Спочатку:
На сторінку книги
Чорна луска на шиї Джаан повільно розповзалася вгору. Тонкі прожилки, одна за одною вкривали її шию, торкнулися підборіддя й поповзли до лівої щоки.
Її тіло здригалося від судом.
— Не... треба... — крізь стиснуті зуби прошепотіла вона.
Та наступної миті її очі знову стали криваво-червоними.
Холодна усмішка повернулася на обличчя.
— Даремно вона чинить опір.
Голос Ангоку лунав так, ніби в кімнаті говорили одразу двоє.
— Чим сильніше вона бореться... тим швидше її душа ламається.
Ліон мовчки дивився на Джаан.
Його пальці повільно стиснулися в кулак, а Хайгу уважно спостерігав за чорними прожилками на її шкірі.
Раптом його обличчя різко змінилося.
— Ні...
Муйон насторожився.
— Що сталося?
— Він більше не намагається захопити її.
— Що?
— Він уже захопив.
Запанувала гнітюча тиша.
— Тепер він... зливається з її душею.
Слова Хайгу прозвучали важче за будь-який вирок.
— Ще трохи... і навіть Печатка душ не допоможе.
Муйон зблід.
— Скільки в нас часу?
Хайгу не відповів одразу. Він дивився лише на Джаан, на те, як чорна луска повільно вкривала її шкіру.
— Можливо... Кілька годин.
Ліон заплющив очі. У голові знову промайнув той момент: Джаан, яка благала звільнити її від мук, яка плакала перед Ліоном просивши вбити її.
Він різко підвів голову.
— Є інший спосіб.
Хайгу мовчки перевів на нього погляд.
— Ні господарю, навіть не думайте.
— Якщо носій зміниться...
Муйон не одразу зрозумів.
— Про що ви?
Хайгу важко зітхнув.
— Луска вже стала частиною її духовного ядра.
— Це ми вже знаємо.
— Але...
Лис замовк.
Йому було важко вимовити наступні слова.
— Якщо знайдеться інше духовне ядро... достатньо сильне, щоб прийняти її...
Муйон широко розплющив очі.
— Ні...
Він різко повернувся до Ліона.
— Навіть не думай!
Ліон нічого не відповів.
— Це самогубство!
— Можливо.
— "Можливо"?! Ти чув, що сказав Хайгу? Ангоку захопить уже тебе!
— Не захопить.
Муйон гірко засміявся.
— Ти зараз сам у це віриш?
Ліон мовчав.
Хайгу повільно опустив голову.
— Теоретично... це можливо.
— Хайгу!
— Але...
Лис підняв очі.
— Я не знаю, чи переживеш ти це.
Ліон зробив крок до Джаан, Ангоку уважно спостерігав за ним її очима.
— Нарешті.— на його губах з'явилася хижа усмішка. — Я вже думав, коли ти здогадаєшся.
— Значить, ти знаєш.
— Звісно.
Чорна енергія навколо Джаан закружляла швидше.
— Саме цього я й хотів.
Муйон насупився.
— Про що він говорить?
Ангоку засміявся.
— Людська дурість безмежна.
Він не зводив очей із Ліона.
— Думаєш, ти станеш моєю в'язницею?
Його усмішка стала ширшою.
— Ні.
— Ти станеш моїм ідеальним тілом.
У кімнаті стало холодніше навіть полум'я в каміні майже згасло.
— Дев'ять хвостів... Стільки духовної сили... Таке тіло...— Ангоку прикрив очі від задоволення. — Я навіть не міг мріяти про настільки щедрий подарунок.
Муйон миттєво став перед Ліоном.
— Чуєш?
— Чую.
— Тоді забудь про це!
— Не можу.
— Чому?!
Ліон мовчки подивився на Джаан. Точніше... На ту її частину, яка ще відчайдушно боролася.
Його голос прозвучав тихо.
— Тому що я вже одного разу не зміг. Другого разу не буде!
Хайгу мовчки дивився на нього.У очах лиса не було осуду, лише біль, що вірогідність втрати господаря доволі велика.
Лис повільно підійшов до полиці й дістав невелику нефритову чашу, поставив її на стіл, потім провів долонею над грудьми Джаан. Зелене світло спалахнуло між його пальцями, чорна енергія відповіла майже миттєво. З грудей дівчини повільно почала проступати невелика чорна пластина, але вона пульсувала, ніби живе серце.
Ангоку злісно засміявся:
— Давай Ліоне, зроби це!
Хайгу міцніше стиснув зуби. Луска повільно відділялася від духовного ядра Джаан, вона ніби не хотіла покидати свою жертву. Дівчина закричала, від цього крику навіть у Ліона стиснулося серце але він не відступив.
Хайгу важко дихав.
— Зараз!
Чорна луска впала в нефритову чашу на мить у будинку запала абсолютна тиша.
Ліон повільно простягнув руку до чаші.
— Не роби цього... — прошепотіла Джаан, і на коротку мить її очі знову стали золотаво-карими.
Вона дивилася лише на нього.
— Будь ласка...
Ліон сумно усміхнувся.
— Ти сама колись сказала мені...
Він обережно взяв чорну луску в долоню.
— ...що ми більше не будемо втрачати одне одного.
Він ще раз подивився на Джаан.
І, не вагаючись, підніс луску до губ...
