Спочатку:
На сторінку книги
Як тільки я розрізала мотузки, що стягували руки Дениса, він одразу ж притягнув мене до себе й міцно обійняв. Його подих гарячим вітром торкнувся мого вуха.
— Я так боявся за тебе… — прошепотів він хрипким, схвильованим голосом. — Я боявся, що вона вб’є тебе…
— Все вже позаду. Нам більш нічого не загрожує. — я сумно посміхнулася, провела пальцями по синцю на його щоці й відчула, як серце болісно стискається від усього пережитого.
— Цікаво, а куди поділися Заблоцький і Вовк? — раптом запитав він, озираючись довкола.
Я нахилилася й підняла з підлоги ще одну фігурку — чоловічка в чорному капелюсі. Холодна порцеляна наче сама дихала темрявою.
— Я гадаю, вони стали тим, ким завжди й були — звичайними фігурками в скляній шафці…
Чари Марини Аласі розвіялися разом із нею, як і прокляття, яке триста років тому вона наклала на рід Ракоці. Прокляття, що торкнулося й мене — далекої правнучки Матео та його коханої дружини Сафіє.
Я стиснула фігурку Вовка в руці й, не роздумуючи, кинула нею об підлогу. Вона зі дзвоном розлетілася на сотні уламків, наче розбите прокляття.
Ірка мовчки вийшла з приміщення, залишивши нас наодинці.
— Все вже позаду… Тепер нам ніщо не загрожує. — повторила я, та сама собі не до кінця вірила.
Денис запалено притягнув мене ближче й палко притулив свої вуста до моїх. Я відповіла йому на поцілунок, відчуваючи, як напруга поступається місцем теплу.
Та раптом я згадала про кота — мого маленького рятівника, який безстрашно кинувся на відьму. Я випручалася з обіймів і кинула поглядом по кімнаті, шукаючи його тіло. Я мала хоча б поховати його. Але замість кота мій погляд натрапив на тіло чоловіка, що лежав біля ялинки, в калюжі власної крові.
— Матвій… — прошепотіла я, і серце впало кудись у порожнечу. Я кинулася до нього, а Денис поспішив за мною.
Ми разом опустилися на коліна. Чоловік ще дихав, але ледве-ледве. Його груди піднімалися й опускалися важко, нерівно. Бліде обличчя було спотворене болем. На його одязі розповзалася кривава пляма, а підлога під ним була червоною від крові.
— Матвій! Отямся! — закричала я, та він не реагував.
Моє серце розривалося від відчаю й злості на власне безсилля.
— Облиш його… — тремтячий голос Дениса долинув до мене, а його рука лягла мені на плече. — Боюся, ми не можемо йому допомогти…
— Ні! — вигукнула я крізь сльози й притиснулася обличчям до його грудей. — Нііі! Будь ласка… Ти не можеш померти! Не зараз, коли все скінчилося!
Я й сама не до кінця розуміла, що говорю. Це не було коханням у звичному розумінні, але я відчувала до нього особливу ніжність, теплі почуття, схожі на ті, що, мабуть, відчувають до брата чи найближчого друга.
Мої сльози падали на його груди, змішуючись із кров’ю. І раптом я подумала: якби це була казка, мої сльози чи поцілунок, можливо, зцілили б його…
— Отямся… будь ласка… Я… я кохаю тебе… — зізналася я, і, не роздумуючи, припала вустами до його.
Магія щирої, невинної любові прорізала темряву. Сяйво блакитного світла осяяло нас, і на мить я побачила перед собою небо, всіяне міріадами зірок. Коли світло згасло, зорі перетворилися на святкові вогники на ялинці.
Я боялася підняти очі, боялася побачити порожнечу… Але коли поглянула вниз, то побачила, що потворної подоби більше нема. У моїх обіймах був той самий чоловік із моїх видінь — красивий, благородний, живий.
— Софія… — прошепотів він, а його тембр був м’яким, глибоким, приємним, як оксамит. Він торкнувся мого волосся. — Ти так схожа на неї… На Сафіє… Я знав, що ти впораєшся. Я не сумнівався в цьому жодної миті.
Я не знала, що сказати. Слова застрягли десь у грудях.
— Тепер мені все можна, моя люба. Я надто довго мовчав.
Він підвівся, підійшов до Дениса й низько вклонився.
— Прийми мою вдячність і благословення, юначе.
Денис збентежено почервонів.
— Ти сміливий і гідний її. Бережи її.
Я вже думала, що все скінчилося, та їдальню раптом огорнуло м’яке світло. З нього виринула постать жінки в парчевій сукні, з довгим чорним волоссям і прозорою накидкою. Вона була моя точна копія.
— Сафіє… — прошепотів Матео й кинувся до неї.
— Я чекала тебе… але тепер усе вже не має значення. — її голос був ніжним, мов срібні дзвіночки.
Вони злилися в поцілунку, якого чекали три століття.
— Прощавай, моя дитинко. — Матео ніжно обійняв мене. — Я залишив тобі подарунок під ялинкою. Згадуй мене час від часу…
— Прощавай… — я ледве вимовила крізь сльози.
