Раді Вас бачити!

Цікавість, як завжди, перемогла. Я налила трохи вина в ту саму глиняну чашку, з якої пила каву, й обережно зробила ковток. Вино виявилося неймовірним — солодкуватим, пряним, із теплими апельсиновими нотками й легким медовим післясмаком. Воно було таким м’яким і ароматним, що хотілося пити повільно, розтягуючи кожен ковток. Настрій стрімко поповз угору. Обідати раптом стало набагато приємніше.

До кінця трапези я вже сиділа розслаблена й уперше за останні дні почувалася майже нормальною людиною. Після обіду я налила собі ще вина й вийшла на терасу до дракона. Той одразу підвів голову й подивився на мене своїми золотими очима. Я широко усміхнулася.

— А я тут винце знайшла. Дуже смачне. Саме те, щоб зняти стрес.

Дракон ліниво примружився у відповідь.

Я сіла в плетене крісло навпроти нього, зробила ковток вина й несподівано для себе заговорила. Мабуть, тому що самотність уже починала тиснути. А може, мені просто хотілося виговоритися хоч комусь. Навіть дракону.

— Знаєш, дракончику, мої батьки загинули в аварії, коли я ще була підлітком, — тихо сказала я, дивлячись у чашку. — Мене виховувала бабуся. Вона була найкращою. Ми з нею жили тихо й небагато, але якось справлялися.

Дракон мовчки слухав, не зводячи з мене погляду.

— А потім бабуся захворіла. Довго хворіла. На лікування йшли всі гроші, які тільки були. Довелося навіть продати дачу… Ми з нею дуже любили туди їздити. Там був маленький огород, старий будинок і купа квітів. Особливо багато там було троянд. Бабуся їх обожнювала.

Я тихо всміхнулася й зробила ще ковток вина.

— Після її смерті все стало якось… порожньо. І складно. Постійно не вистачало грошей. А потім у моєму житті з’явився Денис.

Навіть його ім’я тепер звучало гірко. Але мені хотілося виговоритися.

— Він був таким турботливим, уважним. Говорив про наше майбутнє, про весілля. Запропонував продати мою квартиру, додати свої заощадження й купити більшу — для нас двох і майбутніх дітей. І я погодилася.

Я коротко засміялася, але сміх вийшов зовсім невеселим.

— Ідіотка.

Дракон тихо видихнув димок з пащі.

— Я думала, він мене кохає. Я навіть не сумнівалася, коли він оформив квартиру на себе. Адже він говорив про весілля… А насправді… просто розвів мене на гроші, як останню дурепу. А через кілька місяців вигнав із квартири й привів туди іншу дівчину.

Говорити це вголос досі було боляче.

— В мене навіть не було за що найняти адвокатів. Та й не хотілося вже. Я просто… втомилася.

Я важко зітхнула, допила вино й підвелася.

— Зараз повернуся, — кивнула дракону. — Нікуди не тікай.

Я сумно всміхнулася власним словам. Судячи з усього, дракон був страшенним лежебокою й узагалі не мав жодного бажання кудись тікати.

Повернувшись на кухню, я вилила в чашку залишки вина, прихопила ще одну пляшку й кошик із фіолетовими ягодами, після чого знову пішла на терасу до свого мовчазного співрозмовника. 

Я знову вмостилася в плетеному кріслі навпроти дракона, підібгавши під себе ноги. Дракон трохи сяяв під сонячними променями й виглядав неймовірно казково. У чашці тихо хлюпалося вино, а на колінах стояв кошик із фіолетовими ягодами, які я час від часу кидала до рота. Майже ідилія. Якби не було так сумно. А дракон… він мовчки спостерігав за мною, ніби йому дійсно було цікаво слухати історію мого життя. І хоч він нічого не відповідав, але це мовчання не тиснуло. Навпаки — поруч із ним було дивно спокійно.

— Я вирішила переїхати в інше місто, — задумливо сказала я, дивлячись вдалину — туди, де за фруктовими деревами виднілися гори. — Хотіла почати все заново. Щоб ніщо не нагадувало про минуле. Про квартиру. Про Дениса. Про те, якою дурепою я була.

Я тихо пирхнула й зробила ковток вина.

— Мені здавалося, що якщо змінити місто, то стане легше. Ніби можна втекти від усього, що болить. Дурість, звісно. Від себе ж нікуди не втечеш.

