Спочатку:
На сторінку книги
Стукіт у двері примусив нас замовкнути.
— Заходьте! — весело вигукнула Ірка, навіть не давши мені відкрити рота.
Двері відчинилися, і на порозі з’явився Мирча. Мене ніби обпік крижаний вітер — серце зірвалося й полетіло кудись у безодню. До останнього я наївно сподівалася побачити Дениса.
— Геть! Забирайся! — вирвалося в мене, так голосно й різко, що Ірка аж здригнулася.
Мирча застиг, здивовано піднявши брови.
— Софі, що з тобою? — розгублено прошепотіла подруга.
— Я сказала, щоб він вийшов! Я не хочу його бачити!
Хлопець не промовив ані слова. Лише коротко, важко зітхнув і вийшов, тихо причинивши за собою двері.
— Ти збожеволіла? — обурилася Ірка, її очі спалахнули. — Що це було? Чого ти на нього напустилася?
Я опустила погляд на ковдру. Слова застрягли в горлі. Та потім, згадавши нічний кошмар, рипіння ліжка в сусідній кімнаті, солодкий жіночий стогін… Я змусила себе заговорити. Вона мала знати, ким насправді є її «коханий».
— Тієї ночі… він був у мене. — Голос мій зрадливо тремтів.
І я коротко, без зайвих деталей, розповіла про ту жахливу зустріч. Ірка слухала мовчки. Жодного глузування, жодного заперечення — лише напружена увага, якої я від неї не чекала.
— Це… звучить драматично, — нарешті обережно мовила вона. — Але, Софі, ти впевнена? Це просто… неможливо.
— Неможливо? — я підвела на неї очі, в яких горів розпач. — Чому? Бо він князь і, як тобі здається, безгрішний? Бо ти закохана в нього?
Ірка глибоко зітхнула й повільно звелася зі стільця. Дерево жалісливо зарипіло під її рухом.
— Послухай. — Її голос звучав незвично спокійно й холодно. — Може, це був сон чи марення? Ти ж сама казала, що чула плач дитини. У тебе була температура майже під сорок, Софі. Не виключено, що все це — гра твоєї хворої уяви.
Вона так гарно це пояснила. Так логічно. Я нервово всміхнулася, відчуваючи, як всередині щось ламається.
— Чому ти не віриш мені? Ми ж разом з дитинства. Невже він так зачарував тебе, що ти не бачиш очевидного?
— Я не кажу, що не вірю. — Її голос раптом став різким, відчуженим. — Я кажу, що Мирча не міг бути у твоїй кімнаті тієї ночі.
— Чому? — ледве вимовила я, гублячись у власному диханні.
— Хоча б тому, що всю ніч я провела з ним. — Її слова були наче удар в обличчя. — І можу поклястися: він ні на мить не залишав кімнати. Вибач, подруго, але я не така, як ти. Це ти любиш вдавати недоторкану. А я… я проста. До мене князі не сватаються.
Її голос тремтів від безсилого гніву й гіркоти. Вперше я бачила її такою — холодною, чужою. Слова завмерли в моїх грудях, перетворившись на гірку грудку образи, яка не дозволяла вдихнути.
Моя найкраща подруга… та, якій я довіряла більше, ніж собі… вона різко розвернулася й вийшла з кімнати, грюкнувши дверима так, що дзеркало на стіні ледь не впало.
Я залишилася на самоті. Слабка, розгублена, спустошена. Сльози підступили до очей. Я втупилася в подушку, намагаючись стримати ридання… та хвиля болю накрила з головою. І я плакала. Голосно, безсило, так, наче плачу вже ніхто й ніколи не почує.
Я сиділа в кріслі біля вікна їдальні й байдуже дивилася, як сніг повільно накриває землю білим покривалом. Передвечір’я Нового року. Колись я чекала цього свята, вірила в дива й мріяла, що попереду — поле, заквітчане ромашками й волошками. Та реальність виявилася іншою: там, попереду, лише уламки мрій, яким ніколи не судилося збутися.
Свято перетворилося на звичайний сірий день.
Цікаво, як там Денис? Можливо, він зараз готується до свята зі своєю сестрою й друзями. Розум наказував забути того, хто так легко залишив мене, але серце вперто шепотіло інше. Я не могла повірити, що він пішов добровільно. А що, якщо його змусили? Або ще гірше — що з ним щось сталося?
Нога вже майже не боліла, але я мовчала про це навіть Ірці. Ми помирилися після сварки, та довіра між нами тріснула, як тонке скло.
З вітальні долинала ніжна мелодія — Мирча грав на роялі для своєї коханої. Я мимоволі подивилася на шафку з фігурками. Всі вони були на місці, застиглі, наче свідки чужих таємниць. Перерахувала їх. Чому? Сама не знала.
Дні без Дениса були суцільним мороком. Мій телефон зник. Напевно, я втратила його в тій заметілі. Та навіть якби він знайшовся — тут не було ані зв’язку, ані інтернету.
На колінах лежала розкрита книга — його «Володар перснів». Єдине, що залишилося від нього. Він казав, що вона дорога як пам’ять. Тож чому залишив її? Поспіх? Чи… не мав наміру повертатися?
Я гортаю сторінки. Раптом помічаю слова, обведені чорним маркером. Ще сторінка — знову. Не імена, не власні назви… А що, якщо це послання? Серце закалатало.
Я різко закрила книгу, коли в їдальню, сміючись, увійшли Ірка й Мирча. Помітивши мене, вони замовкли. Мирча швидко вийшов, уникаючи зустрічі поглядами. Ірка, натягнувши маску турботи, заговорила:
— Тобі зручно? Чи не дує з вікна? Може, щось принести?
