Раді Вас бачити!

Перше, що я відчула, прийшовши до тями, — легкий аромат сушених трав. Чабрець, м’ята, трохи сандалу… Це була не та важка, гірка затхлість, що висіла у великих старих кімнатах маєтку, а тонкий, заспокійливий запах, яким було просякнуте все повітря маленької кімнатки, де я опинилася.

Я лежала на вузькому залізному ліжку, присунутому до печі, в якій потріскував вогонь. Мене вкрили товстою, трохи колючою, але неймовірно теплою вовняною ковдрою. Нога була дбайливо перев’язана чистими ганчірками і підкладена на подушки.

Я не питала, де я. Я й так знала. Матвій. Він врятував мене від вовка і приніс сюди — до свого скромного прихистку. І, як це не дивно, вперше за всі ці дні страху та напруги в маєтку я відчувала… спокій. Теплий, глибокий, немовби в дитинстві, коли ховалася від грози під ковдрою біля бабусі.

Мене огорнуло дивне відчуття, ніби я нарешті знайшла когось дуже важливого. Когось, кого шукала все своє життя. А може, навіть довше…

Я обвела поглядом кімнатку в пошуках рятівника. Він стояв спиною до мене біля грубого, збитого з дощок столу. Його постать, загорнута в просторий рибацький плащ із глибоким каптуром, здавалася водночас сильною і втомленою. Він щось повільно переливав до глиняного кухлика, намагаючись не видавати жодного зайвого звуку.

Коли він почув, що я прокинулася, то взяв кухлик і обережно підійшов до ліжка. Голова була низько схилена, каптур ховав його обличчя, а рука, якою він простягав напій, виглядала опухлою та викривленою. Я знала, що він соромиться свого вигляду.

Але я не боялася. В його кожному русі відчувалася обережність, людяність, турбота. І мені стало боляче від думки, скільки разів ця добра людина мусила ховатися від чужих поглядів.

— Дякую, — прошепотіла я, приймаючи кухлик теплих трав’яних настоїв. Мої пальці ненароком торкнулися його руки.

Він здригнувся і швидко відсмикнувся, ніби боявся злякати мене. Потім відступив до вікна й завмер там, сховавшись у тіні.

— Матвій… — тихо покликала я. — Ти врятував мене. Якби не ти… мене вже не було б.

Він не відповів. Лише трохи сильніше стиснув плечі, ніби не знав, що робити з моїми словами. Я відчула, як серце стискається від тепла й жалю. Він був для мене героєм — навіть якщо він сам цього ніколи не визнає

Я намагалася вкласти у свій голос якомога більше тепла й ніжності.

— Дякую, Матвію… — прошепотіла я, сподіваючись, що хоча б слова торкнуться його закритого серця.

Він не відповів. Не ворухнувся, не озирнувся. Лише тінь його постаті біля вікна ледь помітно здригнулася від мого голосу. Мабуть, він і справді не розмовляє… чи не хоче говорити.

Я мовчки допила пахучий відвар із медом, відчуваючи, як тепло поширюється тілом, виганяючи холод і відчай. Мені хотілося бодай чимось подякувати йому, бодай торкнутися цієї самотньої душі за потворною оболонкою.

— Можна ще? — тихо попросила я, не маючи іншого способу змусити його підійти.

Він поволі рушив до мене, не підводячи очей. Обережно взяв кухлик з моїх рук, його пальці були спотворені хворобою, але дивно дбайливі й легкі.

— Як я можу віддячити тобі? — запитала я й наважилася доторкнутися до його руки, теплою долонею накривши понівечені пальці.

Він здригнувся, але цього разу не відсмикнувся. Навпаки, наче закам’янів від несподіваного дотику. І тоді повільно підняв голову.

Його очі…

Весняна зелень, глибока й ніжна, сповнена туги, самотності й якоїсь нелюдської ніжності. Вони дивилися прямо мені в душу. І я завмерла.

Ці очі… Я вже бачила їх раніше. Де? У снах? У спогадах, що не належали мені? Серце болісно стиснулося, а сльози підступили до очей.

