювалися, а це гріх, на службу треба приходити вчасно. А Василь трохи забарився, наздоганяв інших та, раптом, мене помітив: подививсь на мене волошковими очима, аж млосно стало мені, уважно так подивився, посміхнувся та й побіг наздоганяти своїх. Тоді втратила я спокій. Чи то щось із минулого життя пригадалося, чи що то було? Багато питань виникло в моїй голові, на які не мала я відповідей, та довге, безкінечне життя (чи то існування?) відповіло на них згодом. А тоді мені здалося, що світ змінився. Але він не змінився, він залишився тим самим, і я залишилась у ньому, а Василь — ні…
