Спочатку:
На сторінку книги
Вона вже й забула, коли востаннє так рухалася.
Спочатку тіло було скутим, руки - ніяковілими, кроки - надто обережними. Проте важка, пульсуюча музика поступово пробивала цю броню. У такт глухим басам із глибини пам'яті раптом виринули дитячі заняття танцями: запах старого паркетного залу, прохолода протягів і теплі мамині пальці, що дбайливо поправляли атласну стрічку в її волоссі. «Ти в мене найвродливіша балерина», - шепотіла мама, низько нахиляючись до неї й лоскочучи щоку своїм диханням.
Марта танцювала поруч - на її обличчі був вираз щирого драйву й абсолютної свободи. Катерина рухалася інакше: плавніше, м’якіше, але всередині теж щось розкручувалося, відтаювало від багаторічної мерзлоти.
Аж раптом вона завмерла посеред залу. На неї задушливою хвилею накотилися давно забуті спогади - мамина м'яка усмішка, тонкий шлейф її улюблених парфумів, її обійми... І в ту ж мить, наче ударом під дих, у голові пролунав холодний голос батька: «Не згадуй її більше. Вона нас покинула. Обрала інше краще життя».
Повітря навколо враз загусло, заважаючи дихати. Катерина судорожно видихнула і, торкнувшись плеча Марти, кивнула в бік їхнього столика.
— Я на хвилинку. Скоро повернуся.
Вона повернулася до столу, взяла склянку, зробила кілька ковтків. Сергій дивився на неї уважно, вловлюючи найменші зміни в її міміці, але не дозволяв собі бути настирливим.
— Усе нормально? - тихо спитав він, ледь нахилившись через стіл.
— Так, - Катерина всміхнулася. - Просто…. згадала дитинство.
— Танці? - уточнив він.
— Мама колись водила мене на гурток. Я тоді щиро вірила, що стану відомою танцівницею. А тепер от пишу диплом з аудиту й фінансів, - вона спробувала пожартувати, але голос зрадницьки тремтів.
Сергій помовчав.
У його погляді промайнуло щось таке, чого вона не змогла одразу розшифрувати - суміш глибокого суму, вагання та якогось важкого внутрішнього рішення.
- Катю… - почав він, недбало пихаючи пальцями краєчок паперової серветки. - Можна я запитаю тебе про одну річ? Вона... не зовсім для клубу.
- Угу, - вона зробила ще один ковток, намагаючись заземлитися. - У тебе завжди всі теми «не зовсім для клубу».
Він коротко всміхнувся куточком губ, але його очі залишалися серйозними, навіть темними під цим неоновим світлом.
- Пам’ятаєш, ти якось показувала мені свої дитячі знімки? - обережно, наче ступаючи по тонкій кризі, нагадав він. - Ти шукала якийсь файл для презентації, і ми випадково натрапили на папку в твоєму ноутбуці. Там була твоя фотографія в рожевій сукні з величезним бантом… і твоя мама, яка тримала тебе на руках.
У Катерини напружилися плечі.
- Пам’ятаю, - коротко відповіла вона. - І що з того?
- Її обличчя я теж запам’ятав, у мене чудова памʼять на обличчя. - спокійно продовжив Сергій. - Видно, що ви дуже схожі. Очі, овал обличчя. Я тоді сказав тобі це. Пам’ятаєш?
Вона кивнула. Пам’ятала. І те, як різко тоді змінила тему.
- Чому ти згадав зараз про це?
Сергій глибоко вдихнув.
- Мій дядько… - почав він повільно. - Він уже кілька років у психіатричній клініці. Далеко за містом. Ми з мамою їздили до нього нещодавно. Я вперше туди їздив. Спочатку не хотів тобі нічого говорити, бо це звучить як якесь божевілля, і я досі боюся, що можу помилятися.
Катерина відчула, як щось повільно стискає груди.
- Сергію…. - тихо попередила вона.
- Я бачив там жінку, Катю. Вона неймовірно схожа на твою маму, - нарешті вимовив він на одному видиху. - Настільки схожа, що мене ніби струмом пробило до самих кісток. Звісно, вона старша, виснажена, але… риси обличчя, той самий розріз очей, погляд. Вона просто сиділа на лавці у дворі. А коли інша пацієнтка гукнула її за ім’ям - Олена… я ледь не впав там, де стояв.
У Катерини занімніли кінчики пальців. Навколо них усе так само вибухали баси, але для неї звук повністю зник. Вона обережно поставила склянку на стіл, щоб не розплескати воду через тремтіння рук.