— А ну відійди від неї, потворо! — гримнув голос, наче грім, що розколов тишу.

Я здригнулася. В дверях стояв Мирча Ракоці. Його обличчя спотворила лють, очі блищали, як у розлюченого хижака.

Матвій тремтливо зітхнув і відступив. Його рука, яку я ще мить тому тримала, вислизнула з моєї долоні.

— Не смій так його називати! — закричала я, слова вирвалися з мене раптовим вогнем. — Він врятував мені життя!

Мирча кинув на Матвія зневажливий погляд, сповнений огиди й презирства. Потім роздратовано стенув плечима, ніби не варто було витрачати на того й секунди.

— Що з тобою сталося? Ми ледь не збожеволіли, шукаючи тебе! — вигукнув він, тепер звертаючись до мене. Його тон був напористим, наказовим, як у господаря, що вимагає пояснень від непокірної дружини.

Він зробив крок до мене, простягнув руку, але я різко відхилилася й не дозволила йому торкнутися мене.

— Не смій! — голос мій затремтів від гніву й образи. — Це все через тебе!

Його брови здивовано зійшлися, в погляді з’явилася розгубленість. Він справді не розумів, про що я? Чи прикидався?

У дверях за його спиною з’явилися Денис і Ірка, розчервонілі від морозу й перелякані.

— Господи, що сталося?! — вигукнула Ірка, кинулася до мене.

— Чому ти пішла серед ночі? Ми думали, з тобою щось трапилося! — заговорив Денис, голос його тремтів від хвилювання.

Вони обидва наперебій сипали запитаннями, але я дивилася лише на Матвія, який стояв у тіні й боязко відступав до стіни, немов намагався стати невидимим.

І мене пройняла раптова, пекуча ніжність до нього. Бо я бачила більше, ніж його спотворене тіло. Я бачила серце. Чисте, крихке й прекрасне.

Я стомлено заплющила очі. Слова застрягли десь глибоко в горлі. Розповісти Ірці й Денису про те, що Мирча тієї ночі без запрошення прийшов до моєї кімнати й намагався… Я не змогла. Було соромно й огидно водночас. Це здавалося плямою, яку хотілося змити, стерти назавжди.

Я розповім. Обов’язково розповім їм про цей нічний жах. Але не зараз. Не сьогодні.

Вони відчули моє небажання говорити й замовкли. Ірка мовчки допомогла мені одягнути куртку, дбайливо піднімаючи мене на ноги. Та щойно я зробила кілька кроків, стало зрозуміло — самостійно йти я не зможу.

Мирча зробив крок уперед, простягнув руки, готовий підхопити мене. Його обличчя було спокійним, навіть турботливим, наче він не має жодного відношення до нічного кошмару. Начебто це не він приходив до мене й не пробував…

— Не торкайся мене, — просичала я, відвертаючи погляд.

Я обхопила Дениса за плече й пригорнулася до нього. Він на мить завмер, здивований, але його руки міцно й надійно підхопили мене. Я відчула запах його парфумів — легкий, із ноткою деревини та кориці. Цей аромат діяв заспокійливо, огортаючи мов тепла ковдра.

Денис обережно виніс мене з хатинки. Кожен його крок був упевненим і плавним, наче він боявся завдати мені болю. Мовчки, не обертаючись, він ніс мене крізь сніг аж до самого маєтку, де вже чекала пані Аласі з непроникним виразом обличчя.

У моїй кімнаті на мене чекали теплі речі й турботливі руки Ірки та економки. Разом вони переодягли мене в сухий одяг, закутали в кілька ковдр. Тіло було важким, як свинець, повіки падали самі собою. Нарешті я провалилася в сон. Цього разу без жодних сновидінь — лише густий, чорний морок.

…Коли я розплющила очі, кімната потонула в сутінках. За вікном уже згасав останній відблиск дня. Денис сидів на низькому ослінчику біля мого ліжка. Він дрімав, схиливши голову на руку, але варто було мені заворухнутися, як він відразу розплющив очі. У його погляді було стільки тривоги, що мене пройняло до кісток.

