Спочатку:
На сторінку книги
Нитка до пекла.
Вадим повільно опустив руки. Пальці зсунулися по стільниці, залишаючи вологі сліди.
— Денис про Ганну не знає, - додав Артур, закриваючи логічні дірки. - Він бачив лише Громова. Але той занадто точно назвав прізвище Волинська. І занадто спокійно кинув, що вона там не випадково.
Вадим стиснув щелепу.
— І ти думаєш, що.
— Я не думаю. Я веду. - Артур продовжив говорити. - Ганна - підготувала місток. Громов - контролював рухи. Денис - запустив витік і підсунув тобі на підпис документ про відрядження куратора . Інна - оформила всі документи офіційно.
Вадим різко відвернувся до вікна.
— А Катерина?
Артур знав, що зараз будь-яка зайва фраза буде для друга або ударом, або порятунком.
— Катерина. - він сказав обережніше, ніж зазвичай. - Катерина стала мішенню ще до того, як ти її впустив у життя. Але...
— Але я її добив, - глухо закінчив Вадим.
Начальник безпеки не заперечив.
— Вадиме, вони планували, що ти просто підпишеш звільнення і забудеш, - Артур зробив крок уперед. - А ти зірвав їм сценарій. Своїм почуттям. Можливо, саме тому Громов прискорився. Витік став грубішим, а Денис почав помилятися.
Вадим стояв нерухомо, наче боявся, що якщо поворухнеться - впаде.
— Як ми знімаємо Громова? - запитав нарешті. Голос знову став діловим. Це був його єдиний спосіб не згоріти зсередини.
Артур задоволено кивнув.
— Громов хотів виставити тебе небезпечним, ненадійним партнером. Ми повертаємо удар. По-перше, передаємо ланцюжок інсайдерського трафіку туди, куди треба. По-друге, офіційно фіксуємо його зустрічі з людьми, які мали прямий інтерес прибрати Катерину.
— Ти про Ганну.
— Так. Це не для суду. Це для розуміння мотиву. Ганна - твій єдиний ключ до Катерини. Вона знає її слабкі місця. Знала про гуртожиток. Могла знати про лікарню. Якщо Катя зникла, вона бігла туди, де сподівалася знайти хоч якусь правду.
Вадим швидко розвернувся
— Ти згадав про лікарню.
Артур подивився прямо йому в очі.
— Так. Світлана сказала ще одне. У день витоку Катерина не була в офісі. Вона була в лікарні. Вона шукала маму.
Вадим заплющив очі. Груди здавило так, ніби його вдарили під дих. Того самого дня, коли дівчина чіплялася за останню нитку в житті, він виніс їй свій вирок.
— Я навіть не вислухав її... не почув. - прошепотів він.
— Ти почув. - Артур сказав дуже тихо. - Ти просто тоді вже палав.
Вадим судорожно вдихнув. Повітря застрягло в горлі.
— Я сказав їй те, що не прощають.
Артур не став питати які. Про це й так шепотівся весь офіс.
— Тепер слухай, - твердо сказав Артур. - У тебе є два варіанти. Перший - це бізнес. Тобто ми закриваємо всі діри добиваємо доказову базу й запускаємо механізм проти Громова. Другий - це Катерина, а саме ти шукаєш її, але...
— Але?
Артур зробив крок ближче.
— Коли знайдеш - не виправдовуйся.
— Я не буду.
— І не проси зрозуміти. - Артур дивився прямо. - Просто визнай усе. Без захисту. Без логіки. Без оцього "я був у шоці".
Вадим кивнув. Повільно.
— Я скажу. - голос зірвався, він змусив себе говорити рівно. - “Я помилився. І я прийшов не просити, а відповідати".
Артур мовчки кивнув. Він уже розвернувся йти, коли Вадим раптом сказав- без броні.
— Артуре… якщо вона не повернеться?
Артур зупинився на порозі. Не обернувся одразу.
— Тоді це буде твоя розплата, - сказав він тихо. - Людська.
Двері зачинилися. Вадим залишився сам. Він подивився на роздруковане фото з ресторану. Тепер він бачив там не змову, а власну сліпоту. Його повели, як хлопчиська: ударили по бізнесу й підсунули фальшиву зраду туди, де він уперше за довгий час відкрив своє серце.
