Спочатку:
На сторінку книги
Коли все виглядає випадковим.
Минув тиждень Катерина вже не губилася в коридорах, знала, де смачніша кава і чітко вивчила години, коли до Петра Валентиновича краще взагалі не підходити з запитаннями. Вона втягнулася в шалений офісний ритм - не квапливо, але дуже ґрунтовно. В аналітичному відділі її помітили майже одразу: за феноменальну точність у розрахунках, спокій та рідкісне вміння слухати, не створюючи зайвої метушні.
Вона не намагалася сподобатися. Вона просто робила свою справу.
Того дня в кабінеті було значно гамірніше, ніж зазвичай у розпал робочого процесу.
— Кажу тобі, це він, - шепотіла Світлана, нахилившись до Каріни. - Я бачила його в ліфті.
— Денис Віталійович? - миттєво оживилася та, відсуваючи клавіатуру. - Серйозно?
— Абсолютно. Усміхався. І він такий… - вона зробила драматичну паузу, млосно зітхнувши. - небезпечний, ммм. Так би й зʼїла його очима.
— У цій компанії взагалі всі небезпечні, - тихо кинула Оля, не відриваючись від монітора. - Особливо для психіки.
Катерина підняла очі від екрана.
— А що з ним не так? - спитала вона без цікавості в голосі.
— Усе з ним так, - зітхнула Світлана. - Занадто так.
Дівчата перезирнулися і тихо засміялися.
— Він - замісник Вадима Кириловича, я ж тобі вже розповідала чи ні. - пояснила Карина, повернувшись до Каті - І його друг ще з університету. Кажуть, директор йому дуже довіряє.
Це ім’я - Вадим Кирилович - знову зависло в повітрі. За цей тиждень Катерина чула його безліч разів у найрізноманітніших контекстах. Але досі воно залишалося для неї лише абстрактною, хоч і грізною посадою, а не живою людиною.
У цей момент двері відділу відчинилися.
— О, а у нас чарівне поповнення? - пролунав приємний чоловічий голос.
Катерина підвела голову. Перед ними стояв той самий Денис Віталійович. Чоловік середнього зросту, бездоганно складений, із яскравими блакитними очима й упевненою, сліпучою усмішкою. На ньому була світла дорога сорочка . Він дивився легко, відкрито, ніби давно всіх знав.
- Доброго дня, дівчата. - сказав він. - Щось я не пам’ятаю, щоб бачив вас раніше, - його погляд зупинився на Каті.
- Це Катерина, - швидко сказала Світлана. - Наша нова стажерка.
Денис перевів погляд на неї, затримався.
- Катерина... - повторив він, ніби приміряючи ім’я. - Приємно. Дуже.
- Взаємно, - спокійно відповіла вона.
- І як вам у нашому корпоративному вулику? - запитав він із тією фірмовою усмішкою, яка, очевидно, зазвичай бездоганно діяла на жінок.
Катерина на мить задумалася.
— Насичено, - сказала вона. - Але мені подобається працювати там, де є логіка, а не хаос.
Це прозвучало не як відповідь стажерки. Це прозвучало як позиція по життю.
У цей момент за спиною Дениса з’явилася ще одна постать. Чоловік увійшов абсолютно безшумно. Вадим Кирилович. Він не поспішав виходити наперед, не втручався в розмову, а просто стояв трохи осторонь, заклавши руки в кишені й уважно слухаючи. Його погляд був чітким, проникливим, холодним і дивовижно точним.
Генеральний виявився значно вищим, ніж Катя собі уявляла. Кожен його рух дихав абсолютним спокоєм і впевненістю в собі, яка взагалі не потребує зовнішніх демонстрацій чи гучних слів. Ідеально підігнаний графітовий костюм сидів на ньому так бездоганно, наче був частиною його тіла, а не просто одягом.
Катерина зловила себе на тому, що дивиться на нього значно довше, ніж дозволяв корпоративний етикет. По спині раптом пробіг ледь відчутний холодок
— Логіка - це добре, - Його голос виявився низьким, густим і повністю позбавленим емоцій. - Особливо в аналітиці.
Катерина повернулася до нього. Їхні погляди зустрілися. Коротко, гостро, без жодних видимих ефектів, але цього єдиного моменту вистачило, щоб десь глибоко всередині Каті якась важлива деталь ледь відчутно змістилася зі свого звичного місця.
— Ви стажерка і хто ваш куратор? — уточнив він.
— Так, - відповіла вона. - Працюю під керівництвом Петра Валентиновича.
—Добре, - кивнув Вадим Кириловичі перевів погляд на куратора. - Як вона справляється?
- Спокійна. Думає, перш ніж говорити, - відповів той. - Хороша і рідкісна якість.
Вадим Кирилович більше нічого не сказав, але подивився на Катерину ще раз - і цього разу уважніше. Наче він намагався розгледіти в ній щось таке, про що знав лише він один.
- Ну все, дівчата, - усміхнувся Денис, помітивши, як напружився весь відділ. - Не будемо вас відволікати від роботи. Працюйте, але, - він знову глянув на Катерину, - був справді радий знайомству.
Коли вони пішли, двері за ними зачинилися, у відділі аналітики зависла мертва тиша.
- Я не дихала, - видихнула Світлана. - Взагалі.
- Ти бачила, як він на неї подивився? - прошепотіла Карина. - Це ж просто іскри летіли!
- Хто саме? - Катерина здивовано підняла брову, намагаючись повернути обличчю байдужий вираз. - Мені здалося, що Вадим Кирилович дивився виключно на Петра Валентиновича.
- Ага, звісно, сто відсотків він прийшов сюди помилуватися Петром Валентиновичем. Ні, - хитро посміхнулась Оля. - Не на Петра Валентиновича .
— Так, дівчата. - озвався Петро Валентинович заходячи в свій кабінет із посмішкою. - Досить теревенити. Ніяких службових романів у моєму відділі не буде. Усі за роботу.
Усі дружно засміялися й слухняно повернулися до своїх моніторів. Катерина теж опустила голову, змушуючи себе дивитися на цифри аналітичного звіту. Але чому вона відчула, що цей холодний, пронизливий погляд генерального директора вона не забуде ніколи.