— Як ти? — запитав він тихо, майже пошепки, щоб не налякати.

Я намагалася посміхнутися. Його турбота зігрівала сильніше, ніж будь-яка ковдра, але усмішка вийшла кволою й вимученою. Біль у нозі не відпускав, пульсував гострою ниткою. До цього додалася лихоманка — жар повільно підіймався по тілу, кожен подих віддавався в голові тяжкістю.

Схоже, нічна прогулянка, мороз і валяння у снігу не минули для мене безслідно.

Денис обережно взяв мою тремтячу руку й підніс до губ. Теплий, легкий поцілунок змусив мене на мить забути про біль… і навіть про Мирчу.

— Навіщо ти вийшла в таку заметіль? — його голос тремтів від болю й відчаю. — Ти ж могла загинути…

Мої очі наповнилися слізьми. В його погляді було стільки турботи, що серце стиснулося. Я відчула, як його пальці міцніше стисли мою руку, наче він намагався втримати мене в цьому світі.

— Я почула плач дитини… чи, можливо, мені лише здалося, — прошепотіла я, даючи волю сльозам.

Денис мовчки провів рукою по моєму волоссю, доторкнувся до плеча. Він нічого не казав, але й не треба було слів. Його мовчання говорило голосніше за будь-які слова.

Тепла хвиля ніжності накрила мене, змусила серце битися швидше. Я більше не могла стримувати свої почуття — обійняла його й припала до його м’яких, теплих вуст. Мені стало страшно від думки, що я могла ніколи більше не побачити його, не відчути цього поцілунку.

Денис відповів так само пристрасно. Його руки обвили мене за стан, пальці тремтіли, ковзаючи по моїй спині. Його пестощі були ніжними, трохи невпевненими, і від цього ще більш зворушливими. Я здригнулася від хвилі бажання, дозволяючи собі розчинитися в цих обіймах.

Мої руки потяглися до пряжки його ременя, та він раптом зупинив мене.

— Нам не слід… — сказав він тихо, серйозно дивлячись мені в очі.

— Чому? — прошепотіла я, притискаючись до нього. — Що нам заважає кохати одне одного? Я відчуваю, що ти теж бажаєш мене…

Він відвів погляд і, зітхнувши, м’яко вислизнув із моїх обіймів.

— Так, я бажаю тебе. Так сильно, що боюся втратити голову й зробити щось, про що ти колись пошкодуєш… — його голос був наповнений пристрастю й мукою водночас.

— Ні, я не пошкодую, — заперечила я гаряче. — І не залишай мене. Мені страшно… А якщо він знову прийде? Я не зможу себе захистити…

Денис ніжно торкнувся моєї щоки й сумно посміхнувся:

— Не думаю, що вони посміють зайти так далеко. Вони шахраї, але не вбивці.

Однак у його голосі не було впевненості. Я похитала головою.

— Вони вже пробували… — ледве чутно зізналася я, і щоки запалали від сорому.

— Що? — його голос затремтів від гніву. — Софі, що сталося?

Я на мить заплющила очі. Я знала, до чого може призвести правда, але більше не могла тримати це в собі. І я розповіла. Про нічний візит Мирчі, про його холодні руки й про те, як мене врятував кіт.

Денис слухав мовчки, не перебиваючи. Але щойно я замовкла, він рвучко підвівся й пішов до дверей.

— Денис! Ти куди? — злякано вигукнула я.

— До нього. Думаєш, я дозволю йому це так залишити? — його очі спалахнули гнівом.

— Ні, будь ласка… — благально прошепотіла я. — Не йди. Залишся зі мною. Мені страшно…

Він завмер у дверях. Його постать напружена, плечі підняті. Я бачила, як він бореться із собою.

— Софі, ти ж розумієш, що це не можна пробачити?

— Розумію, — відповіла я тихо. — Але я боюся за тебе. Будь ласка, залишайся. Ляж поруч. Мені буде спокійніше…

Він повільно підійшов, сів на край ліжка й провів пальцями по моїй руці.

