Раді Вас бачити!

Японію накрила найтемніша ніч за останні десять років. Не було не місяця, ні зірок, одна лише темрява. Люди підсвічували собі шлях свічками, та поспішали додому. Ліон в цей час сидів на вершині гори і спостерігав за містом, з думок його вирвала хранителька ріки Ханзо.

— Ліоне!

— Так, бабуся.

Катцумі підійшла ближче до свого онука, поклала руку йому на плече і сказала:

— Ліоне, не подобається мені ця ніч. За останні десять років нічого подібного не було. Ти ж знаєш , що це означає?

— Так, я це зрозумів ще до того як ти вирішила до мене прийти.

— Так чого ти ще досі тут сидиш якщо знаєш? Йди поки не стало пізно. Я сьогодні не готова приймати нові душі. В мене взагалі зараз відпустка, якщо ти забув!

— Бабуню, не кричи, вони ще не з'явилися.

— Отже ж! Добре, але якщо сьогодні прийде людська душа, я тебе вбью своїми же руками.

Катцумі пішла, а Ліон тим часом вже уловил тварюку. Його очі запалали вогнем, хвости роспушились і за секунду лис вже стояв перед демонічним лисом, який вже точив ікла, щоб захопити душу невинного.

— І далеко ти зібрався? — оголивши свій меч спитав Ліон.

Демонічний лис завмер. Його тіло, виткане з чорного диму та згустків ненависті, неприродно смикнулося. Замість очей у нього були дві порожні вирви, з яких сочилася холодна темрява. Він не очікував зустріти тут когось свого роду, ще й у такому бойовому настрої.

​— Кіцуне... — прошипіла тварюка, і цей голос нагадав тріск сухих кісток під ногами. — Ти лізеш не в свої справи . Навіщо захищаєш цих нікчемних людей? Ти, чия кров має палати жагою до хаосу?

​— Моя кров палає лише від бажання вибити з тебе дух, поки бабуся Катцумі не прийшла сюди з віником, — спокійно відповів Ліон. — Повір, її гнів куди страшніший за твоє гарчання.

Ліон зробив крок уперед. Його дев'ять хвостів, наче живі смолоскипи, розрізали непроглядну ніч золотавим сяйвом. Демон кинувся першим — швидка тінь, що мала на меті розірвати горло. Але Ліон був швидшим. Сталь проспівала свою пісню, відбиваючи пазурі ворога. Полетіли іскри, які на мить освітили перелякане обличчя дитини, що застигла неподалік зі згаслою свічкою. Тварюка розчинилася в повітрі, намагаючись зайти зі спини, але розпушені хвости Ліона відчули коливання повітря задовго до нападу.

​— Я ж казав, — прошепотів Ліон, різко розвертаючись і встромляючи меч у землю.

​Від місця удару розійшлася хвиля вогняного світла, яка притиснула тінь до бруківки. Демон заверещав, його форма почала розпадатися на дрібні клапті туману.

Коли остання іскра темряви зникла, Ліон важко зітхнув і сховав меч у піхви. Його очі повернули свій звичний колір, а хвости припинили палати, хоча легке золотаве мерехтіння все ще огортало його силует. Він підійшов до хлопчика, який все ще тремтів біля стіни будинку. Ліон простягнув руку, і на кінчику його пальця спалахнув маленький теплий вогник. Він торкнувся ґнота свічки дитини.

​— Біжи додому, малий. І скажи батькам, щоб сьогодні не відчиняли вікна. Ця ніч довга, але вона не вічна.

​Хлопчик кивнув і, не озираючись, кинувся навтьоки. Ліон знову глянув на небо. Темрява ставала густішою. Він відчував, що цей демон був лише «першою ластівкою». Справжня загроза тільки починала прокидатися в самому серці Японії.

​— Відпустка у неї, — буркнув він собі під ніс, згадуючи бабусю. — Схоже, сьогодні нам обом доведеться попрацювати понаднормово.

​Раптом Ліон почув різкий звук — наче розбилося тисяча дзеркал. Катцумі закричала. Ліон не вагаючись зірвався з місця, і наче блискавка побіг до бабусі.

Коли Ліон прибіг до Катцумі, навколо неї кружляли десятеро темних лисиць, вони шматочками розривали її вбрання. Бабуся відбивалася як могла, але їх було забагато.

-Ліоне! 

-Я вже біжу! - закричав лис і кинувся у натовп.

Він грізно відкидав у різні боки темних лисиць, прикриваючи своїм тілом Катцумі. Битва перетворилася на кривавий вихор. Темні лисиці не були живими істотами — це були згустки чистої злоби, позбавлені страху та болю. Щоразу, коли меч Ліона розтинав одну з них, вона розпадалася на чорні пластівці, але вже за мить знову збиралася докупи, клацаючи іклами.

​— Вони регенерують! — прохрипіла Катцумі, тримаючись за поранене плече. — Ліоне, їх не здолати звичайною сталлю. Вони живляться темрявою цієї ночі!

​Ліон відчув, як одна з тварин вчепилася йому в передпліччя. Він гаркнув від болю, скинув її потужним ударом руки й одразу крутнувся навколо своєї осі. Його дев’ять хвостів розгорнулися, наче величезне бойове віяло, створюючи навколо них із бабусею захисне коло.

​— Тоді я спалю саму темряву! — вигукнув він.

​Ліон заплющив очі, зосереджуючись на теплі, що жевріло в самому центрі його єства. Це був не просто вогонь — це була спадщина поколінь, чиста енергія сонячного світла, яку кіцуне збирали століттями. Ліон зробив випад, пронизуючи центральну лисицю мечем, який тепер світився білим розжаренням. Замість того, щоб просто витягти клинок, він дозволив своїй магії детонувати. Сліпучий спалах Кіцуне-бі на мить перетворив ніч на день.

​Темні лисиці завили, їхні примарні тіла почали танути під дією священного полум’я. Девятихвостий підійшов до своєї бабусі та сказав простягаючи руку :

— Що бабуню, відпочила?

Катцумі підвелася операючичь своєю рукою на руку Ліона.

— З вами господи відпочинеш!

— Чого вони сюди прийшли?

— Ці тварюки Ліоне, харчуються душами, і чим більше людей вони поглинуть, тим сильніші будуть, а я ці душі проводжаю у світ мертвих, і в мене є доступ до воріт де мешкають душі, тому і напали, щоб увірватися туди.

— А ти я бачу за відпустку ослабла. — с посмішкою сказав Ліон.

Катцумі стукнула рукою його по загривку:

—Не кажи дурниць Ліоне! Це було неочікувано.

—Ага, розкажи мені тут.

Ліон вклонився бабусі та вийшов із її будинку. Піднявши голову на небо, він побачив як місяць пробивається скрізь темряву неба, та здихнув.

— Чудово, можна повертатися на гору.