— Ти хочеш сказати, - її голос став сиплим і чужим, - що моя мама не втекла одинадцять років тому з коханцем на край світу, а весь цей час… лежить у психлікарні?
— Я не знаю напевно, - чесно відповів Сергій, дивлячись їй прямо в очі. - Я не можу стверджувати на сто відсотків. Я почув лише ім’я. Спершу переконував себе, що це просто жахливий збіг. Але сьогодні… коли ти знову заговорила про неї, коли я побачив тебе в цій червоній сукні - у мене в голові наче все зійшлося в один суцільний пазл. Я просто не зміг промовчати. Це випалило б мене зсередини.
Вона різко відвернулася в бік танцмайданчика, де безтурботно вигиналася Марта. Музика раптом стала нестерпно, боляче гучною.
— Сергію, - видихнула Катерина. - Ти взагалі розумієш, що ти зараз робиш? Мені двадцять два роки. Одинадцять із них я живу з чітким знанням: мама нас покинула. Їй було байдуже до мене, вона вибрала якогось мужика й нове життя… А ти зараз приходиш і кажеш, що вона хвора й зачинена в чотирьох стінах? І до чого тут, в біса, моя сукня?!
— Я не кажу, що це точно вона, - тихо відповів він. - Я кажу, що "щось не сходиться". І що я готовий це перевірити. Не один раз, не між іншим. Якщо ти захочеш.
В її очах стояли сльози - не ті, що приносять полегшення, а важкі, гарячі, які різали зсередини й не мали виходу назовні.
— А чому ти не сказав раніше? - запитала вона гостріше, ніж хотіла. - Що, сьогодні найбільш підходящий момент? Клуб, музика, алкоголь - якраз те, що треба, щоб сказати "До речі, Кать, твоя мати, можливо, не сука, а просто божевільна?"
Сергій опустив погляд на свої зчеплені в замок пальці.
— Бо раніше я панічно боявся зруйнувати те єдине пояснення, з яким ти навчилася жити й триматися на плаву, - зізнався він абсолютно щиро. - А сьогодні ти сама згадала її. Сама підсвідомо відчула, що щось не так. Я просто не зміг далі вдавати, ніби нічого не знаю.
Між ними зависла важка, майже фізично відчутна тиша. Навколо них люди сміялися, цокалися келихами й розчинялися в куражі, а за їхнім столиком час зупинився.
Катерина провела долонею по обличчю.
— Це може бути будь-яка жінка, - сказала вона, уже менш різко. - Схожість - це не доказ. І подібних імен тисячі.
— Звісно, - кивнув він. - Тому я й не стверджую. Я пропоную перевірити. Не зараз. Не завтра. Коли ти будеш готова. Якщо взагалі будеш.
Вона мовчала, вдивляючись у його обличчя. Сергій сидів нерухомо й мужньо приймав на себе весь її біль, не намагаючись виправдовуватися чи захищатися. Надійний, відповідальний, тихий Сергій. Друг, який звик підставляти плече й тримати інших там, де вони самі вже давно готові впасти.
— Ти точно мій друг, Сергію? - гірко всміхнулася вона. - Тому що зараз ти поводишся як людина, яка збирається рознести мені мій світ.
— Можливо, для того, щоб ти нарешті дізналася, на якому світі живеш насправді, - відповів він так само тихо, але з залізною впевненістю. - Катю, я бажаю тобі всього найсвітлішого, а не болю. Але я хочу, щоб у тебе була правда. Якою б потворною вона не виявилася.
Вона опустила погляд на свої руки, на червону тканину сукні, на тонкий браслет на зап’ясті.
— Я… не знаю, що з цим робити, - чесно сказала вона. - І не знаю, хочу я це знати чи ні.
— ти маєш повне право не хотіти, - м’яко відповів він. - Я нікуди не поспішаю. Ми можемо зробити вигляд, що я цього не казав. А можемо - колись поїхати туди разом. Просто подивитися здалеку. Без жодних обіцянок.
Катерина глибоко вдихнула повітря, яке пахло чужими парфумами й алкоголем. Усередині все кипіло від люті й розгубленості. Образа на батька, який так холоднокровно і легко вирізав маму з їхньої реальності; на мачуху Ганну, яка роками так єлейно і занадто гладко говорила; і на себе - ту маленьку, беззахисну дівчинку, яка так покірно повірила у зручну версію «мама нас кинула».
