Спочатку:
На сторінку книги
Зранку пораюся в садочку. Як усі добрі господині в селі, я доглядаю за своїми вишнями та яблунями, поливаю троянди та фіалки, але маю деякі секрети, яких не використовують люди — це магія любові до всього, що росте на землі. Тому й буяють у моєму саду квіти так, що сусідки починають заздрити, а дерева дають такий врожай, що тут уже й чоловіки починають дивуватися. Інколи люди заходять у гості, і я пригощаю їх смачними плодами, але все одно тримаюся на дистанції. Зазвичай на мене дивляться скоса, вважають дивачкою, але вже зрозуміли, що я віддаю перевагу самотності. Байдуже, бо ще десь років із п’ять, за людськими мірками, проживу тут, а далі треба шукати інший сховок. Інакше усі помітять, що я занадто молодо виглядаю тоді, як інші селяни вкриваються сивиною, а їхні натруджені руки та обвітрені обличчя — зморшками.
Увечері я збираюся до спілки. Одягаю полотняну вишиванку, яку подарувала мені одна стара жінка-знахарка багато років тому. Вона, напевно, здогадувалася, що я інакша, та про це не питала. Ми були з нею майже подругами. Я допомагала їй в саду, вона приймала людей і лікувала їх. Ганна була доброю людиною, але селяни вважали її відьмою, хоча й користувалися її послугами. Що й казати: люди бояться чогось невідомого і незрозумілого, але сприймають усе з позиції, вигідно їм це чи ні. Коли Ганна помирала, ніхто не схотів прийти, запитати, чи не потрібна допомога. Я сиділа поруч, тримала її за руку, хоч розуміла, що людську душу в тілі не втримаєш. Після смерті знахарка лишила мені свою хату, і я залишилася в ній на деякий час.
Я не вмію лікувати, але можу радувати усіх плодами своєї праці, знаю заповітні трави, збираю їх, але не використовую. Я просто захищаю ліс, який зеленою ковдрою розстеляється навкруги, підступаючи до крайніх хат, закликає прийти до нього по гриби та ягоди й шумить кронами дерев, неначе муркоче від насолоди. Одягнувши вишиванку, зібравши русяве волосся в пучок, я йду на зібрання спілки. Звичайно, йду через ліс, щоб дорогою доторкнутися до похилих гілок і вкритих мохом стовбурів, щоб привітатися з кожним кущем і вклонитися кожній квітці, простягнути руку диким тваринам, як давнім друзям.
Усі вже зібралися, коли я, нарешті, увійшла в невеличку світлу кімнату. Там були мої давні знайомі: бородатий, сивий Лісовик, весела синьоока гарна Польова Мавка, бліда Русалка, витончена та тендітна, жартівник Блуд із вічною посмішкою на широкому відкритому обличчі, красуня Літавиця з чорним, неначе оксамитовим, волоссям. Вони жваво спілкувалися між собою і були захоплені темою. Виявилось, що мова йшла про найголовнішу проблему останніх років: наш ліс вирубали під будівництво котеджного містечка. Як би ми з цим не боролися, з ким би не зв’язувалися з приводу незаконної вирубки, ніщо не могло завадити нищити наш ліс у світі, де панували жадібність і гроші. Я посиділа тихо в кутку, послухала присутніх, потім рвучко підвелася, підійшла до гурту і впевнено мовила: — Цього разу спробую я.
Лісовик якось невпевнено повів плечима, мовляв, де тобі? Тут зуби зламали поважніші захисники природи! Та я вже вирішила, що повинна щось зробити.
