Спочатку:
На сторінку книги
Як я вже казала, Ведмідь більш за все любив гроші, гарних дівчат та полювання. Із законом він не дружив, але, попри всі свої незаконні дії, виходив сухим із води, через що й був таким впевненим у собі. До лісу він ставився як до місця, яке повинно його збагачувати й розважати одночасно; певним чином він ніби був прив’язаний до нього. Вдень він ходив на полювання, вночі розважався знов-таки в лісі, і саме цей ліс знищував задля наживи.
Чоловік прийшов на полювання у другій половині дня. Прийшов один, хоч інколи приводив із собою партнерів по бізнесу, був у поганому гуморі. Ведмідь «промазав» із першого ж пострілу, брудно вилаявся, дістав цигарку та запалив її, потім перевів очі вглиб лісу і здивовано застиг. Я вийшла до нього у вигляді спокусниці: русяве волосся розкидане по плечах, біла сорочка звабливо відкриває округлі плечі, а очі неначе обіцяють незвідані насолоди. Я йшла повільно, але впевнено, неначе хотіла запросити партнера до танку, і танець той був як танго: танок пристрасті і смерті. Звичайно ж, Ведмідь не зміг пройти повз, він несподівано змінив вираз обличчя, і на його устах заграла масна неприємна усмішка: — О, яка богиня! — завів він завчений, пошарпаний від частого вживання монолог зваблювача. — Така краса в цьому сумному, дикому місці! Ні, такий діамант потребує гарної оправи. Я зможу тобі її надати! Він підійшов, клишоногий, впевнений у собі, а я посміхнулася так, неначе все життя шукала саме його. Чоловік, скоріш за все, вирішив, що якщо не задалося з полюванням, то хоча б він проведе час в інший приємний спосіб. Нещодавні сумніви та проблеми були ним забуті, коли в хід пішли справжні чари. Ведмідь запитав, чому я гуляю в лісі сама, чому не їду до міста замість того, щоб марнувати тут час, і ще запитав, чи не хочу я відвідати з ним ресторан чи піти в заміський клуб «для своїх». Я мовчки виразно дивилася на нього з посмішкою і мовила: — Дуже цікаво. Але навіщо такі складнощі? Ти — привабливий чоловік, я — вродлива жінка, невже ми не порозуміємося? Пропоную прогулятися лісом…
Від здивування Ведмідь ледь не впустив рушницю. Як на мене, усе це виглядало дуже підозріло, але жадібність перемогла розум, і чоловік заусміхався ще ширше та пішов поруч зі мною в гущавину. Дорогою намагався допитатися, як мене звати, та я була неговірка. Зупинилися біля дуба, Ведмідь запитав, чи не боюся я змій та мурах, а я засміялася, рвучко випросталася з його обіймів і вигукнула: — А тепер дожени! Він кинувся навздогін, підтримуючи гру, але швидко зрозумів, що не такий уже він і прудкий, а потім зрозумів, що не знає, куди йти. Тоді він зупинився, віддихався і почав кричати, щоб я повернулася. І я повернулася. Підійшла ззаду, обвила руками шию та плечі й міцно стиснула. Якийсь час Ведмідь стояв вражений, потім судоми звели його тіло, голова відкинулася і затремтіла неначе в мовчазному сміху, очі витріщилися в небо і згасли. Кажуть, мавка залоскотала. Саме так це і виглядає.
На ліс впала ніч, як підбита птиця. З-за дерев з’явилася постать Блуда, який був єдиним свідком того, що відбулося. — Я б міг допомогти! — мовив він і засміявся. Я теж посміхнулась йому у відповідь. Потроху до лісу сходилися члени нашої спілки. Мовчки подивилися на тіло, запитали, чим можуть мене підтримати. Я відказала, що не потребую допомоги і що справу зроблено.
