Раді Вас бачити!

Згадка про подругу змусила мене похолонути.

Господи... Вона ж там зовсім одна - з кимось, про кого ми нічого не знаємо. А що, якщо цей Мирча... ґвалтівник?

- Добре, - рішуче кивнула я й піднялася з-за столу. - Навідаємось до Заблоцького й вимагатимемо пояснень.

Та згодом виявилося, що вимагати пояснень просто нема в кого. За адресою, вказаною на візитівці, ми знайшли лише покинуте старе депо, стіни якого давно облізли, а вікна були забиті дошками. Лише стара бабуся, що поралася поруч у невеличкому садочку, знизала плечима у відповідь на наші запитання й сказала, що ніколи не чула ні про яких Заблоцьких чи Вовків.

Телефон також мовчав - лише сухий гудок у слухавці. А в інтернеті, серед списків місцевих адвокатів і нотаріусів, не було жодної згадки про Заблоцького чи Вовка.

Вся ця історія починала подобатися мені все менше й менше.

Після того як ми з Денисом поцілували іржавий замок на воротах депо, він мовчки стиснув мою руку. Я зрозуміла, що його тривога не менша за мою.

- Що тепер? - спитала я тихо, наче боялася, що нас можуть підслухати.

- На вокзал, - коротко відповів він.

Там ми змогли купити квитки лише на двадцять шосте... й то у різні вагони. Місця виявилися "легендарними" - біля туалету. Але нам було байдуже. Головне - чим швидше залишити цей клятий маєток. Ми були ладні навіть на лижах вирушити в дорогу, аби тільки забратися звідси.

Ще ми спробували знайти хоч якусь кімнату, аби перечекати ці дві ночі за межами «Вітряного пагорба», але це виявилося так само реально, як злітати на Марс. Усе містечко готувалося до свят - готелі та хостели були забиті вщент.

Не залишалося нічого іншого, окрім як повертатися.

Ми домовилися, що не скажемо нікому ні слова про те, що нам вдалося дізнатися. Навіть Ірці. Вона й так надто потоваришувала з тим князем. Часом мені здавалося, що вона вже забула, хто ми, й захопилася своїм новим кавалером. Ми не хотіли, щоб хтось зрозумів: нам усе відомо... ну, майже все.

Тож коли ми повернулися до маєтку, вирішили не показувати справжніх почуттів і вдягли на обличчя посмішки, що здавалися щирими.

Ірка тим часом розважалася у вітальні разом із Мирчею. Він сидів за роялем і грав щось ніжне й меланхолійне. Пальці ковзали по клавішах легко й упевнено, наче він народився для музики. Її сміх лунав дзвінко, а очі світилися щастям. У них було якесь дивне єднання, і від цього в мені наростав холодний клубок ревнощів і тривоги.

Я мимоволі зупинилася на порозі, дивлячись на цю картину, а Денис нахилився до мене й тихо прошепотів:

- Вони навіть не помітили, що нас не було.

А у їдальні на нас чекав несподіваний сюрприз.

Жива ялинка, велична та запашна, стояла посеред зали й майже торкалася верхівкою стелі. Її густі темно-зелені гілки наповнювали повітря ніжним ароматом хвої, який миттєво викликав у пам'яті спогади про дитинство й новорічні ранки.

Пані Аласі, зосереджена та незворушна, прикрашала лісову красуню різнокольоровими іграшками. При першому ж погляді на них я зрозуміла, що багато з них залишилися ще з часів дитячого будинку. Старенькі, трохи вицвілі, подекуди зі сколами, але саме в цьому була якась дивна чарівність - як у потертого фотоальбому, що зберігає історії багатьох поколінь.

- Красиво, - з неохотою зізналася я, хоча на душі було тривожно.

Увечері ми всі зібралися за святковим столом. На щастя, пані Аласі цього разу утрималася від експериментів із вівсяною кашею й яйцями. Стіл ломився від страв, а серед них - навіть пляшка червоного вина.

Я не планувала багато пити, але нерви були напружені як струна, тому кухлик за кухликом вино непомітно зникало. Чи то п'яний сміх Ірки з Мирчею змушував мене відволікатися, чи то невимушені жарти Дениса, але я втрачала відчуття часу.

Я пам'ятаю тільки, як десь на четвертому чи п'ятому кухлику в голові почало легенько шуміти, світло люстри зробилося теплим і розмитим, а розмови за столом перетворилися на приємний фон.

А от коли закінчилася святкова вечеря - не пам'ятаю. Як і того, як я опинилася в своєму ліжку. Чи то мене хтось провів, чи я сама на автопілоті доплелася коридорами цього старого маєтку...

Єдине, що я відчувала, коли засинала, - це дивне поєднання затишку й тривоги. Наче за стінами, прикрашеними гірляндами, ховалося щось таке, що терпляче чекало свого моменту.

---

Я прокинулася посеред ночі, ніби відчувши, що щось не так. Спрага палила мене зсередини, горло пересохло так, ніби я ковтала пісок. Мені здавалося, що все тіло горить, як після отого разу, коли ми з Іркою на ніч наїлися солоного оселедця, і я зрозуміла старий вислів бабуні: «Не їж на ніч гострого — бо згориш».

