Спочатку:
На сторінку книги
Наступні кілька днів минали спокійно. Ліон дедалі сильніше прив’язувався до дівчини й майже не відходив від неї. Час від часу з’являлася Катцумі, попереджаючи про нову появу злих духів у Японії. Лис ніколи не розповідав Джаан, куди зникає, але завжди повертався доволі швидко.
Так минали місяці. Та коли Джаан виповнилося тринадцять, сталося дещо жахливе.
Уночі, коли повний місяць яскраво сяяв у небі, дівчину розбудив моторошний сон. Їй снилася безмежна темрява і шиплячий голос, що невпинно кликав її на ім’я:
— Джаан… прийди до мене… стань моєю… Джаан, прийди…
Вона різко прокинулася. Кімната потопала в тиші, слуги міцно спали. Повільно підвівшись із ліжка, принцеса озирнулася навколо. Її очі були порожніми, ніби хтось невидимий узяв під контроль її волю.
Босоніж вона рушила довгим коридором храму до кухні, наче точно знала, що шукає. Там Джаан взяла невеликий гострий ніж, сховала його в широкому рукаві й, навіть не накинувши верхнього одягу, вийшла надвір.
Нічне повітря було холодним, але дівчина цього не відчувала. Вона йшла за голосом, який вів її в незнайому частину японських земель. Нарешті попереду виринув старий колодязь.
Навколо знову не було жодного вартового.
Джаан підійшла ближче, і з темряви долинув шепіт:
— Ти прийшла, моя мила Джаан. Візьми ножа… зроби надріз і віддай мені свою кров…
Вона слухняно виконала наказ. Її рука здригнулася, коли лезо розітнуло шкіру. Та гострий біль раптом повернув їй свідомість.
У ту ж мить за спиною пролунав крик Ліона:
— Джаан! Відійди від колодязя! Негайно!
Дівчина різко сіпнулася, ніби маріонетка, у якої раптом обірвали нитки. Кров тонкою цівкою стікала долонею й капала в чорну безодню колодязя. І кожна крапля викликала тихий задоволений сміх, що лунав із глибини.
Голос став гучнішим, майже радісним:
— Молодець… моя маленька… ще трохи — і ти будеш моєю назавжди…
Ліон вискочив із темряви, мов жива тінь. Його руде хутро сріблилося у місячному сяйві, вуха були притиснуті, а хвіст нервово розсікав повітря. У золотих очах палав не звичний теплий вогник, а люта, дика лють.
— Джаан! — гаркнув він, хапаючи її за плечі й відтягуючи від краю колодязя. — Не слухай його! Це пастка!
Дівчина кліпнула, ніби прокидаючись удруге.
— Ліон… я… чула його… Воно кликало мене… — ледве прошепотіла вона.
Раптом із колодязя вирвалося холодне липке повітря. Воно пахло гниллю, старою кров’ю і чимось солодко-металевим. Над краєм почала згущуватися тінь — не просто темрява, а щось живе. Довгі тонкі пальці повільно тягнулися до Джаан.
Тепер голос лунав уже не в її голові, а зовні — шиплячий, спотворений:
— Вона вже скуштувала мого поклику, лисенятко. Ти не встигнеш. Тринадцять років — ідеальний вік. Її кров послабила печаті… Наступного разу я заберу її.
Ліон став між Джаан і колодязем. Шерсть на його хвостах настовбурчилася.
— Ти не торкнешся її, Темний Драконе. Я знаю твій запах. Ти вже намагався дістатися до неї через сни.
Тінь засміялася. Її сміх нагадував скрегіт льоду по склу. Темні пальці видовжилися, намагаючись обійти лиса. Джаан відступила назад, притискаючи поранену руку до грудей. Кров усе ще капала на землю, і з кожною краплею тінь ставала щільнішою. Раптом із боку храму почувся швидкий тупіт. Хайгу з’явився так несподівано, ніби виринув із самого повітря. Його лисячі вуха були насторожено підняті, а в руках він уже стискав цілющі трави.
— Я відчув це, господарю! — вигукнув він, зупиняючись поруч із Ліоном. — Джаан, тримайся! Не дозволяй йому більше отримати твою кров!
Ліон не став чекати. В його руках спалахнув вогняний меч, і лис кинувся вперед, розсікаючи тінь полум’ям.
Темрява засичала й відступила, але не зникла. Навпаки — вона почала виповзати з колодязя густою чорною масою, схожою на живе чорнило.
— Ви не врятуєте її… — прошепотів голос. — Вона вже пов’язана зі мною…
У грудях Джаан щось болісно стиснулося. Вона впала на коліна, важко дихаючи. На її шиї на мить проступила чорна луска — і так само швидко зникла.
— Ліон… мені холодно… — тихо прошепотіла вона.
Лис миттєво опинився поруч і притиснувся до неї теплим боком. Хайгу швидко перев’язував її поранену руку.
— Тримайся, принцесо, — тихо мовив він. — Ми не дозволимо йому тебе забрати.
Але… це лише початок. Після цієї ночі все зміниться. Тінь у колодязі повільно відступила в темряву. Перед тим як зникнути, вона залишила по собі тихий зловісний сміх, що ще довго лунав у нічній тиші.
Ліон обережно підняв Джаан на руки й поніс назад до храму. Кров на її долоні вже почала згортатися.
— Я більше не відпущу тебе ні на крок, — тихо пообіцяв він, торкаючись носом її волосся. — Навіть якщо доведеться спуститися за тобою в саму безодню.
Джаан ледь помітно кивнула.
Та в глибині душі вона знала: голос не зник.
Він просто чекав.