Її поблажливість дратувала. Я вирішила використати це:
— Принеси папір і ручку.
— Навіщо? — щиро здивувалася вона.
— Буду заповіт писати, — пирхнула я. — Жартую. Роман про кохання.
Вона скептично стисла плечима.
— Може, ще щось?
— Так. Кави. Але спочатку папір і олівець, поки є натхнення.
— Добре.
Вона повернулася з папером і цілим набором кольорових ручок, ніби я зібралася малювати пейзажі, а не писати.
— Зараз принесу каву. Ще щось? В туалет не хочеш? — посмішка на її обличчі була напружена.
— Канапки.
— Зачекай, я швиденько.
Вона пішла, і я подумки пробурмотіла: Та можеш узагалі не повертатися.
Я дочекалася, поки двері зачинилися, й обережно розгорнула книгу. Пальці тремтіли. Що ж ти намагався мені сказати, Денисе?..
---
Ледь за Іркою зачинилися двері, я вихопила книгу й гарячково почала виписувати обведені слова. Вони складалися в речення. Серце калатало в грудях так сильно, що я ледь могла втримати ручку. Отже, я не помилилася. Денис справді залишив мені послання, передбачаючи небезпеку.
Коли в їдальню повернулася Ірка з тацею — на ній диміла кава й стояла тарілка з канапками — я все ще схилилася над аркушем, прикусивши язика, вдаючи, що занурена в «роман». З кута ока помітила, як вона кинула швидкий погляд на мої записи.
> «Коли Микола підійшов до мене, я затремтіла від хвилювання. Він посміхнувся й нахилився наді мною. Я спокусливо прикусила верхню губу й підняла… брову?.. Бров? Брову?»
Я зависла, роблячи вигляд, ніби роздумую над словом. Ірка тонко всміхнулася:
— Можливо, ти хочеш у туалет? — запитала, тупцюючи на місці.
Я різко глянула на неї.
— Ні, — відповіла коротко й поспіхом додала м’якше: — Вибач. Нога сьогодні жахливо болить.
Її очі наповнилися показним співчуттям, але залишати мене наодинці вона не поспішала. Що ще їй треба?
— Послухай, — несміливо почала вона, — сьогодні останній день, коли ти ще можеш підписати шлюбний контракт із Мирчею й отримати спадок.
Ось воно. Нарешті вийшло назовні те, що її гризе, — подумала я й мстиво посміхнулася.
— Не хвилюйся, я не купую речей у секонд-хенді.
Її щоки враз налилися рум’янцем.
— Отже, ти все ж не передумала? — запитала тихо, ніби сподіваючись на іншу відповідь.
— Звісно, ні. Ти думаєш, я побіжу до нього в ліжко лише тому, що мене покинув Денис?
— Я… Я не про почуття, а про спадок, — її голос став твердішим, але очі уникали моїх.
Цікаво, як вона відреагує, якщо я скажу, що цей маєток належить місцевій владі? Ні. Нехай думає, що я багата спадкоємиця.
Я демонстративно відвернулася до вікна. Ірка ще мить повагалася, а тоді вийшла, залишивши мене наодинці.
Щойно двері зачинилися, я повернулася до справи. Серце билося в горлі. Я ретельно виписувала кожне обведене слово, намагаючись не пропустити ні дрібниці. Врешті на папері з’явився повний текст послання:
---
Як лише триста літ спливе.
І день настане, що усе порве.
І згасне сонце, зникне тінь.
Залишиться лишень проклять глибінь.
Двадцята Діва в світ прийде,
Що жодний дотик не пізнає.
Її любов чари здолає.
А серце — зло у прах зітре.
Та якщо часи спливуть у хвилі,
А серце чисте не знайдеться в силі,
То чари ті лишаться навіки,
І світ пітьма зжере без ліку.
---
Я відклала ручку. Все це звучало як дивний вірш… нісенітниця? Ні. Якби Денис був тут, він би пояснив. Можливо, я щось пропустила? Я розгорнула книгу ще раз і помітила поміж рядків напис, зроблений ручкою. На перший погляд — безглуздий набір літер:
> анжеребо ьдуб
єамен ежв енем - ец шєатич ит ощкя
умокін йярівод ен.
юахок ебет я.
Серце закалатало швидше. Він би не став псувати улюблену книгу… це має бути шифр. І тоді я згадала, як Денис колись розповідав мені про дзеркальне письмо Леонардо да Вінчі. Дзеркало!
Я вихопила кругле люстерко з косметички, піднесла його до аркуша — і текст нарешті проявився:
> Будь обережною.
Якщо ти читаєш — мене вже немає.
Я тебе кохаю.
Сльози мимоволі потекли по щоках. Він не покинув мене. Моє серце знало це завжди. Але де він? Що вони зробили з ним? Живий він чи…
Ні! Я не дозволю собі так думати.
Я повинна діяти обережно. Прислухатися до його попередження. Нікому не довіряти. Навіть Ірці.
Раптом почулися тихі кроки. Я швидко сховала листок у кишеню, відкинулася в кріслі й прикрила очі, вдаючи сон. Двері прочинилися. Аромат лаванди миттєво видав Марину Аласі — тільки вона користувалася такими парфумами.
Вона стояла в дверях довше, ніж потрібно, і я відчувала на собі її важкий, хижий погляд. Нарешті, вирішивши, що я сплю, Марина розвернулася й вийшла. Її кроки віддалялися.
Я вперше відчула справжній холод. Вони всі щось приховують. І я повинна з’ясувати, що саме.
