Спочатку:
На сторінку книги
Заночувала в лісі. Не те щоб заночувала, а просто застигла серед дерев у гущавині, бо ж ми, мавки, не спимо як люди, ми ціпеніємо. Але саме в лісі заціпеніння є природним, як сон дерев у зимову пору року. Та перед тим, як заціпеніти, знов згадала Василя, неначе побачила його на узліссі. Він тоді вже був чоловіком середніх років, мав дружину та трійко дітей. Інколи я бачила, як вони усією сім’єю ходили в ліс по ягоди, перегукувались, а, назбиравши повні кошики, йшли додому веселі та щасливі. Я споглядала здалеку, і так сумно було мені, що якби я була людиною, то заплакала б.
А того дня він прийшов у ліс сам. Була чудова осінь, різнокольорове листя кружляло в повільному танку, останні теплі промені сонця несміливо торкалися принад природи. Василя тоді водив лісом насмішкуватий Блуд. Таким уже його створили: без жартів над людиною він не міг, тому Василь, хоч і знав ліс як свої п’ять пальців, ведений Блудом, заблукав. Аж тут Блуд побачив мене й полишив чоловіка в спокої, а Василь заходився знімати сорочку, щоб переодягнути її навиворіт. Тут нарешті й він мене помітив, трохи знітився, та вирішив привітатися: — Слава Ісусу! — мовив він до мене. Я змовчала. Тоді він знов озвався: — Доброго здоров’я! Я нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. — Одначе якась бісівщина водила мене лісом, — вів далі чоловік, наближаючись до мене зі щирою посмішкою. — Багато зараз різної чортівні на кожну хрещену душу! А ти чого сама тут, у хащах? Гриби збираєш? А де кошик?
Він зупинився за декілька кроків від мене і змінився на лиці. Він не почув відповіді, але щось у моїй мовчазній фігурі видало мене, бо Василь дістав з-під коміра сорочки натільний хрестик і повернув його на мене. Насправді хрестик не лякає нас, бо це вигадка, ніби лісові духи бояться церковної символіки. Ми не насилаємо злі чари на людей зазвичай, ми охороняємо від них своє середовище існування, але цей жест людини, переляк у його очах, сказали мені, що для нього я — потвора, яка живе в лісі. Тоді я розвернулася і пішла собі в хащу…
У хащу зайшла я і цього разу. Тепер я мала певну мету: я декого чекала. Він частенько приїздив саме сюди на своїй яскравій великій машині. Зазвичай приїздив не один, а з дівчатами. Дівчата мінялися тиждень від тижня так, неначе він поставив собі за мету перевезти в ліс усе жіноче населення найближчих сіл та міст. Це і був той, кого ми повинні були зупинити. Його називали Ведмідь — таке прізвисько йому дали люди: великий, ходить перевальцем, має хижий норов. Але мені не подобається порівнювати його з ведмедем. Ведмеді — гарні лісові велетні, прекрасні створіння, і не треба їх чіпати та турбувати. Це ж був людський син.
Інколи приїздив він удень для того, щоб вбивати зі своєї рушниці мешканців лісу, попри заборону полювання. Бувало, мені вдавалося врятувати когось із лісових жителів: я створювала шум, поки мисливець цілився, і тварина, зреагувавши на нього, тікала в гущавину лісу. Та не завжди мені це вдавалося… Чому серед людей зустрічаються такі жорстокі, такі жадібні, такі хижі створіння? Вбивають задля розваги, рубають ліс задля наживи, не вміють любити, а прагнуть користуватися?