Дракон ледь помітно ворухнув хвостом, продовжуючи уважно дивитися на мене.

— І дорогою до вокзалу я потрапила в аварію. Майже так само, як колись мої батьки. Іронічно, правда? — я гірко всміхнулася. — Виходить, доля в нас однакова.

Кілька секунд я мовчала, дивлячись на гори вдалині, а тоді тихо додала:

— І ось тепер я тут. Мабуть, я все ж померла, так? І це моє нове життя. Може, й мої батьки десь так живуть і згадують про мене. Хотілося б вірити.

Я задумливо покрутила чашку в руках і перевела погляд на дракона.

— А в тебе є батьки?

Дракон, який досі спокійно дивився на мене, раптом різко відвернувся.

— Мабуть, немає? — обережно припустила я. — Чи ви посварилися? Вибач, я не знаю, як тут у вас, драконів, життя проходить.

Дракон повернув до мене голову й важко зітхнув. Із його пащі вирвалася хмарка диму.

— Добре-добре, не бурчи, — примирливо сказала я й потягнулася до другої пляшки.

На темній етикетці золотими літерами було написано: «Золото драконів». Я налила вино в чашку й зацікавлено роздивилася пляшку на світлі. Вино було красивого золотистого кольору, майже бурштинового. І зробила обережний ковток.

— Ого…

Вино мало дивний полунично-банановий смак із пряними нотками. Воно було солодшим за попереднє і залишало після себе легкий фруктово-ягідний післясмак.

— Ніколи не пила таких незвичних вин, — зізналася я, дивлячись на дракона. — В моєму світі вони інші.

Я зробила ще ковток. Потім ще один. Вино приємно розливалося теплом по тілу, а поруч із драконом мені ставало все затишніше. Тепер він уже не здавався страшним чудовиськом. Навпаки — величезний, сильний, золотий, він чомусь викликав дивне відчуття безпеки. Хоча ще вчора я була впевнена, що помру від жаху, щойно він розплющить очі.

— Знаєш, я спочатку вирішила, що той чоловік біля мого ліжка був янголом, — тихо сказала я, задумливо дивлячись на кущик з ягодами біля тераси. — Через це золотаве сяйво і дивовижне тепло, яке від нього йшло. А зараз думаю, що він якийсь маг. Тільки де він? Я б хотіла йому подякувати за спасіння.

Дракон уважно подивився на мене, а потім раптом підвівся й посунувся трохи ближче. У мене навіть подих перехопило. Я обережно простягнула руку й торкнулася його морди. Тепла луска ледь помітно нагрілася від сонця. Я повільно провела долонею по ній, легко погладжуючи дракона.

— А ти милий… — тихо всміхнулася я. — Жаль, що не розмовляєш.

Дракон примружив золоті очі й тихо видихнув дим просто мені в волосся. Він пах багаттям, але чомусь майже не щипав очі. Я тихо засміялася й зробила ще ковток вина. Голова вже стала легкою, а тіло розслабленим.

Дивлячись на далекі гори, я раптом тихо запитала:

— І що мені тепер робити? Я ж тут чужа в цьому світі.

Дракон, звісно, нічого не відповів. Я пирхнула.

— Мовчиш? Правильно, я теж мовчала б, якби до мене лізла набридлива п’яна дівчина. Але знаєш що?.. Ти тут єдиний, кого я знаю. І мені вкрай необхідно виговоритися, навіть якщо ти не відповідаєш.

Дракон знову важко зітхнув, ніби змирившись із моєю балакучістю. А я допила залишки вина, підвелася з крісла й одразу зрозуміла, що ноги слухаються вже не так добре, як раніше.

— О-о-о… — пробурмотіла я, хитаючись. — Схоже, це вино було підступнішим, ніж я думала.

Дракон подивився на мене дуже красномовним поглядом, у якому мені навіть привидівся легкий осуд.

— Не дивись так, — буркнула я. — В мене складний життєвий період.

Нерівною ходою я повернулася до будинку, ледве не врізавшись плечем в одвірок, дісталася своєї кімнати й буквально впала на ліжко. Світ неприємно хитався. Останнє, що я встигла подумати перед тим, як провалитися в сон — дракон у мене все ж дуже хороший.