Раді Вас бачити!

В такому авто можна їхати нескінченно. Навіть недосконалі шляхи столиці видаються кращими. Я дуже переживала, що прекрасна сукня помнеться, але на задньому сидінні цією «однокімнатної» квартири почувалася геть вільно.

Тоноване скло не давало милуватися знайомими краєвидами за вікном. Та коли ми виїхали за місто, я стурбовано запитала у водія:

– Перепрошую, а нам ще далеко?

– Ні, пані, не хвилюйтеся. Ми вже майже на місці.

І дійсно через кілька хвилин важке авто звернуло з магістралі та впевнено попрямувало рівним асфальтом до величних воріт. Ввічливий керманич прибіг відчинити мені широченні дверцята й подав руку в шкіряній водійській рукавичці.

Я вийшла й побачила замок... Навіть двометровий кам'яний мур не зміг приховати гігантського комплексу вдалині. Ні, не так! Комплексами називають сучасні прямокутні будівлі, зі скла й бетону. А тут посеред кілометрових зелених газонів височіла казкова фортеця. Я наче відразу опинилася у середньовіччі та миттю зрозуміла натяки пана Фінча на космічні перевтілення.

Я не архітектор та не зможу до ладу описати ту будівлю. Височенна центральна башта прямокутна, а бокові дозорні - округлі. Матеріал стін здалеку незрозумілий, може зістарена цегла або все ж таки гірський камінь. Щось він мені нагадує, але що?

Навколо споруди вештається купа людей. Звісно, вони невтомно готують свято для свого господаря-ювіляра... Наразі я здригаюся, бо чую з-за спини привітний голос Ласло. Легкий на спомин!

– Невже дочекався? Ви... Я не знаю таких слів, щоб сформулювати... Королева Марго з моїх мрій! Кравці, що створювали цей шедевр обіцяли прикрасити його володарку. Та це Ви прикрасили вбрання і весь світ навкруги.

Обережно притримуючи поли довгої сукні, я повертаюся й бачу перед собою живе доповнення отієї загадкової споруди. Так, я бачила його в бездоганному діловому вбранні, та сьогодні Ласло новий і неймовірний. Чорний, мов ніч концертний фрак, бордова сорочка й метелик, а обличчя свіже та осяяне. Де ж він бере такі маски, щоб виглядати молодшим на всі двадцять літ? Треба буде запитати. Мені у салоні таке згодилося б ...

От же дурна! Ну, перукарка та й тільки. Її запросили на бал-маскарад у середньовічний замок, подарували ексклюзивну сукню та прибамбаси до неї, а нещасна стоїть перед володарем тих дарів і марить отримати рецепт омолоджувальної маски для своїх клієнтів. То й що? Нормальна професійна цікавість.

Та цікавість пана Фінча явно перебуває на іншому рівні. Наразі Він геть не приховує сліпучого загарбницького погляду й відверто пестить ним мою шию, груди, а потім повертається до очей та владно гіпнозує. Ну, звісно: чого йому соромитися, він же у себе вдома? Цікаво, Фінч тут постійно живе чи це його заміська дача? То запитай: де у нього грядки з томатами чи огірками.

Добре, пауза затягнулася й потрібно ввічливо відповісти на його гусарські виклики.

– Щиро вдячна Вам, пане Фінч, за дивовижні подарунки. Мені незручно, адже я не варта такої уваги... – розгублено посміхаюся й навіщось приміряю на себе образ незайманої дівчинки. А його це шалено збуджує. Ласло глибше набирає в легені повітря та намагається проковтнути його.

– Рито, Ви навіть не уявляєте: чого варті й маєте неперевершений вигляд! Як добре, що я летів саме в той день. Пам'ятаю, я обіцяв провести Вам невеличку екскурсію володіннями, доки челядь все залагодить, – весело промовляє карнавальний фрак і вдруге підставляє мені свій лікоть.

