Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня о шостій вечора спека нарешті відпустила місто.
Вадим прийшов на майданчик біля парку завчасно. Він сів на дерев’яну лавку і дивився на гірку. На дітей. На чужі коляски. Руки були сухі. Горло теж. Кава не допомогла.
Катерина з’явилася хвилина в хвилину.
Вона йшла повільно. В одній руці тримала крихітну долоньку, а іншою - котила коляску.
Яринка крокувала в рожевому пісочнику й білій панамці. Крокувала важливо, тупаючи маленькими ніжками й озираючись довкола з таким виглядом, ніби цей парк і це сонце належали суто їй.
У Вадима перехопило дихання.
Він миттєво підвівся, але не рушив з місця. Стискав кулаки в кишенях, тримаючи себе в руках.
Катя зупинилась за два кроки від нього.
Обличчя спокійне. Очі насторожені.
Вона присіла навпочіпки перед донькою.
— Яринко, дивись. Це Вадим.
Мала моментально завмерла.
Вона глянула на нього довго. Серйозно. Потім повільно кліпнула. Очі дівчинки були великими, темними, пронизливими. Дуже схожі.
Вадим повільно опустився на одне коліно. Він боявся різкого руху. Боявся власного голосу, який міг зрадницьки зірватися.
— Привіт, Яринко, - вимовив дуже тихо, майже пошепки.
Дівчинка зробила сміливий крок уперед.
Вона витягнула свою пухку, крихітну долоньку й довірливо, м'яко торкнулася його щоки.
У Вадима стиснуло груди.
Він ковтнув. Щелепи зійшлися.
Очі запекло так нестерпно, що йому довелося на мить відвести погляд убік, аби жодна сльоза не впала перед дівчатками.
Яринка не відступила. Вона зацікавлено розглядала великого чоловіка, як нову дивну іграшку. А потім раптом усміхнулася - легко, чисто, без жодних задніх думок.
—Привіт, - пробурмотіла вона своїм солодким голоском і одразу ткнула пальчиком у бік каштана. - Дивись, птаська!
Вадим слухняно кивнув, ковтаючи гарячий ком у горлі. Він слухав її дитячий лепет так, ніби це було найважливіше що він чув за весь день. За весь рік. За все його пусте життя.
Катерина стояла поруч і тримала ручку коляски. Дивилась на них і не втручалась. Всередині неї все тремтіло й бунтувало - її дико злило, що присутність цього чоловіка досі вибиває з-під ніг землю, що вона не може просто викреслити його з пам’яті. Але бачити, з якою трепетною, майже релігійною ніжністю Кравченко дивиться на їхню доньку. Це ламало її власні стіни.
Вадим обережно дістав з пакета ляльку. Велику. В пишній сукні.
— Це тобі, Яринка.
Дівчинка видала захоплене.
— Ляля!
Вона міцно притисла подарунок до грудей і одразу ж заворожено почала гладити пальчиками шовкову сукню ляльки.
— Дякую, - сказала чітко. Як доросла.
Катя глянула на годинник.
— Нам пора, Вадиме.
Він підвівся. Повільно, слухняно. Він не став тягнути час, не благав про «ще хвилиночку», не ліз із зайвими розпитуваннями. Він обіцяв поважати її межі - і він тримав слово.
Катерина взяла доньку за руку, посадила в коляску і застебнула ремінці.
Яринка вже махала лялькою.
— Па, - кинула вона і махнула долонькою. - Па-па.
Катя розвернула коляску й рушила в бік дому. Мала озиралася назад і махала ручкою ще кілька разів, поки вони віддалялися.
Катерина йшла рівно, тримаючи спину як струну. Вона трималася з останніх сил, хоча в грудях було тісно й гаряче від шквалу думок.
«Добре, - нарешті подумки визнала вона, заспокоюючи свій внутрішній біль. - Це правильно. Нехай Ярина знає свого батька. Нехай між нами більше немає любові. Нехай це буде суто через його відповідальність. Але у моєї доньки буде тато».
Вадим лишився під деревом.
Він дивився їм услід, не відриваючи очей, доки коляска остаточно не зникла за поворотом алеї.
Тільки тоді чоловік нарешті зміг зробити перший глибокий видих.
І лише одне-єдине, випалююче зсередини слово крутилося в його голові, забиваючи панічним страхом долоні: Запізнився. Господи, я майже запізнився.
