Спочатку:
На сторінку книги
Як згодом з’ясувалося, Вітряний Пагорб був не просто за містом — він знаходився далеко за його межами, схований серед гір, наче відлюдник, що цурається людського ока. До маєтку вела вузька гірська дорога — цілих сім кілометрів, які серпантином обвивали засніжені схили. Тепер я розуміла, чому повірені моєї покійної тітки так поспішали. Вони боялися, що обіцяний на вечір сніг переросте в хуртовину, і тоді ми ризикуємо застрягти у Вітряному Пагорбі, відрізані від світу.
Навряд чи місцева влада потурбується про те, щоб вчасно прочистити дорогу, яка, схоже, потрібна лише власникам маєтку — окрім нього, там, здається, нічого й не було. Чесно кажучи, мене знову почали гризти сумніви щодо щирих намірів цих ввічливих чоловіків, котрі називали себе повіреними. З таким же успіхом вони могли бути ким завгодно — навіть великорозумний Денис не додумався попросити у них бодай якісь документи.
В моїй голові знову закрутилися тривожні думки. А що, як нас везуть не в маєток, а до якогось елітного будинку відпочинку для “особливих клієнтів”? І там ми вже будемо “допомагати” їм відпочивати…
Ми втрьох сиділи на задньому сидінні старого «Фольксвагена». Ірка дрімала, вмостившись на плечі Дениса, а він — нещасний і скутий — робив вигляд, ніби не помічає, як вона пустила тоненьку цівку слини йому на підборіддя. Я краєм ока бачила, як його кутики губ намагаються стримати нервову посмішку.
Дорога поволі вела нас угору, звиваючись поміж гори, вкриті сріблястим покривалом снігу. Ялинки й модрини стояли, мов казкові велетні, прикрашені тонкими крижаними гірляндами. Від кожного повороту здавалося, що з-за білого завісу ось-ось з’явиться старовинна карета чи вершник у темному плащі.
Я не помітила, як сама почала дрімати, схиливши голову на інше плече Дениса. І вмить опинилася в зовсім іншому світі.
Мені снився дивний, тривожний сон. Я їхала в старовинній кареті тією ж самою гірською дорогою, тільки замість моїх друзів поряд сидів незнайомець. Молодий чоловік із темною, смуглявою шкірою та хвилястим чорним волоссям, яке неслухняно спадало на скроні. Риси його обличчя були гострими й різкими — довгий тонкий ніс, пронизливий погляд очей кольору зеленого нефриту з золотистими цяточками, щільно стиснуті вуста. Це обличчя було суворим, майже хижим.
Одягнений він був так, наче щойно зійшов зі сторінок підручника з історії — вузький оксамитовий жакет зі шнурівкою, лляна сорочка з манжетами й золотистим вишитим комірцем, на плечі — важкий ментік, оздоблений хутром, прикрашений брошкою зі смарагдами. Шаровари, підперезані широким поясом із кинджалом, що виблискував перлинами, та висока хутряна шапка, що лежала на сидінні поряд.
Я відчувала дивне, майже незрозуміле відчуття — ніби в мені жила ще одна дівчина. Це була я, і водночас не зовсім я. Та інша добре знала цього чоловіка — вона боялася його й… кохала.
Я відчувала її тремтіння й водночас безмовне захоплення. Він був не красень у звичному нам сенсі, а радше втілення сили й дикої харизми, від якої стигла кров у жилах. Він був її володарем, її долею — і вона знала, що тепер має підкорятися кожному його слову, кожній примсі.
“Я ж не річ…” — протестувала десь глибоко в душі. Але ця думка була не моя — це кричала та інша дівчина, та, котра сиділа поруч із ним у кареті, вся скута страхом і болючою закоханістю.