Він взяв телефон і набрав номер:
-- Артуре, підіймай все по Волинській - не як підозрювану, а як людину, яку ми втратили.
Пауза.
-- Гуртожиток. Камери. Таксі. Банківські транзакції. Дзвінки. Ліканя. Ти казав, що вона шукала матір. Значить, там нитка.
-- Прийняв, - відгукнувся в слухавці Артур. - Є ще дещо. Охорона ресторану дала точний час. Ганна вийшла із закладу й одразу зробила дзвінок. Номер висвітився в базі: приватна психіатрична клініка "Гармонія". Мої люди вже перевіряють. І останнє: я знайшов чернетку наказу про термінове відрядження Петра Валентиновича. Вхідний через кадри, підпис твій. Тебе справді підвели під ручку.
Вадим повільно видихнув.
— Добре. Рий. Хоча ми вже знаємо, хто подав мені цей документ.
Він поклав слухавку і лише тепер дозволив собі на секунду заплющити очі. Перед ним спалахнули не документи й схеми. Перед ним стояла Катерина - розгублена, з голосом, який тремтів, але тримався: "Я ніколи тебе не зраджувала..."
А він...
Вадим ударив долонею по столу. Просто так, ніби хотів вибити з дерева ту фразу, яку вже не повернеш назад: "Досить. Забирайся. Я не тримаю зрадників".
Він підійшов до вікна. Вечірнє місто жило своїм життям. Байдуже до нього, до Каті, до їхнього розбитого "ми".
— Я знайду тебе, - сказав він у порожнечу, і це прозвучало не як обіцянка, а як вирок самому собі.
Екран смартфона знову спалахнув. Повідомлення від Артура: «Є рух по лікарні. Хтось вивіз пацієнтку рано-вранці. Маршрут матиму за годину».
Тим часом у заміському будинку Ганна судорожно набирала номер. Її пальці побіліли, стискаючи смартфон. Кістки на руках натягнулися. Голос вона намагалася тримати рівним, але дихання зраджувало.
— Ларисо Степанівно… скажіть мені одне, - Ганна заговорила швидко, майже без пауз. - Як можна Олену повернути до клініки? Нам треба терміново оформити її назад.
— “Олена” - це ваша пацієнтка, за яку ви два місяці не платите? - сухо озвався жіночий голос на тому кінці дроту.
— Не час для моралі! - Ганна зірвалася на крик. Нігті впилися в чохол телефона. - То як її повернути? Ми ж її знайдемо.
У слухавці зависла пауза. Лариса Степанівна важко, зі свистом видихнула.
— Я вам уже казала, що я більше нікого не прикриваю, - відрізала лікарка. - Олену забрала родичка, документи у мене на руках з відповідними підписами. На цьому все.
— Ви ж розумієте, що якщо почнуть копати… - Ганна спробувала зайти з погроз.
— То копатимуть до ваших підписів, Ганно. Не до мене, - голос Лариси став крижаним, наче скальпель. - І, до речі… я підняла старий паперовий журнал. Справжній, не електронний. Там зафіксовані всі ваші відвідування за ці роки. Дуже цікаві дати. Дуже. Особливо ті, коли Олені ставало «гірше» після ваших візитів.
Ганна судорожно ковтнула повітря. Горло вмить пересохло, обличчя пішло червоними плямами.
— Ви мене шантажуєте?
— Ні. Попереджаю, - відрізала Лариса. - Якщо ви хоч пальцем торкнетеся цієї жінки або її доньки - я першою відкрию двері тим, хто копає. І віддам їм цей журнал.
— Тварюка… - просичала Ганна у слухавку.
-- Ні, Ганно. Тварі - це ті, хто закриває матерів від дітей на одинадцять років. - відповіла лікарка. Слухавка глухо клацнула.
Короткі гудки вбили останню надію.
Ганна повільно опустила руку. Вона дивилася на чорний екран смартфона, що згас. Стіни будинку раптом здалися затісними.
Вперше за одинадцять років їй стало по-справжньому, до тваринного тремтіння в колінах, страшно. Земля йшла з-під ніг.