Та цього разу було інакше. Я відчайдушно хотіла пити… і водночас відчула, що треба встати й піти до ванної. Але тіло не слухалося. Повіки були важкі, наче налиті свинцем, руки й ноги скували невидимі ланцюги. Я могла лише лежати, безсила, як маріонетка, в чиїхось чужих руках.

Рипнули двері.

Цей звук прорізав нічну тишу, немов ножем. Хтось увійшов до кімнати. Серце забилося частіше, холодний страх розлився по жилах. Я намагалася згадати, чи замикала двері. Але пам’ять була темною дірою — я не пам’ятала навіть, як закінчилася вечеря, чи як опинилася у ліжку.

Тільки це ліжко…

Воно було зовсім не моє. Просторе, з важким балдахіном, глибокими тінями по кутках, — таке я бачила хіба що в старих фільмах. Я лежала, скована жахом, а крізь напівопущені штори балдахіну помітила високу чоловічу постать.

Він підійшов ближче.

Кроки були тихими, але кожен віддавався у моєму тілі гулким відлунням.

І коли він відкинув полог, я побачила знайоме обличчя в світлі тремтливої свічки.

Мирча Ракоці.

Він посміхнувся. Спокійно. Хижо. І в цій посмішці було щось таке, від чого холод повз хребтом. Жодного слова. Лише мовчання і погляд, який пронизував наскрізь.

Я хотіла крикнути.

Хотіла підвестися й дати йому ляпаса, розповісти все, що думаю про чоловіків, які так нахабно вдираються в чужі кімнати. Але язик не слухався, а тіло й далі залишалося важким і безпомічним.

Мирча сів на край ліжка, а потім нахилився й поцілував мене.

Його губи були гарячими, поцілунок — жорстким, впевненим, без тіні ніжності. Нічого спільного з боязкими доторками Дениса, від яких у серці розквітали ніжність і тепло. Цей поцілунок був чужим, наповненим владою й темним бажанням.

Його руки ковзнули під мою сорочку. Я відчула, як його долоні, холодні й водночас пекучі, торкнулися шкіри. І тут мене накрив панічний страх. Я розуміла, що відбувається. Розуміла, чого він хоче.

Я спробувала вирватися, але тіло не слухалося. М'язи не реагували.

Мирча тим часом ліг поруч, важко навалився на мене всім тілом. Повітря забракло. Його поцілунки ставали дедалі сміливішими, а дотики — наполегливішими, грубішими.

Я відчула, як він однією рукою стискає мої зап’ястя, фіксуючи мене на ліжку, а іншою намагається розвести мої ноги. В мені зародилася дика, тваринна паніка. Я стиснула стегна, як могла, молячись, щоб це все виявилося лише кошмаром.

Боже, зроби так, щоб це був лише сон…

І тут сталося те, чого я не чекала.

Раптово пролунав гучний, розлючений шип. Щось м’яке й важке впало на Мирчу зі спини. Він здригнувся, підвівся й озирнувся.

В напівтемряві, на його плечі, вчепився той самий кіт — чорний, з жовтими очима, які палали в темряві. Його кігті вчепилися у тканину сорочки Мирчі, а зуби боляче вп’ялися в шию.

— Чортів кіт! — рикнув Мирча й спробував скинути його.

Це було моє єдине спасіння. Страх змінився рішучістю. Я стиснула кулаки й з останніх сил, наче прориваючи невидиму пелену, змусила себе рухатися. Моє тіло відгукнулося болем, але я вирвалась.

Із силою штовхнула Мирчу, він хитнувся назад, а кіт випустив його шию й зашипів ще голосніше. Я скористалася моментом і зісковзнула з ліжка, падаючи на холодну підлогу.

У горлі стояв клубок, серце билося, як скажене.

Мирча спробував скинути кота, але марно. Тварина лише вп’ялася ще дужче, мов відчувала: це її битва, і вона не збирається програвати.

Раптом Мирча рикнув від болю, відступив на кілька кроків і з шаленством у погляді кинувся до дверей. Кіт, не зістрибуючи зі спини, кусав і дряпав його доти, поки той не вискочив з кімнати. Двері грюкнули так, що в стінах віддався глухий гул.

Я завмерла. Лежала під холодним простирадлом, намагаючись збагнути, що це було. Мабуть, цей лемент мав би розбудити весь дім… Але ніхто не прийшов. Жодного кроку, жодного голосу. Чи то всі спали, мов мертві, чи їм просто байдуже до мене?

Я спробувала підвестися, але тіло було важким, як свинець. Сон усе ще сковував мене, наче невидимі пута. Зібравши залишки сил, я сповзла на край ліжка й впала на холодну підлогу. Удар головою об нічний столик змусив мене скрикнути від болю.

Деякий час я лежала, нерухомо вдивляючись у стелю, по якій розповзлася глибока, потворна тріщина, схожа на гнилу рану. Повітря було важким, як перед грозою.

Це був сон?

Чи все сталося насправді?

