Раді Вас бачити!

Що таке відчуття родини я знаю точно. Адже народилася й виросла у нормальній повній сім’ї. Батьки любили й прислухалися до моїх дитячих бажань і мрій. Влітку вони возили мене на курорти. Ні, не на Сейшели, а в Одесу або Крим. Це тепер Чорне море справді чорне - від суму та безгосподарності варварів, що прийшли на його береги.

Тільки в районі одинадцятої ми з Льончиком попили кави й таки вибралися у лікарню до дяді Лавріна. Та спочатку я надумала купити коханому чоловікові в якомусь ближньому бутіку новеньку футболку. Ну, не буде ж мій красунчик ходити в одному й тому одязі кілька днів!

За звичкою я взяла в коридорі ключі від Мазди та вирішила їхати нею, але через це між закоханими виникло перше непорозуміння. Коли у дворі я натиснула сигналку і моя красуня покірно відізвалася, Льоня чомусь здивувався. Але ж вона страшенно сумувала за мною усі ці дні! Власне, як і я за нею...

– То ось на чому катається місцева знать? – дав він зрозуміти мені, що добре розбирається не тільки в моторах, а й у ціні на сучасний метал. Та я знизала плечима й винувато відповіла:

– Котику, ми пізніше помиємо твою машинку. А наразі сідай кермувати, бо я ще й досі у твоєму полоні. Який з мене водій? Хочу просто дивитися на тебе поруч.

І дійсно здавалося, що ми фізично не відділилися одне від одного. Та й не збираємося ніколи. Навпаки тільки починаємо розуміти без слів спільні думки та дії. Тому він мовчки сів за кермо і я відчула себе такою щасливою й захищеною, як ніколи у житті.

Яке ж це блаженство, що більше не треба слідкувати за дорогою й викручувати віражі, щоб самовпевнені мужики не вліпилися в мою кралечку!

– Льоню, прошу тебе, зупини ось тут. Пішли перевдягнемо тебе у щось красиве...

– А, тобто водій гарної машини не може бути таким сажотрусом? – знову почулося дещо неприємне. Вдруге за кілька хвилин він демонстрував комплекс неповноцінності та я не могла ображатися й попросила:

– Ну, не будь таким вередливим! Хіба ж я хочу чогось поганого? П'ять хвилин і ми поїдемо далі. Тут продають доволі пристойні речі...

І знову мій Баранівський мачо почувався скривдженим, але тепер фінансово:

– Знаєте, пані, я забув вдома свою золоту карту.

– Нічого. У мене є платинова, – відповіла я у більш стриманому стилі тому, що набридло спостерігати, як мужній і прекрасний воїн викаблучується, мов панночка під час місячних.

– Вибач, я більше не буду! Просто Хрещатик - не моя зона комфорту, – зрозумів він та майстерно припаркувався там, де я попрохала. І навіщо підкреслювати, наче я виросла серед цих вітрин і дзеркальних крамниць? Просто звикла працювати в центрі та дещо знаю про місцевий світ. Тому не витримала:

– Льоню, я кохаю тебе і хочу, щоб у нас все було якнайкраще. Ми заслуговуємо на це і можемо створити власний чарівний світ. І машинка моя не дарована, а кредитна. Спочатку я каталася на старому Фольксвагені. До речі, ні разу не побила. Я доволі відповідальний водій. Просто, коли на тебе дивлюся, то не бачу навколишній світ. Ти – мій господар і поводир. Я обіцяю завжди слухатися мого чарівного повелителя. Але ж іноді тобі також не завадить дослухатися до дурної жінки й виконати її малесеньку забаганку.

– ...Згоден! – поцілував він мою долоню й додав: – Між іншим, класна машинка. Дуже зручна в керуванні. Я й не знав, що ти в мене така хазяйновита.

– Котику мій, ти ще так багато про мене не знаєш. Ні-ні! Хорошого. Я готувати вмію й прибираю з задоволенням. Виходить, що стара конячка вигідніша, ніж нинішні безтурботні малолітки, – вихваляла я себе, а він потягнувся до моїх губ і подарував крихітку солодощів, від яких я миттю забула про швидкоплинні розбіжності.

– Ти не уявляєш, яка в мене прекрасна та юна! Ніколи більше так про себе не кажи, добре? – серйозно попрохав Леонід і його погляд настільки п'янив, що я не знайшла слів для відповіді.

