Раді Вас бачити!

Погано пам’ятаю: куди й навіщо мене везли? Я коли відчула себе в добрих руках – майже відразу втратила свідомість. Прокинулась у чистенькому панцерному ліжку, в довгій бавовняній кофті та щедро змащеними йодом ранами на руках.

Це ліжко нагадало мені дитинство. Колись і в нас були саме такі. То вже потім прийшов сучасний шик, а росла я поруч з оленем на стіні, під простенькою ватяною ковдрою.

– Прокинулась, бідолашна? – вимовив літній чоловік, з сивою борідкою. Його сині очі були надто добрими, щоб запитувати: де я і що зі мною буде? Тому я просто відповіла:

– Так.

– От і добре. Зараз принесу чайку й бутерброд на сніданок. Я заварив глід. Він трохи заспокоїть твої розбурхані думки. Уві сні ти дуже кричала. Я навіть боявся, щоб не захлинулася серед своїх страхіть, – розповів про мою нічну поведінку господар та почвалав, тягнучи ноги до іншої кімнати.

А як повернувся, поставив переді мною звичайну металеву тацю з теплою чашкою й тарілкою, де був хліб з маслом і рум’яною вареною ковбаскою. Звісно це не восьминіг, але глянувши на просту їжу, я відчула страшенний голод. Обережно сіла й зрозуміла, що все тіло болить більше, ніж учора. Чи може просто гидота, котрою мене напоїв Дракула, працювала тоді як анестезія?

Дядько сів у кутку на стілець і співчутливо промовив:

– Ти новенька на трасі? Нехай Бог покарає тих, хто з тобою таке вдіяв. Живого ж місця на тілі немає! Рани я обробив, але треба показатися комусь з лікарів. Може ще й вагітна...

Від його слів мої сльози закапали у глід. Та це не заважало, навпаки я наче поверталася до нормального світу. Одне дійсно дуже надихало: Фінч нічого сексуального зі мною не робив. Це радувало та одночасно, при його настирливих залицяннях, дуже дивувало.

– Дякую Вам, але не треба. Не повірите, та я не повія з траси. Все набагато гірше й складніше. А хто мене до Вас привіз? – запихала я у свій порожній шлунок смачну докторську ковбаску.

– Мій небіж і привіз. Їхав з роботи, з дівчатами розважатись, а ти виповзла на узбіччя. Вони й узяли. Звідки ж ти бігла? Ноженята геть скалічені, я перев’язав. Вибачай за нахабство та чому без одягу? Тебе пограбували? – губився у здогадах дід.

Я тяжко зітхнула й розуміла, що за прихисток і увагу повинна цій людині все розповісти. Та й легше мені відразу стане, як зніму той тягар з душі.

– Мене звати Ритою. Я з Бучі. Там у мене мама й тато. А в Києві я тримаю власний салон краси. Була в мене подружка Божена, та вийшла заміж за громадянина Сполучених Штатів. Щасливі вони. Їй народжувати скоро. Ось і запросили в гості. Я полетіла, а на зворотному шляху, в аеропорту познайомилася з... ним. Ні, він мені геть не сподобався. Навпаки, почав слідкувати, в друзі набивався, а потім запросив на бал-маскарад. Подарував чарівну сукню і водія з крутою тачкою надіслав. Я й поїхала. Він був ґречний і делікатний, вальс танцював бездоганно. А потім мені раптом стало зле й він запропонував перепочити... Далі я не хочу розповідати. Мені соромно за себе, що доросла й настільки дурна. Думала сконаю, але Бог не допустив.

Десь з середини моєї розповіді добрі очі дядька почали наливатися ненавистю. Та він дослухав і констатував:

– Румун! От же тварюка. Скільки вовка не годуй... Пів траси спостерігали його нічні феєрверки, заснути не могли. Підкинуло нам життя сусіда! То Ви про нього нічого не знали?

– Не знала. Тепер знаю, більше нікуди. Мене чимось отруїв та слава Богу вийшов, а я через вікно в колючки стрибнула. І випадково стару хвіртку надибала. Далі повзла й бігла. Мені все одно було: куди. Аби тільки від того звіра втекти. Подякуйте Вашому небожу! Мене водії обминали, а він сам зупинився, – проливала я сльози й чоловік попросив:

– Заспокойтеся, будь ласка, Рито. Ви не перша і на жаль не остання. Я принесу Вам ще хлібця з маслом. Поїсти треба, щоб набратися сил. Такий стрес для організму шкідливий. Я лікар для тварин, але на людському організмі теж розуміюся. Мене звати дядько Лаврін.

– Дякую, пане Лавріне. Більше не треба, я наїлася. Спасибі! Ви краще скажіть: у мене може бути інфекція від укусів? Він мене вінірами з іклами кусав. Я не думаю, що до цього дезінфікував їх у спирті. Звісно я зроблю аналізи, як вичухаюсь. Але не хотілося б здохнути від дій того виродка, – чесно зізналась я дідові-ветеринару.

А він перехрестився й відповів:

– Від правця захист зроблю. Він болючий та зволікати не варто. От же хворе бидло! Перепрошую. Його дії давно тягнуть на багато статей, тільки гроші захищають. А як припхалося в Київ, то жило з матір’ю на вокзалі. Вона гадала, а він побирався. Потім її посадили. Вкрала в когось важливу річ. Там і сконала, а цей дикун почав грати. Тоді якраз гральний бізнес у нас дуже популярний став. Його майже взяли та каторжний розбишака викрутися й навпаки знайшов собі надійний дах. Організував перші маленькі заклади з автоматами. На якийсь час пропав, а потім з’явився в ролі, прости мене Господи, графа Дракули. Купив собі шмат поля й побудував отой гральний клуб. На наше нещастя й на Ваше також. Піду приготую ін’єкцію. Точно бутерброд не робити?

– Ні, дякую! Краще укол. Мені б ще пам'ять стерти, але він нагадає. Не заспокоїться, бо я його волю не виконала. Може вб'є? Я це в його страшних очах бачила... – приречено зітхнула, сидячи у старенькому ліжку під захистом доброго дідуся, тепер передбачлива перукарка.

– Ну, це ми ще побачимо! – криво посміхнувся дядько Лаврін та здається мав на увазі щось своє.