Раді Вас бачити!

Ранок видався чудовим. Ми прокинулися у моєму геть здивованому та насиченому подіями ліжку й ще самі не могли повірити, що диво на яке ми так бентежливо чекали, відбулося. Ще ніколи у житті я не просиналася настільки щасливою. А тепер мене ніжно обіймають Його шалені й талановиті руки.

Я навіки забула, що Льоня трішки молодший, адже він уміє робити з жінкою в постелі такі дива, які геть не снилися жодному Дракулі чи депутату. Я й зараз задихаюся від насолоди, просто зазираючи в Його неповторні очі, що поглинають мене та підштовхують до нових мрій.

– Приві-іт... – шепочу я й відчуваю себе маленьким котиком, у пухнастих лапках мами-кішки. А Він ковзає по мені блаженним поглядом і дарує зграйку мурашок, що бігають по спині.

– Навіщо встає сонце, коли є ТИ? – промовляє Льоня та я не знаю, як відповісти на цю поезію й тому тихенько підповзаю ближче до його личка. Моє тіло неквапливо рухається вздовж мужньому стану й це зводить з розуму відразу обох. А ще я відчуваю його теплу збуджену плоть, що здригається та проситься до мене всередину.

Протягом нашої першої ночі пішли в небуття всі його повії та штучні зуби Дракули. МИ - лише ми існуємо тепер на землі й ліпимо наше Кохання так сміливо й сумлінно, ніби немає більш важливого заняття у житті. До самісінького ранку ми шукали щось незвідане й нове та дарували одне одному.

– Я кохаю тебе... – в сто тисяч перший раз шепоче мені Він і я знаю, що нічого кращого почути не можна.

– І я до нестями кохаю тебе! В єдину ніч, ти наповнив мене блаженством цілого світу... Чи щось припас іще? – жартома намагаюся щільніше притискатися до нього грудьми й чую, як Льоня починає глибше дихати.

Він проникає своїм магічним поглядом наскрізь і просить:

– Ще... Попести мене ними ще. Я втратив розум, як побачив їх. Два пишних персики, що мали гостренькі носики та спокушали торкатися і цілувати. Якби не твій тодішній вигляд, я б це зробив іще в машині.

Тепер я майже вся забралася на нього, а Леонід вслухається в тертя наших шовкових тіл й заглиблюється в погляд жінки, що марить божевіллям. Від збудження я прикриваю очі та квилю, наче песик і вдавлюю живіт в його могутні кубики на торсі. Але мій пристрасний самець тримає зголоднілу самку на паузі та невблаганно просить:

– Не зараз... Потерпи. Дай мені свій пухнастий ротик. Я хочу випити його солодкий смак до того як нап’юся твоєї глибини усім, що маю у собі...

Я підкоряюся його наказу й провалююся в інший світ: палкий і соковитий. Цей неймовірний чоловік уміє дарувати жінці вустами набагато більше, ніж мій колишній товстозадий дід усім, що мав. О, Господи! Навіщо я порівнюю, коли тепер пливу за течією п’янкої та нещадної ріки, кудись за обрії єства людини.

Ось радісно відчула, як повелитель розсуває мої вологі стегна й без поспіху встромляє у захмеліле лоно дорогоцінний скарб, щоб знову довести мене до помутніння розуму й мурчить:

– Тепер я знаю, чому зупинився. Ніхто його так ніжно і могутньо не цілував, як вона вміє...

Я не питаю «хто й кого», бо відчуваю підсвідомі маніпуляції вагіни та вже готова захлинутись агонією божевільних сліз. Ще мить тягну та більше не виходить... Нестримно, вдячно і безумно я б’юся і палаю, а мій коханий чоловік ніжно голубить та бажає піймати кожну мить моєї ейфорії.

– Бунтарка... Надприродна... Рідна... – шепоче Леонід і п’є потоки моїх сліз.

Очікує, коли притихну, а потім розвертає мене на бік, кладе на себе ногу і знову входить у розбурхану жагу. Стогну та видаю якісь нелюдські звуки, хапаюсь обома руками за крайчик ліжка й відкриваюсь більше. А він нарощує шалений темп, аж доки не доводить мене до порції нового фонтану ароматної слизоти, що ллється на постіль. Неперевершений коханець цілує мою спину, але не відпускає.

Йому ще мало? О, так! Невтомний мачо вкладає мене рівно, готуючи фінальний раунд маніакально пристрасного бою. Він входить глибоко, розкуто і пестить мої груди й губи долонями й вустами. А я вслухаюся в життя наших поєднаних клітин і точно вже на все готова. Та раптом чую його переможний крик, що вперся у широкі стіни й просочився через стелю. Як солодко звучить! Навіщо б мій коханий чемпіон ховав свій клич десь у подушці? Хай заздрять чопорні сусіди моєму щастю та інвазії блаженства!

– О, Господи! Невже настільки разом? Не пошкодуєш? Ти така чарівна, а я простий мужик... – ніяк не може зрозуміти мій фантастичний чоловік, що ми з’єдналися навіки.

– Я прожила всі тридцять п'ять років в темниці з мороком, аби Тебе зустріти. Ніколи не кажи, що ми не Ціле... Кохаю, житиму для тебе і хочу-хочу крихітне створіння, яке промовить «мамо» та матиме твої чаклунські очі, – ледве жива, пояснюю йому свої прості жіночі мрії.

– Ти справді хочеш... Я відчув іще тоді, коли ти змучена припала до мого серця кулачками й відібрала назавжди. Та я за щастя бути татом твоїх красивих малюків готовий з чортом потягатись, аби мене кохала найкрасивіша жінка на землі, – він цілував мені все тіло, а я дивилася в колись порожню стелю і бачила на ній зірки...

Коли ми трішки відійшли від краю пристрасної прірви, я попрохала:

– Єдиний мій, а їдьмо у лікарню до дядечка Лавріна! Він буде радий нам, щасливим. Та і тобі потрібно пригадати, що в них на лікарняному, – тепер забрала я знесиленого чоловіка в свої турботливі обійми.

– Поїдемо. Він дійсно буде радий, що я послухався й тебе не відпустив. Казав мені: тримайся міцно. Вона найкраща, дивовижна…

– То ти послухався досвідченого чоловіка? А сам що, не хотів? – наразі я зробила зайве. Коли завзятому до ніжної жаги Баранівському мачо сказати щось наперекір, то начувайся і терпи новий шалений напад щастя. І я не помилилась.

– Я радий, що послухав дядька. Тепер послухайся мене та йди сюди! Я розповім тобі: чого хотів, – і дядечко Лаврін тепер побачить нас, я сподіваюся, десь під обід...