Спочатку:
На сторінку книги
Поруч пролунав голос.
—Ти з нами? Привіт.
Катерина підняла очі. Перед нею стояла дівчина з відкритою, трохи сором’язливою усмішкою. Струнка до майже хворобливої крихкості, дуже худенька - із тих, хто за роботою вічно забуває поїсти. На ній був світлий піджак, проста блузка без зайвих деталей і темна спідниця до колін. Густе чорне волосся дівчина зібрала в акуратний хвіст, а окуляри в тонкій металевій оправі робили її вигляд ще молодшим, майже дитячим.
— Ти ж новенька, так? Я Оля. Ходімо на обід разом, бо в перший день у цих лабіринтах самій збожеволіти можна.
— Я… так, із задоволенням, дякую, - Катерина підвелася з-за столу, відчуваючи щиру вдячність.
У корпоративній їдальні було гамірливо, але не хаотично. Люди навколо сміялися, сперечалися, жваво обговорювали якісь робочі дрібниці. Катя вперше за весь цей шалений день відчула, що може просто сісти, розслабити плечі й поїсти, не думаючи щомиті, чи робить вона щось не так.
— Ти швидко звикнеш, - сказала Оля, сьорбнувши суп. - Тут складно, вимоги високі, але якщо ти реально працюєш - за тебе тримаються. А ти, як на мене, саме з тих, хто звик пахати.
Катерина ледь усміхнулася.
За столом до них приєдналися ще дві дівчини - Карина й Світлана.
Навпроти Катерини сіла Карина - дівчина з густим русим волоссям, трохи хвилястим, зібраним недбало. Вона була одягнена просто, але зі смаком.
— Привіт. Я - Карина. Я тут другий місяць, - представилася вона. - Перші тижні здаватиметься, що ти не витягуєш цей темп. Це нормально. Потім стає легш е.
Поруч із рудою Світланою взагалі ставало затишно з першої секунди. Вона була трохи повнішою за інших дівчат, мала м’які, плавні рухи й соковите руде волосся. Її одяг вирізнявся яскравістю на тлі загального дрес-коду: глибокого бордового кольору кофта, темна спідниця та витончені сережки з мерехтливими камінцями.
— Привіт. Я Світлана. Тут важко, але не страшно, якщо триматися разом, - сказала вона, ніби між іншим, і підморгнула Катерині. Розмова потекла легко й невимушено: дівчата ділилися тонкощами графіка, обговорювали суворе начальство поверхом вище, згадували, хто де вчився і як довго звикав до тутешнього ритму. Катерина слухала їх і ловила себе на дивній думці: вперше за добу вона не відчувала колишньої скутості. Цього простого людського тепла було цілком достатньо, щоб нарешті перестати почуватися самотньою у величезній чужій споруді.
— До речі… - Карина трохи нахилилася вперед і знизила голос, хоча в їдальні було шумно. - Ти ж у курсі, хто в нас генеральний директор?
Катерина зацікавлено підняла брови.
— Я читала на сайті компанії… але там лише загальна інформація.
— Вадим Кирилович, - і це ім’я в її устах прозвучало так, наче воно саме по собі мало вагому, майже містичну силу. - Його тут всі трохи бояться.
— Не “трохи”,, - хмикнула Світлана. - Його або бояться, або в нього закохані. Іншого не дано.
Карина усміхнулася кутиком губ.
- Якщо ти бездоганно виконуєш роботу - він тебе навіть не помітить, ти для нього прозора. Але якщо припустишся бодай однієї помилки - він виверне назовні всі твої косяки.
- Ідеальний керівник для трилера, - сухо прокоментувала Оля.
- У нього ще є заступник, - продовжила Карина. - Денис Віталійович. От той - повна протилежність. Усміхається, жартує, може підтримати. Але… - вона зробила паузу, - не менш небезпечний. Занадто розумний.
- Ага, - підхопила Світлана і засміялася. - Якщо Вадим Кирилович - це крижана вода, то Денис - тепла течія, яка може затягнути на самісіньке дно.