— Добре, — прошепотів він. — Але тільки щоб ти не плакала.

Його погляд був сповнений ніжності й незгаслого гніву.

Чесно кажучи, я боялася, що Денис все ж не стримається й піде з’ясовувати відносини з Мирчею. Він надто швидко погодився залишитися, і я мала б щось запідозрити. Та я була виснажена, хвороба висмоктала всі сили. Тому, коли він мовчки ліг поруч, я лише притулилася до нього й з полегшенням заплющила очі. Його обійми були теплі, дихання рівне й заспокійливе. Я обійняла його міцніше, ніби передчуваючи біду, яка вже нависла над нами, наче меч Дамокла.

Я не помітила, як заснула. Крізь сон долинули роздратовані голоси, глухий стук — ніби хтось упав, потім швидкі кроки… і тиша.

---

Коли я прокинулася, в кімнаті панували сутінки. Дениса поруч не було. Серце забилося тривожно. Я хотіла підвестися, та різкий біль у нозі змусив відмовитися від цієї ідеї.

«Він повернеться… Він просто пішов у душ чи на кухню…» — намагалася я заспокоїти себе, але щось глибоко всередині вже знало правду. І Денис не повернувся.

---

Я підхопила застуду й кілька днів провела в лихоманці. Події тих днів запам’яталися уривками: Марина Аласі, яка щоразу намагалася напоїти мене якоюсь настоянкою, від якої я вперто відмовлялася; Ірка з кухликом молока й медом, що переконувала: то її приготунок; Мирча, який навідувався, але я майстерно вдавала, що сплю, лиш би не дивитися на нього.

Якось вранці я прокинулася без лихоманки. Мені стало легше. Я навіть з’їла курячий суп, принесений Іркою, й уперше відчула його смак. Потім попросила добавки. Подруга принесла ще й шматок яблучного пирога, ми розділили його навпіл.

— А де Денис? — нарешті спитала я, жуючи пиріг.

Його відсутність за ці дні бентежила. Особливо після тієї ночі, коли він був поруч…

— Поїхав додому, — відказала Ірка байдуже, наче це не мало жодного значення. — Ви ж квитки купували. Ось він і поїхав, а ти через хворобу залишилася.

— Поїхав? — мої губи тремтіли.

Серце стиснулося від болю, до горла підступив клубок. Очі повнилися сльозами, які я більше не могла стримати.

— На потязі, здається, — додала Ірка, спокійно відламуючи ще шматок пирога.

Я більше не чула її. Перед очима постало його обличчя, теплий погляд, останній поцілунок, сповнений ніжності… І його слова тієї ночі. Він знав. Він уже тоді вирішив піти. Єдине, на що вистачило його шляхетності — не скористатися моєю слабкістю.

Я гарячково терла очі, намагаючись сховати сльози.

— Ну, не плач, — прошепотіла Ірка, обіймаючи мене. — Ми й без нього впораємося. Не варто.

— Він… він обіцяв… — мої слова тонули в риданнях.

— Кицюню, чоловіки всі однакові, — зітхнула подруга. — Як отримають своє — так і зникають. Пам’ятаєш Діанку Філоненко? Її наречений теж зник перед весіллям, а за три місяці вона вже народила.

— Та між нами… нічого не було, — прошепотіла я, але щоки запалали.

Ірка розсміялася:

— Не бреши. Він же ночував у твоїй кімнаті. Не повірю, що ви лише цілувалися.

— Нуу… не всю ніч… — зніяковіло пробурмотіла я.

— От бачиш!

— Ні, все не так. Ми просто спали. Я попросила його залишитися… як охоронця.

Ірка хитро посміхнулася:

— А тоді все ясно.

— Що ясно? — я втупилася в неї, не розуміючи.

— Чому він поїхав, — спокійно мовила вона, відкусивши ще шмат пирога.

— І чому ж?

Мені кортіло почути пояснення, хоч у глибині душі я вже знала відповідь.