Спочатку:
На сторінку книги
Збори в дорогу не забрали багато часу. І ось ми втрьох, як і домовлялися, стояли на пероні, чекаючи на поїзд, який, як на зло, запізнювався на невизначений час.
Окрім нас, тут була ще одна пара — літня жінка невтомно пиляла чоловіка за те, що він купив надто дорогі квитки. Якби він хоч раз її послухав, вони могли б «непогано зекономити». Чоловік мовчав, затягуючись цигаркою за цигаркою, і не промовив у свій захист ані слова. Чи то мав нерви сталеві, чи то був глухо-німим — бо як інакше можна було витримати цей шквал докорів? Навіть у Дениса, який сховався від світу у навушниках, нервово сіпалося око. Втім, воно почало сіпатися ще раніше — щойно ми вигрузили речі з багажника таксі й стало зрозуміло: тягти всі ці валізи належить саме йому. Бо хто ж іще, як не чоловік у компанії двох жінок?
До новорічних свят залишалося два тижні, і місто вже сяяло вогнями, наче вирядилося на бал. Перед вокзалом височіла ялинка — блискуча, прикрашена кулями й гірляндами. Під нею, у якості дивного «подарунка», спав якийсь чолов’яга, якому, здається, було байдуже і на дощ, і на сварку тієї пари. Біля нього клубочком згорнувся рудий пес із жовтою кліпсою у вусі.
Повітря було насичене запахами — свіжої кави, дешевих спецій зі східного ларька, сигаретного диму й каналізації. Дощ, який цілий день лив як із відра, нарешті вщухав, поступаючись місцем лапатим сніжинкам. Вони падали повільно, танучи на холодній плитці, і я заворожено стежила за цим тихим зимовим дивом.
На електронному табло спалахнув той магічний час, коли один день переходить у інший. І тут тишу розірвав протяжний гудок — пронизливий, як крик серед зими. Ми всі здригнулися. Навіть сварлива жінка на мить замовкла, а її чоловік вперше за вечір підвів очі до неба. Там тремтів самотній вогник — чи то зірка, чи маяк на радіовежі.
Раптом у мене з’явилося дивне відчуття — таке, як у дитинстві напередодні Нового року. Тоді здавалося, що світ ось-ось зміниться, що станеться диво, яке переверне все життя. Тоді я вірила в магію, в ялинкові кулі, що ховають за собою чарівні світи, в те, що за шурхотом обгорткового паперу ховаються справжні дива. Але дорослішання вбиває казку — і раптом розумієш: за всіма подарунками та мандаринами стояла мама.
Та сьогодні це відчуття повернулося. На якусь мить я знову стала п’ятирічною дівчинкою, яка не спить у передчутті приходу веселого старого з мішком сюрпризів. Я навіть уявила себе принцесою, що повертається в чарівне королівство батьків. А Денис… Я кинула на нього погляд і, сама того не помітивши, посміхнулася. Він — не принц, а відважний лицар, готовий битися за моє серце.
Тим часом «лицар» мерз і намагався зігрітися, тупцюючи на місці. Його погляд був далекий від романтики — більше схожий на погляд людини, яка проклинає все на світі, включно себе зі своїм рішенням їхати з нами. Але ж нам потрібен був хоч хтось із чоловіків, щоб у разі небезпеки стати на захист двох «прекрасних дам». І точно не Віталька ж…
Гучномовець тріщав і хрипів, а тоді жіночий голос нарешті оголосив:— Поїзд номер сто три прибуває на третю платформу.
Я полегшено видихнула. Нарешті. Наші маленькі страждання на пероні добігали кінця.
У купе було тепло й затишно, хоча, на жаль, окрім нас там уже влаштувалася бабуся. Вона не лише зайняла нижню полицю, яка за квитками мала б бути нашою, а й розклала свої речі так, ніби давно оселилася тут. Зовсім не так я уявляла нашу подорож.
В моїх романтичних мріях ми з Денисом мали сидіти біля вікна, триматися за руки й спостерігати, як за склом змінюються пейзажі. Реальність же виявилася набагато прозаїчнішою. Моє кохання, мовчки, залізло на верхню полицю, натягло ковдру на голову й швидко засопіло в унісон із бабусею, яка у цьому хоровому виконанні грала першу, і то не скрипку — контрабас.
Ірка без тіні докорів заявила, що на верхню полицю не полізе — боїться висоти й ноги туди не закине. Вона влаштувалася на вільній полиці й теж незабаром приєдналася до цього хору.