Коли ми зайшли до крамнички, знайомі мені продавчині відразу почали пускати слину та нести покупцеві найдорожчі речі. Але Льоня зупинив увагу на звичайній спортивній футболці, а коли одягнув її та вийшов з кабінки, не лише моя матка запульсувала у вогні. Господи! Наразі я розуміла, що прийдеться звикати до цих голодних жіночих поглядів, котрі дико заздрять мені... Ми розрахувалися й пішли назовні.

– Коханий, мене так надовго не вистачить! Я ж не цербер якийсь, щоб відганяти від тебе купи збентежених бабів, – тепер я обурювалася, а він лагідно обійняв і відповів:

– Знаєш, моя Маргаритко, я вже як кажуть, нагулявся. А ще зустрів таку солодку мрію, що поклади мені їх штабелями з двох боків у всіх позах - я навіть дивитися не посмію. Тільки за тобою відчуваю голод кожної миті, диво моє чарівне! Ну, як тепер я відповідаю стандартам водія прекрасної жінки?

– Що ти мелеш? Якого водія? Ти невиправний і здається нам не світить сумувати у житті. Адже обоє вартуємо ще тієї прочуханки! Тепер давай візьмемо щось для дяді Лавріна пожувати. Що він любить? – поцікавилась я й почула:

– Все найпростіше. Шмат свіженького сала з часником. Чи окраєць хліба з цибулькою.

Дійсно нас не переслідуватиме сум! Льоня спеціально діставав мене своїми жартами та вже знову хтиво поглядав у глибокій виріз маєчки на моїх грудях.

– Ясно. Тоді нам сюди.

Ми зайшли до невеличкого ресторанчика й замовили з собою кілька поживних салатів, котлету по-київськи та смачних пухнастих пиріжків. Я знала їх кухню й тут готували дуже смачно. Потім взяли ще гілку бананів та відламали по одному собі.

В ресторанчику так смаковито пахло, що їсти хотілося до запаморочення. Після вчорашніх маминих пирогів пройшла майже доба, а ще ми всю ніч «працювали» мов навіжені. Але спочатку треба нагодувати дорогу людину й розповісти йому, що ми разом.

Та коли увійшли до палати, дядько Лаврін підвівся з ліжка й обережно обійняв нас обох відразу.

– Ось тепер я повинен якомога швидше вибратися звідси, – блискавично зреагував він. – Стимул дуже вагомий! Вітаю, що ви обоє знайшли те, що шукали. Тобто одне одного. Як добре, що ти послухав мене, небораче! Рито, ти не бійся. Він у мене сором'язливий і до дівчат геть байдужий, правда малий?

Далі дядько спробував розсміятися з власних слів, але відразу взявся за болючі ребра та сів на ліжко.

– Дякую, батьку! Ми хотіли розповідати, але ж ти все наскрізь бачиш. Справді, ми дуже щасливі! Ти лікуйся добре, ми почекаємо. Хоча вже вирішили створити міцну родину і ніякий упир нам впоперек дороги не стане, – впевнено сказав Леонід, а я тихенько стояла й посміхалася:

– Дядю Лавріне, ми тут Вам привезли нормальної їжі. Вона смачна, покуштуйте. А згодом обов’язково наваримо борщику у Вашій печі. У тій, що бачила у дворі.

– Господи! Та вона сто років не працює. А ти вмієш варити борщі? – ще більше здивувався дядько Лаврін.

– Звичайно вмію. Я ж така сама приміська працьовита конячка як усі. Замки - геть не мій стиль. Я так само люблю все смачне й рідне. Воно найдорожче у житті, – щиро зізналася я й відчувала, як Льоня міцніше стискає мою руку у своїй. І знову шалено захотілося додому...

– Ти її чув, малий? Оце тобі підфортило! Не дарма митарився по життю, а доля взяла й нагородила. Красуне, та він ще зроду не був таким окриленим, як сьогодні. Дякую, тобі! Льонька він заслуговує бути щасливим.

– Дядю Лавріне, на процедури! – забігла молоденька медсестричка, з посмішкою й глянула на нас здивованими очима.

– Йду-йду, моя хороша! Та й ви собі йдіть. Не гоже на старого дурня витрачати зайві хвилини. Я ж бачу, що вам наразі цілий світ тісний! Я вже скоро звідси вийду. Ви мені своїм виглядом і словами також подарували крила.

Ми провели дядька Лавріна до процедурної й не відпускаючи долонь, пішли перекусити. Знаєте, від щастя страшенно розгулюється апетит! Та й додому поспішати дійсно треба. Постіль я замінила, а тому є божевільне бажання скуйовдити її більше ніж учора...