Спочатку:
На сторінку книги
Лікарня.
-- Ми просто заходимо. Без сцени.- Сергій сказав це тихо.
Його пальці міцно стискали кермо , погляд був спрямований на дорогу. Він виглядав спокійним, але Катерина вже вміла читати його мовчання. Він нервував, хоч і намагався тримати обличчя.
— Я не планую сцен, - відповіла Катя.
Голос зрадницьки здригнувся, виявившись тоншим, ніж їй хотілося. Вона взагалі не відчувала дороги під колесами. Тіло сиділо тут, на пасажирському сидінні, а думки летіли далеко вперед, за зачинені лікарняні двері. Там зараз мала статися або абсолютна нісенітниця, або її життя готове було зламатися вдруге.
— Якщо що, я одразу дзвоню знайомому адвокату. Або просто тікаємо. Я морально готова до обох варіантів. - Марта подала голос із заднього сидіння, швидко перебираючи контакти на екрані телефона. Вона хитнула головою в бік Сергія.
-- А от він не готовий. Він у нас герой. Його потім на пам’ятник віділлємо. Так навіть дешевше буде для бюджету.
— Марто… - попередив Сергій.
— Добре, мовчу, - дівчина підняла вгору вільну руку. - Але якщо тебе там раптом спробують закрити, я підніму такий крик, що приватна клініка «Гармонія» перейменується на «Істерику». По всій області прогримимо.
Сергій кинув на неї швидкий погляд через дзеркало заднього виду. Цей погляд чітко означав: «будь ласка, тільки не зараз».
Катерина судорожно ковтнула раптовий сміх разом із липким страхом. Шлунок неприємно звело від напруги.
Автомобіль плавно зупинився на внутрішньому подвір'ї, неподалік від головного медичного корпусу. Марта рішуче закрила сумку й залишилася в салоні.
--Я тут, на шухері. Якщо виникнуть проблеми, я ваш головний тривожний дзвінок.
Сергій першим штовхнув двері лікарні, пропускаючи Катю вперед.
Ігор Андрійович уже чекав їх у кінці довгого білого коридору. Це був чоловік років сорока, у медичному халаті та з глибокими, втомленими очима людини, яка занадто багато бачила.
— Вона знає, що ви прийдете, - тихо вимовив лікар, підходячи ближче. - Я особисто підготував її. Вона дуже хвилюється.
У Катерини серце в грудях забилось швидше. Двері відчинились. Жінка сиділа біля вікна. Світло падало на її руки - тонкі, змучені.
Катерина застигла на порозі, не вірячи власним очам. Простір навколо наче звузився до розмірів цієї маленької палати. Вона зробилакрок уперед і зупинилася, відчуваючи, як німіють ноги.
— Мамо?.. - голос Катерини зламався.
Жінка повільно підняла голову. Очі. Ті самі рідні очі, які Катя пам'ятала з дитинства.
— Катю…
Дівчина зробила ще один крок уперед і відчула, як стрімко провалюється в минуле.
— Це… це дійсно ти? Але як? Мені ж стільки років казали...
— Мені теж багато чого казали, - прошепотіла Олена. Жінка судорожно притисла худі долоні до грудей. - Мені повторювали щодня, що ти виросла й тепер щиро мене ненавидиш.
Катерина буквально задихнулася від обурення, повітря застрягло в горлі гострим комком.
— Мені сказали, що ти поїхала з іншим чоловіком! Що це твоє рішення.
Олена важко заплющила очі, і сльози покотилися по її блідих щоках.
— Я застала його з жінкою, Ганною. Я була вагітна. Ми дуже сильно сварилися в коридорі. Потім… я погано пам'ятаю саму послідовність, але все відбулося швидко.
Вона повільно провела тонкими пальцями по своєму зап’ястку, ніби фізично згадувала старий біль.
-- Мене штовхнули. Я навіть не встигла зрозуміти, хто саме з них двох це зробив. Я впала на підлогу. Потім почався страшний біль. І повна темрява. Дитину я втратила. Потім я зовсім не пам’ятаю кілька днів, усе було як у тумані. А коли отямилася, уже перебувала тут, у цих стінах. Мені просто сказали, що так буде краще для всіх
Одинадцять років. Ця цифра чітко, як постріл, вистрілила в голові Катерини, залишаючи по собі німу порожнечу.
— Тато… це тато особисто підписав усі документи на госпіталізацію?
Олена мовчки хитнула головою, підтверджуючи її найгіршу здогадку.
— Мені весь цей час брехали, що ти просто покинула нас і забула, - прошепотіла Катерина, відчуваючи, як до горла підступає гірка нудота
— Тепер, через роки, я чітко розумію одну річ. Мене тут так довго й наполегливо лікували від чужої зради, - тихо, безпорадно відповіла мати.
Катерина більше не могла тримати цей бар'єр. Вона стрімко підійшла впритул, упала на коліна перед стільцем і обняла жінку так міцно, ніби намагалася одним цим рухом надолужити всі втрачені одинадцять років розлуки
— ЯЯ вірила їм… мамо, я вірила кожному їхньому слову про те, що ти мене покинула.
— Я б ніколи в житті тебе не кинула, доню. Моє серце завжди було з тобою.
Катерина різко повернула голову до лікаря, який мовчки стояв біля дверей палати разом із Сергієм.
— Ми можемо її забрати? - запитала Катерина лікаря.
— Формально - так, ви маєте на це повне право як найближчий повнолітні й родич, - тихо відповів Ігор Андрійович, озираючись на коридор. - Але чинна директорка клініки буде чинити шалений спротив, ви ж це чудово розумієте. Нам треба юридично добре все обдумати й підготувати папери. Але робити це варто в іншому місці, не тут
— Лариса Кривенька? - тихо спитав Сергій.
Ігор Андрійович не відповів, але цього було достатньо.
У кишені Катерини раптово забриніла мелодія виклику. На екрані висвітилося знайоме ім’я: «Вадим Кирилович».
Катя судорожно змахнула сльози з обличчя й піднесла слухавку до вуха.
-- Так, Вадиме.
— Ти де?
— Я в лікарні, - чесно відповіла вона, не бачачи сенсу брехати.
Пауза.
— Нам терміново треба поговорити.
— Що сталося?
— Приїдь негайно в офіс, Катю. Чекаю в себе.
Зв'язок обірвався. Голос Вадима під час цієї короткої розмови був зовсім іншим. Навіть не суворим, а якимось навмисно стриманим, далеким і абсолютно холодним. Усередині дівчини миттєво спрацював внутрішній тривожний запобіжник: щось не так.
Катерина повільно опустила руку з телефоном. Сергій дивився на неї уважно, помітивши, як змінилося її обличчя.
-- Що там? - спитав він.
Катя важко ковтнула повітря, намагаючись повернути голосу рівність.
-- Вадим просить мене терміново приїхати в офіс. Каже, це не відкладно.
Вона ще раз обернулася й подивилася на свою маму. Олена дивилася у відповідь спокійним, глибоким поглядом, ніби без зайвих слів відпускала її вирішувати свої дорослі справи. Катерина мовчки пообіцяла собі: «Я обов'язково повернуся сюди й заберу тебе».
Катерина кивнула і зробила крок до дверей. Потім вийшла з палати й поїхала в офіс, тримаючи себе на силі волі. Бо їноді життя не дає людині ні хвилини, щоб перевести подих.