Я ще деякий час сиділа, прислухаючись до синхронного храпу й стуку коліс. За вікном ніч змінювала однакові картини: чорні ліси, засніжені поля, рідкісні вогники віддалених поселень. Це швидко набридло, і я, зітхнувши, вирішила наслідувати приклад своїх друзів. Була впевнена, що не засну — адже завтра на мене чекав важливий день. Та варто було лише торкнутися головою подушки, як я миттю провалилася в глибокий сон без жодного сну.
Ранок зустрів нас білим пухнастим покривалом снігу. Коли ми вийшли на пероні в містечку Гіртені, мені здалося, що ми потрапили в казку. Навіть Денис, який волік наші валізи й роздратовано фиркав, наче втомлений кінь, на мить завмер, замилувавшись краєвидами.
Гіртеня — одне з тих курортних містечок, куди приїжджають кататися на лижах, відвідувати соляні печери чи просто відпочити. Воно причаїлося в долині, оточеній горами, й виглядало так, ніби щойно зійшло зі сторінок святкової листівки.
Ми стояли на пероні, не уявляючи, що робити далі. Я чомусь сподівалася, що нас зустрінуть із хлібом-сіллю… або бодай з табличкою, на якій написано моє ім’я. Але, схоже, нас не збиралися зустрічати взагалі. Люди метушилися навколо, тягнули валізи, лаялися, розмовляли по телефону, сьорбали каву з пластикових стаканів. Ми ж стояли трійцею, відчуваючи себе зайвими у цьому рухливому світі.
— Ну чому вони не приїхали? — бурмотіла я собі під ніс. — Якщо це розіграш, то для чого було так морочити голову?
А якщо не розіграш? А якщо той старий повірений заманив нас у пастку? Можливо, він торгує людьми й збирається продати нас на органи… або зробити рабами якогось мільярдера-маніяка, як у тих романах, що так любить Ірка?
Я хитнула головою, відганяючи абсурдні думки. Викрасти одразу трьох людей — занадто навіть для чорного ринку. Хоча… Мій погляд упав на Ірку. Вона стояла поруч, жуючи крекери, рум’яна й життєрадісна. «Кров із молоком», як казала моя бабуся. Таку хіба що в гарем, але ніяк не на органи.
А Денис? Він, згорбившись, сидів на валізах і виглядав геть зневіреним. Якщо вже бути чесною, то йому теж підійшла б роль у тій вигаданій історії — щонайменше як «трофей» для старої герцогині.
Проте всі ці фантазії розвіялися, коли я почула його зітхання. Денис був звичайним хлопцем, трохи сердитим і втомленим. Ми всі були звичайними людьми — трьома бовдурами, що приїхали в незнайоме місто за невідомо яким спадком.
---
«Якого дідька я тут роблю?» — читалося в його сірих, наче похмуре небо над нашими головами, очах.
Щиро кажучи, мені його навіть стало шкода. До речі, я десь читала, що чоловічі послуги в індустрії для дорослих коштують значно дорожче за жіночі. А потім ще хтось скаже, що в нас немає дискримінації…
— Доню, продай горіхи… — несподівано почувся зовсім поряд жіночий голос.
Я аж підстрибнула від несподіванки. Переді мною стояла невисока кругленька жіночка в темно-синьому пуховику й мило посміхалася.
— Що? — перепитала я, не відразу второпавши, чого вона від мене хоче.
Які ще горіхи, коли в моїй голові вже цілий кримінальний трилер розгорнувся?
— Горішки, доню, продай. Я гарно заплачу, — наполягала вона й потяглася до пакета з недоїдками, що стояв біля моїх ніг.
— Немає в нас ніяких горіхів! — роздратовано відрізала Ірка.
Її й так не можна було назвати веселою цього ранку. Мабуть, тому, що, на відміну від мене, її уява малювала зовсім інший сценарій: старовинний маєток із привидами й романтичною, хоч і кривавою, історією. Ірка була переконана, що кожен поважний маєток просто зобов’язаний мати свого персонального привида. Надії на цю поїздку вона покладала неабиякі, та, здається, реальність не поспішала їх виправдовувати.
Жінка так просто відступати не збиралася — розгорнула наш пакет і лише тоді, переконавшись, що жодних горіхів там і справді немає, пішла геть, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс.
— Слухай… — нарешті озвався Денис, остаточно втративши терпіння. — Може, ти вже подзвониш тому повіреному? Бо я тут геть усе собі відморозив.
— Що? Прямо геть усе? — уточнила Ірка, криво посміхаючись. — Софі, дзвони Забродському, бо к
ому наш Денис буде потрібен зі своїм відмороженим… «господарством»?