— Не плач. У тебе попереду власна історія… і своя любов.
Він поцілував мене в чоло й повернувся до Сафіє. Світло огорнуло їх, і вони зникли, залишивши по собі тишу та легкий аромат троянд.
Денис обережно обійняв мене за плечі. Ми стояли, притулившись одне до одного, дивлячись у порожнечу.
— Вже пізно… а ми надто стомилися. — його голос звучав лагідно.
Я відчула легке розчарування. Якщо бути відвертою, я чекала, що після всіх жахіть він візьме мене на руки й понесе в кімнату, де я нарешті відчую себе у безпеці.
Але він нахилився, поцілував мене в чоло й ніжно прошепотів:
— Ходімо додому, Сафіє. Я більше ніколи не відпущу тебе…
Я ще деякий час стояла сама посеред їдальні, вдивляючись у тьмяну гру світла на стінах, немов намагаючись осягнути, як мені жити далі після всього, що довелося пережити. Тиша видавалася оглушливою, але в ній уперше за довгий час було щось заспокійливе.
Йдучи до своєї кімнати, я почула звук води у ванній. Двері були прочинені, а шум душу заповнив коридор. Наскільки я знала, чоловіки рідко пам’ятають, що ванну кімнату варто замикати. Денис не став винятком.
Я обережно штовхнула двері. Він стояв під струменем води, не помічаючи мене. У світлі лампи його постать здавалася тендітнішою, ніж я звикла бачити — сильною, але втомленою. Я зняла свою сукню, підійшла ближче й узяла до рук шматок мила. Торкнувшись його плеча, я почала ніжно намилювати йому спину, боячись, що він прожене мене. Але коли Денис озирнувся, в його очах я побачила не подив і не протест — лише тепло.
Я уявляла свій перший раз зовсім інакше: велике ліжко, пелюстки троянд, м’яке світло свічок… Але реальність була зовсім іншою. Ми були втомлені, зранені й оголені перед власними почуттями, але місце та час не мали жодного значення, коли кохання було таким сильним.
Пізніше ми опинилися в моїй кімнаті, і цілу ніч були поруч — тримаючи одне одного, ніби боялися відпустити. Я прокинулася вже вдосвіта в його обіймах, відчуваючи, як він спокійно дихає поруч.
Ірка поїхала. Я дізналася про це із записки, яку вона залишила. Їй вдалося перекупити квиток, і тепер вона вже була в дорозі додому.
Під ялинкою, окрім ще однієї порцелянової фігурки Заблоцького, я знайшла товстий конверт. У ньому були документи, адреси й, що найдивніше, номер мобільного телефону. Згодом я дізналася, що це номер адвоката однієї з найстаріших юридичних контор Австрії. Він пояснив мені й Денису, що за цими паперами я — єдина спадкоємиця трастового фонду князів Ракоці, пакету цінних паперів і титулу княгині. Попереду було чимало формальностей, але мене запевнили, що Матео Ракоці подбав про все.
---
Через п’ять місяців.
Стояв теплий літній вечір на початку червня. Ми з Денисом сиділи на мансарді його будинку й спостерігали, як сонце повільно тане за горизонтом. Повітря пахло свіжістю й квітами.
— Сьогодні я отримала остаточні папери. Віднині я — законна спадкоємиця трастового фонду Ракоці. — я видихнула ці слова, відчуваючи полегшення.
— Це чудова новина. — його рука міцно обвила мене за талію, і я відчула знайоме тремтіння десь глибоко всередині. Його дотики завжди будили в мені тепло й трепет.
— І як ти плануєш розпорядитися коштами?
Ми вже обговорювали це раніше. Згідно із заповітом, гроші фонду мали цільове призначення — благодійність.
— Перше, що зроблю — викуплю “Вітряний пагорб” і влаштую там дитячий будинок.
— Чудова ідея. — Денис схвалив моє рішення й ніжно поцілував мене у скроню.
У цей момент на ґанок вибігла Зінька в короткій сукні, яка ледве прикривала її апетитні форми.
— Привіт, Софі. Я пішла, не чекайте на мене.
— Ти куди? — здивувалася я.
— На побачення. А що? Ти ж маєш хлопця, чому мені не можна? — жартома кинула вона й зникла сходами. Біля хвіртки вже чекав Віталька на мотоциклі. Вона застрибнула позаду нього, і вони помчали геть.
— Твоя сестра зустрічається з ним? — здивувалася я.
— Мені теж це не до вподоби, але вона доросла. — Денис посміхнувся й нахилився до мене.
— До речі, весь будинок у нашому розпорядженні… — промовив він, а в його голосі звучав легкий натяк.
Я лише посміхнулася, і заперечувати не стала, коли він узяв мене на руки. У його обіймах світ здавався простим і безпечним. Нехай попереду ще буде багато випробувань, але зараз усе, що мало значення, — це його руки й м’яке світло літнього вечора за вікном.
Кінець
