Раді Вас бачити!

Здається на сьогодні всі справи у сервісному центрі на Кільцевій були закінчені. Прибирання гармидеру після бійки вирішили залишити на завтра, а поки товариші по зброї завезли Леоніда додому. Там вони побачили картину, як дядечко Лаврін лежить у крові на більш-менш небитому боці, а стара сусідка голосить над ним.

Коли молодий Гай угледів сувору реальність, кров скипіла в ньому так, що геть забув про зідрані в бою кісточки на руках і зопалу влупив кулаками невинне дерево. Від болю він смачно заматюкався й присів біля дядька:

– Зараз, рідний! Потерпи...

Старший групи військових вже набрав швидку й дав адресу. Ці люди, як ніхто розуміли, що невинному старому дісталося більше за всіх. В душі кожен з них шкодував наразі, що віддали тих дикунів поліціянтам цілими й неушкодженими. За таке зухвальство й жорстокість треба було покарати. Але тепер головна робота залишається медикам, щоб не дати ранам сивого чоловіка спричинити ще більше біди.

Швидка прибула, на диво, оперативно. Дядька вклали на ноші й відразу під’єднали до крапельниці, а молодий Гай поліз супроводжувати дорогу людину. Загалом і йому не зашкодили б деякі медичні маніпуляції.

У відділені інтенсивної терапії пану Лавріну зробили знімки й вирішили поки не чіпати ушкоджених ребер. Під час лікування спостерігатимуть за станом кісток. Є сподівання, що тріщини зарубцюються, адже кожне хірургічне втручання для літньої людини - то стрес і зайвий ризик. А військові дружно наполягли на здачі крові й тільки тоді залишили Леоніда та його мужнього дядька під опіку лікарів.

Підсвідомо Леонід повернувся сьогодні до окопів і відчував нагальну потребу продовжити бій. Він зостався лікуватись та охороняти дядька, хоч в душі знаходився там, у маєтку Дракули й нестримний гнів просто рвався зсередини.

Коли Гай-старший отримав вечірні процедури й заснув, молодий вийшов з відділення на вулицю та порушив своє ж правило. Він набрав бджоляра. Той схвильовано запитував: що і як? Але Леонід сказав, наче все добре й попрохав покликати мене. Я кинулася до трубки, наче абонент на іншому кінці зв’язку був мені найріднішим на землі:

– Привіт! – вигукнула я й попрохала: – Кажи, будь ласка. Все як є кажи...

– Ти дуже подобаєшся мені, чарівна Маргарито. Я такий радий чути тебе! – прозвучало геть інше, але саме це мені найбільше треба було почути від нього вже давно. Вільною рукою я вхопилася за лоба й тепер не знала: лаяти Леоніда за такий стрімкий перехід до іншої теми, чи відповісти взаємністю, що вирувала в душі?

– Навіщо ти такий відвертий? Я ж питала про інше, – все-таки влізла я з докором до закоханого чоловіка, котрий сьогодні ризикував заради мене власним життям та дорогих йому людей.

– Все добре. Ми живі. Знаєш, мені страшенно багато треба тобі сказати. Звичайно якщо дозволиш випадковому хлопцю, з дороги, розповісти про мої сподівання й думки, – загадково відповів Леонід.

– Та хто я така, щоб давати тобі дозвіл? Це ви мої неймовірні рятівники. А я не можу ні допомогти, ні змінити нічого. Тільки сиджу на тих голках, що дядечко Лаврін повиймав з мене й продовжую відчувати їх. Але тепер через страх за вас і за НАС усіх... – ляпнула я й замовкла. А Він посміхнувся десь там і зітхнув:

– Коли так, тоді добре! Перемелеться все й буде свято. Я відчуваю його, як ніколи у житті. Ось слухаю твій голос і мені на душі спокійно та тепло...

І я не витримала:

– Льоню, а можна мені? До зустрічі з вами я жила у якомусь жахливому сні. Звісно я люблю своїх тата й маму і роботу свою люблю виконувати старанно. Але все інше було несправжнє. Нерівний шлюб і дивні стосунки, все за розкладом і чужими правилами. Наче й не було мене самої взагалі? Виходить, що тому дикуну з-за паркана я завдячую зустріччю з надзвичайними людьми, – збурено промовляла я кожне слово і знала, що Він мене розуміє.

– Неправда. Ти неймовірно справжня. Я такої зроду не бачив. Ще там на дорозі, в пилюці, як пригорнув, відразу почув між нами щось особливе. Зі мною такого ніколи не було. Це не залицяння випадкового чоловіка. Ти ж сама попросила казати все, як є, – і дійсно ледве знайомий вродливий хлопець, що був молодшим за мене на вісім років, витончено зізнається мені в коханні. А я слухаю його й тану та геть нічого не хочу змінювати. Хіба ж мені на роду написано слугувати лялькою старим дідам та нічого не мати для себе? Чому я не можу бути щасливою? Він теж хоче щастя. Я відчуваю це.

– Льоню, давай поговоримо, коли я очі твої побачу. Вони дивовижні. Я теж ніколи не бачила таких. І серце в тебе доброго янгола. Та все-таки скажи: що насправді відбувається? Як довго мені ще жити під прикриттям бджіл? – закохана дурепа навіщось намагалася відвернути хвилю романтичних почуттів, що переливалася через простір.

– Дякую. То вони, дивлячись на тебе, так світяться. Пробач, Рито, але тобі ще не можна сюди. Той гад надіслав сьогодні своїх горил і ми трішки позмагалися у вправності бити морди. Та окрім них, за нами ще хтось катається. Доки я не з’ясую: в чому справа, не можна ризикувати, – лагідно пояснював мій янгол-охоронець.

– Льоню, думаю, то мама накрутила колишнього зятя. Він таке любить. Сам нічого не робить, а наказувати підлеглим - мастак. А з вами все добре? Прошу: не обманюй мене!

– Та все добре. Дядька трішки підлатають, а так все нормально, – посміхнувся мій рятівник.

– Тобто «підлатають»? Вони його били? Господи! Навіщо я принесла вам стільки біди? Чому ти не проїхав повз мене, як інші робили? – відчувала я тепер невиправний сором і біль, а ввічливий і закоханий, мене вперше перебив:

– Я не зміг. Гальма підвели й авто саме зупинилося. Воно в мене старе, але розумне. Підказало, що не можна боротися з долею. Я за ці дні пізнав багато нового у житті. Таке, на що вже й не сподівався. Рито, я хотів би говорити з тобою до самого ранку, але треба перерватись. Я бажаю тобі чарівних снів, прекрасна незнайомо! – тяжко зітхнув мій співрозмовник.

– Навзаєм, романтику! Може колись нам випаде час говорити до ранку? – нахабно бовкнула я й почула Його шепіт:

– Я на це дуже сподіваюся!