Катерина слухала цю розмову надзвичайно уважно, не втручаючись, але фіксуючи кожну деталь. Їй були цікаві не стільки самі офісні плітки, скільки те, з яким трепетом і різними інтонаціями дівчата вимовляли ці імена.
- Але найкраще, що є в цій компанії, - Світлана раптом засяяла, - це служба безпеки.
Оля закотила очі.
- Ну ось, знову почалося.
- А що? - Світлана випрямилася. - Артур. Голова безпеки компанії. Високий, спокійний, завжди у темному. Дивиться так, ніби бачить тебе наскрізь.
- Вона в нього просто закохана, - пояснила Карина Катерині з легкою усмішкою.
- Не закохана, а… стратегічно зацікавлена, - образилася Світлана. - Між іншим, він знає про внутрішні справи компанії більше, ніж усі акціонери разом узяті.
- І якщо хтось косячить, - додала Оля, - першим дізнається саме він.
Катерина машинально зробила ковток холодної кави. Чомсь вона відчула легке внутрішнє напруження - не страх, ні . Швидше, чітке усвідомлення масштабу гри, у яку вона щойно вступила. Вона прийшла не просто відсидіти студентську практику. Вона зайшла у систему, де кожне ім’я щось важило.
-- Ну, - Світлана подивилася на Катерину уважніше, - ти тримайся. Тут або ламаються, або ростуть.
- А вона, - сказала Карина впевнено, - схожа на тих, хто росте.
Після обіду день промайнув швидко. Цифри, таблиці, пояснення Петра Валентиновича, короткі нотатки в блокноті. Інформації було багато - надто багато для одного дня, і до вечора голова гуділа, ніби після довгої дороги.
Коли вона нарешті вийшла з масивної скляної будівлі компанії, на вулиці вже панували густі сутінки. Повітря здавалося напрочуд свіжим, чистим, а вечірнє місто жило своїм звичним, квапливим життям. Катерина зупинилася на ганку на кілька секунд, просто стоячи й жадібно дихаючи свіжою прохолодою.
***
Телефон у кишені куртки завібрував.
— Ну що, бізнес-леді? - почувся в слухавці рідний, невгамовний голос Марти. - Ти жива?
— Поки що так, - усміхнулася Катерина.
— Ми з Сергієм тут поруч. Кава? Чай? П’ятнадцять хвилин і ми тебе викрадаємо.
За пів години вони вже сиділи в маленькому, затишному кафе на розі - простому, з м'яким теплим світлом і тихою ненав'язливою музикою. Катерина захоплено розповідала, як пройшов її перший день, інколи плутаючись у термінах і деталях, Марта слухала, раз у раз перебиваючи її кумедними коментарями, а Сергій просто мовчки дивився на неї, підперши підборіддя рукою, і час від часу ставив дуже точні, глибокі запитання.
— Ти виглядаєш… інакше, - сказав він нарешті.
— Як?
— Трохи втомленою. Але живою.
Катерина опустила погляд на чашку з чаєм і ледь помітно всміхнулася.
— Просто багато всього, - відповіла вона. - Але… нормально.
Вони просиділи так ще довго, розмовляючи про університетські дрібниці й плани, які поки ніхто з них не наважувався озвучувати вголос. З ними було легко. Просто. Так, як буває лише зі своїми.
Коли вони нарешті вийшли з кафе, Катерина тепло попрощалася з друзями й рушила в бік батькового будинку, де мала забрати залишок своїх зимових речей. Вулиці вже були майже порожніми, самотні ліхтарі кидали розмите жовте світло на вогкий асфальт. Вона йшла повільно, відчуваючи приємну втому в ногах і дивний, глибокий спокій усередині. День був важкий, але правильний. Із тих днів, після яких не хочеться сховатися від усього світу, а навпаки - хочеться впевнено йти далі.
Катерина зупинилася біля знайомої залізної хвіртки, ще раз озирнулася на темну, тиху вулицю й рішуче зайшла в темний двір.
Відстежуйте автора, щоб не пропустити продовження ♥️.