---
Мій сон дедалі більше зливався з реальністю, а я все глибше занурювалась у роль тієї дівчини — Сафіє — котра сиділа поряд із ним у темній, тихо скрипучій кареті й боялася навіть поворухнутися. Затишні джинси та пуховик кудись щезли, залишивши мене в тісних обіймах важкої парчевої сукні, яка стискала ребра й неприємно здавлювала плечі.
Я закуталася в хутряний плащ, намагаючись захиститися від холоду, та він пронизував мене до кісток. Мені було незручно, сидіння, хоч і оббите оксамитом, здавалося кам’яним, а дорога тягнулася вже цілу вічність. Втома стискала м’язи, ноги нили, а ще… мені до божевілля хотілося до вітру. Але я не наважувалася озватися — не в цьому одязі, не в цій реальності, й не з цим чоловіком поряд.
Я обережно посунулася далі від незнайомця, намагаючись не видавати зайвих звуків, але він сприйняв цей рух по-своєму.
— Ти боїшся мене? — його голос звучав низько й тихо, з нотками зацікавленості й ледь відчутного глуму. Слова були незнайомою мовою, та я розуміла їх, наче це мій рідний язик. У снах завжди так — ми знаємо те, чого ніколи не вчили.
Я здригнулася, коли його долоня лягла поверх моєї. Дотик був теплим, сильним — зовсім не схожим на нав’язливе хватання пана Володимира. Тут не було ані відрази, ані огиди. Навпаки — в цьому чоловікові відчувалася непідробна сила, та сама чоловіча мужність, що притягує й лякає водночас.
Я ніколи не відчувала нічого подібного. Навіть Денис, який колись так подобався мені, не викликав у серці тих шалених, тривожних хвиль. Це було щось інше — бурхлива ріка, що змітала на своєму шляху сумніви й заборони.
Його пальці, важкі, прикрашені перстнями з каменями, повільно стиснули мої холодні, майже крижані пальці. Мій погляд зачепився за масивний золотий перстень. На ньому був викарбуваний герб — птах, схожий на ворону, з короною на голові та мечем у лапі.
— Не бійся, Сафіє… — прошепотів він, нахиляючись ближче.
Його голос був хриплуватим, глибоким, наче темне вино, що оп’яняє одним ковтком. Я затремтіла, коли його теплі пальці ковзнули по моїй щоці. Він вимовив моє ім’я так дивно, надаючи кожній літері незвичного звучання, що в мене запекли вуха. Звідки він його знає? Чому так знайомо?
— Обіцяю… я ніколи не завдам тобі шкоди. Я не торкнуся тебе навіть пальцем, якщо ти сама того не забажаєш… — його дихання ледь торкалося моєї шкіри, гаряче й пряне, з ароматом сандалу й моря.
Я раптом пригадала, як колись читала, що в середньовіччі люди рідко милися й намагалися приховати сморід парфумами, через що часто смерділи ще більше. Але він… від нього не тхнуло. Його запах був приємним, густим і теплим, як літній вечір на узбережжі.
Він посміхнувся, і ця посмішка була не хижа — швидше сумна, терпка. Його губи нахилилися до моїх.
— Ти ж не будеш заперечувати? — тихо запитав він, і очі його засяяли дивним, тривожним світлом.
Моє серце закалатало так, що здалося — він чує його удари.
---
Я мовчала. Я навіть не наважувалася підняти на нього погляд. Хіба сміла? Хіба мала право суперечити своєму володареві?
Щоб там не писали у сучасних книжках про зухвалих і відчайдушних героїнь середньовіччя — жінка того часу завжди була власністю. Спочатку вона належала батькові, потім чоловікові. Я ж… я була лише однією з дочок свого батька, дорогою прикрасою, товаром для укладання вигідного союзу. І він, мій батько, з легким серцем подарував мене цьому іменитому гостеві — як зарок дружби та підтримки.
Я знала своє місце. Так мене виховували з дитинства. Такі думки билися в моїй голові, мов оси в банці. Але ж ні… Ні, це не мої думки. Не можу я так думати. Мій батько завжди вчив мене бути сильною, ніколи не коритися, відстоювати себе — навіть якщо проти тебе весь світ.