Але я досі відчувала на шкірі його крижаний дотик, запах парфумів, що чіплялися до волосся. Серце не заспокоювалося, а руки тремтіли.

Що як це все правда?

Алкоголь, який раніше розмивав страх, моментально вивітрився. Тверезість накрила мене хвилею, холодною та нещадною.

Як я могла бути такою дурною? Адже я знала — Марина Аласі, цей Ракоці, всі вони можуть бути звичайними авантюристами. Фальшивий заповіт, підробні повірені… Вони заманили нас у маєток, але навіщо?

Не заради викупу — я не донька мільйонера. Мати вже десять років за кордоном, у неї нова сім’я. Вона відсилає мені гроші й подарунки, але я їй байдужа. Виростила мене бабуня в селі, у якої багатства — три корови та бик.

Мої друзі теж не були багатіями. Що їм потрібно від нас?

Тепла цівка крові повільно стікала з рани на потилиці вниз по шиї. Її липке відчуття викликало нову хвилю паніки. Я не могла залишитися тут.

Я змусила себе піднятися з холодної підлоги. Ноги були важкими, неначе налитими свинцем, але я йшла. Одягнувшись у теплий костюм, повільно вийшла в темний коридор. Повітря тут було холодне, сире — кожен вдих обпалював легені. Дошки під ногами рипіли, і цей звук здавався занадто гучним у гробовій тиші маєтку.

Я негайно піду до Мирчі. Я змушу його пояснити, що відбувається.

Рішуче крокуючи, я наближалася до його кімнати, що була зовсім поряд з покоями Марини Аласі й Дениса. Було щось іронічне в тому, як економка влаштувала кімнати: мовляв, ці кілька метрів стануть перепоною для хлопців, якщо їм закортить нашої уваги… але, як показав сьогоднішній випадок, для нахабного князя Ракоці це не було перешкодою.

Я завмерла перед дверима. Руками стиснула холодну латунну ручку й уже готова була постукати або навіть вдертися без запрошення.

І тут я почула це.

Тихий, приглушений стогін…

Ледь вловиме рипіння ліжка…

Ритмічне, настирливе.

Серце з силою гупнуло об груди. Він… він не один.

Сумніви, мов темний туман, заповзли в мою свідомість. А якщо все це — сон? Невже мені лише примарилося, що він приходив до моєї кімнати? Можливо, це був лиш кошмар, породжений вином і моїм страхом?

Я опустила руку.

За дверима почувся тихий зойк. Ліжко скрипнуло востаннє — і тиша. Глуха, пронизлива тиша, яка чомусь лякала більше, ніж будь-які звуки.

З понурою головою я повернулася до коридору. Боліла потилиця, наче там все ще пульсував слід від удару. Мимоволі зупинилася біля дверей Дениса. Прислухалася. Тиша. Можливо, він спав. Можливо… Але так хотілося увійти, подивитися на нього, розповісти про жахіття, що тримають моє серце в холодних кігтях страху. Я підняла руку, але… не наважилася.

Він засміється. Він скаже, що це лише наслідки вина й моєї розгнузданої уяви.

Ні. Я промовчала. Зрештою, розповідати хлопцеві про такі… інтимні деталі я не наважуся. Хоча, якби я знала, чим усе це закінчиться, я б, напевно, знехтувала всіма правилами пристойності.

Я вже поверталася до своєї кімнати, та раптово відчула гострий біль у горлі й нестерпну спрагу. Плюс… природна потреба, яку я ігнорувала, нагадала про себе.

Повернувши назад, я попрямувала до вбиральні. Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Темрява тиснула з усіх боків, і в кожному куточку мені ввижалися чиїсь постаті. Чиїсь погляди.

Після вбиральні я рушила до їдальні.

Тут було темно, занадто темно. Я намацала вимикач — і яскраве світло кинулилося на кутки залу, якби намагаючись вигнати звідти привидів. Велика ялинка, що стояла посеред залу, кидала на стіни химерні тіні від своїх гілок і прикрас.

На столі стояв кришталевий графін з водою.

Я жадібно схопила його, навіть не думаючи про келихи. Вода, холодна й солодка, обпікала горло. Я пила, пила, але спрага лише зростала.

І тут мене пронизало дивне відчуття.

Наче хтось… дивиться.

Пильний, важкий погляд упирався в мою спину. Я різко обернулася, і погляд ковзнув на вікно. За склом сніг падав густими лапатими пластівцями. Біле безмов’я ночі. Та раптом… два вогники. Мерехтнули в темряві й зникли.

Я мало не кинула графін на підлогу.

Годинник у кутку пробив чотири удари. Чотири. Ніч майже скінчилася… але світанок тут завжди приходить пізно.

І саме тоді я почула це.

Дитячий плач.

Голосно. Розпачливо. Надривно.

Серце стислося крижаним вузлом. Я застигла, вдивляючись у темні коридори за дверима їдальні. Плач лунав звідти. І він був занадто… реальний.

Я притиснула графін до грудей, намагаючись заспокоїтись. Це сон. Це сон. Це ще триває кошмар…

Але плач не вщухав.