Я кладу руку в рукавичці й відчуваю тепло його мускулистого тіла дуже близько. Ми прямуємо всередину загадкової будівлі та відразу опиняємося у величезній овальній залі, яку в квартирах називають холом. Здається Фінч обожнює музейні речі, адже вони тут скрізь.

Похмурі кам'яні стіни прикрашають світильники-канделябри, а м'яке світло нагадує справжній вогонь. Диванчики лише в закутках. Всю центральну частину займають більярдні столи, з акуратно складеними шарами. Все готове до розваг.

Йдемо далі та опускаємося невеличким прозорим ескалатором на нижній рівень. Тепер перед моїми очима відкривається грандіозний гральний зал, зі столами для покеру й американської рулетки.

То ось чому він літав до Лос-Анджелеса і його колеги такі ж серйозні дядьки, що отримують прибутки з гральної справи. Тепер ясно звідки гроші на його маєток, Теслу та Ролс-ройс. А я переймалася, що йому дорого обійшлися даровані мені бальні лахи...

– Ну як, моя королево, подобається Вам це гніздо? – намагається знову загравати Фінч, а в мене на язику крутиться лише одне запитання: «Чому ти вирішив, що я твоя? Невже через кілька придбаних ганчірок?»

– Так, Ваша царина вражає. Не те, що мій закуток у місті, – схвально киваю я, але цей живий рентген бачить мене наскрізь. Він підхоплює мою руку й пропонує:

– Тепер давайте піднімемося на вежу. Я покажу Вам свій зимовий сад. Там якраз розквітають мої улюблені орхідеї. Знаєте, ця дивовижна квітка нагадує мені напіввідкрите лоно жінки. Вдихаючи їх аромат, я завжди жадаю відкрити й поглинати...

Через ці слова та його хижацький погляд у мене виникає змішане почуття страху й бажань. А він точно вгадує всі струни, що тьохкають в мені та захоплюється собою. Веде до храму чарівних рослин, де наразі горить спеціальне освітлення, а вдень квіти отримують небесні дари через купол. Щодо ароматів - вони дійсно казкові.

Посеред вишуканої старовини та сучасних технологій непомітно пролітає час до нульової позначки. Ми виходимо з центральної арки і я бачу на галявині пару сотень його гостей. Всі вони у різнобарвному карнавальному вбранні та дехто в масках. Що ж, все як він казав: які статки такі й розваги.

Побачивши винуватця урочистості, народ зааплодував та принишк в очікуванні слова господаря. А Ласло, замість дякувати зібранню, артистично пригорнувся губами до моєї руки й тільки потім голосно сказав:

– Вітаю мої дорогі друзі! Сьогодні я обіцяю Вам особливий бал, адже до мене завітала казкова фея і якщо комусь не дістанеться моя увага - перепрошую відразу. Каюся привселюдно, що моє серце належить лише ЇЙ. Ласкаво прошу!

Народ не знітився, а знову зааплодував його пристрасному зізнанню. А ми теж спустилися вниз та повернулися обличчям до замку. Ласло дістав з нагрудної кишені невеличкий пульт і на фасаді засяяло величезне панно. Схоже на ті, що набридають рекламою в гіпермаркетах, тільки більше.

Спочатку я подумала, що ми будемо дивитися якісь спогади з життя ювіляра, але там з'явилися моторошні усміхнені фурії, у пекельному танці з кажанами. Зазвучав бій годинника й після дванадцятого удару на суперекрані постав сам господар свята: у чорному довгому плащі, з диявольською посмішкою на устах, а навколо запульсували яскраві літери: Клуб «Гра Дракули».

В моїх очах стемніло, адже це його я вже бачила у своєму нічному жахітті. Не знаю як, але Фінч ще тоді забрався до моєї голови, а наразі міцно тримав за руку. Тепер я зрозуміла, що він скопіював свій клуб під румунський замок Бран, Влада Цепеша...