І тут… його губи. Вони торкнулися моїх — наполегливо, але ніжно, терпко, наче стиглий гранат. У цьому поцілунку було стільки сили й пристрасті, що я забула про все на світі. Я відчула, як мій страх тане, перетворюється на жарке тремтіння десь глибоко в животі. І я… я відповіла йому.
Карету різко підкинуло на вибоїні — і я прокинулася.
Незнайомець щез. Замість нього поряд сидів Денис, який здивовано дивився на мене.
— Що тобі снилося? — з лукавою посмішкою запитав він. — Ти так чмокала, ніби з кимось цілувалася.
Я відчула, як обличчя заливає жар.
— Нічого, — сердито буркнула я й відвернулася до вікна, щоб приховати сором.
Засніжені гірські схили миготіли за вікном, як у калейдоскопі. Ні, це не вони рухалися. Це ми неслися вузьким серпантином, а за кожним поворотом дорога здавалася ще стрімкішою й небезпечнішою.
Раптом машина різко звернула — й перед нами постав Вітряний Пагорб.
Я не знала, чого очікувала… Може, готичного замку з вежами й витіюватими балюстрадами, від яких перехоплює подих? Але те, що постало перед моїми очима, викликало лише розчарування.
Ось відредагований уривок у кінематографічному, літературному стилі, який гарно звучатиме в аудіокнизі:
---
Це була двоповерхова будівля у формі літери П. Її стіни, колись пофарбовані в світло-сірий колір, тепер виглядали гнітюче й занедбано. Фарба облупилася, місцями оголивши таку ж сіру, потріскану тиньку, від чого маєток здавався ще старішим і холоднішим. Одного лише погляду вистачило, щоб у грудях похололо: тих двадцяти п’яти тисяч навряд чи вистачить на ремонт. А може, й половини не стане.
— Можливо, всередині він виглядає краще… — невпевнено мовив Денис, кидаючи на мене обережний погляд, ніби боявся моєї реакції.
— Вітаю, подруго. Щойно ти стала власницею руїн… зате в горах! — не втрималася Ірка й розсміялася, весело штовхнувши мене ліктем.
Машина скреготливо проїхала крізь перекошені ковані ворота. Іржа вже давно роз’їла їх петлі, а самі ворота трималися, здається, лише з милості вітру. Паркану, який мав би їх продовжувати, не було — лише поодинокі, повалені бетонні стовпці, порослі мохом і бур’янами.
Автомобіль заїхав на просторий двір, обсаджений високими модринами та смереками. Колись це місце, мабуть, мало величний вигляд, але зараз у повітрі відчувалася тільки волога й запах старого дерева. Машина зупинилася перед широкими скляними дверима, що вели до фоє. Сходи, викладені кольоровою плиткою, не підіймалися догори, а спускалися вниз, наче запрошуючи увійти в черево цього занедбаного гіганта.
Назустріч нам вийшла жінка. Висока, струнка, з чорною гладко зачесаною зачіскою, викладеною в ідеальний вузол. Вона йшла повільно, але рішуче, наче господиня цього місця. Її одяг — світло-сірий светр із високим коміром і широкі шерстяні штани того ж кольору — підкреслював стриманість та холодність натури. Оціночний погляд темних очей ковзнув по нас і зупинився на мені. Тонкі вуста, ледь підфарбовані ніжно-рожевою помадою, зневажливо стиснулися. В цю мить я відчула себе не спадкоємицею цього маєтку, а… сторонньою, чужою.
Вона підійшла ближче, її кроки луною віддавалися у дворі.
— Марина Аласі. До ваших послуг, — мовила вона крижаним тоном, простягаючи мені тонку руку з довгими пальцями. На вказівному пальці виблискував масивний золотий перстень зі смарагдом.
