Спочатку:
На сторінку книги
Незважаючи на те, що майже всю ніч сипав сніг, двір у маєтку й стежки в тому, що колись називалося парком, були вже ретельно прочищені. Я зупинилася й обвела поглядом навколо. Хто б це міг зробити? Навряд чи пані Марина взялася б до лопати та мітли. У садових ельфів я також не вірила — навіть якби вони існували, то точно б страйкували в таку холоднечу. Залишалася ще версія про найманого працівника… хоча я жодного разу не бачила поблизу бодай натяку на інші будинки. Треба буде обов’язково розпитати про це економку.
Ми з Іркою неквапливо прогулювалися тим, що лишилося від парку. Нині це радше нагадувало хащі, де за кожним кущем, здавалося, міг причаїтися вовкулака.
— Він тобі сподобався? — раптом запитала Ірка, вивівши мене з роздумів.
— Хто? — я здивовано на неї глянула.
— Твій наречений, — багатозначно протягнула вона.
— Він не мій наречений, — заперечила я сердито й підкинула ногою соснову шишку, яка валялася посеред доріжки. — І він мені зовсім не сподобався. Огидний тип.
Ірка хитро примружилася, її очі сміялися.
— Слухай… якщо він тобі не подобається, може, віддаси його мені?
Я пирснула зі сміху. Цікаво, як вона це уявляє? Роздрукувати довідку «відмова від нареченого» чи передати його з рук у руки під розписку?
— Залюбки. Хочеш, навіть стрічкою блакитною перев’яжу.
Ірка засміялася так голосно, що якась снігова грудка з дерева впала просто поруч.
— Це добре! — видихнула вона, коли трохи заспокоїлася. — А то я вже думала, що він тобі таки сподобався.
— Взагалі він файний, — визнала я з неохотою. — Але надто самовпевнений. До речі… — я різко змінила тему. — А де подівся Денис?
Справді, я не бачила його від самого сніданку й почала було хвилюватися. Наче він щось говорив про те, що планує вирушити до міста на лижах, але тоді я була занадто схвильована приїздом «нареченого», щоб звернути увагу.
— Здається, він знайшов у комірчині старі лижі й вирішив трохи покататися, — підтвердила Ірка. Вона посміхнулася краєчком губів. — Ну так що? Дозволяєш мені звабити цього князька?
Очевидно, Мирча Ракоці встиг запасти їй у серце — так само швидко, як гаряче вино в голову на морозі.
— Можеш робити з ним усе, що завгодно. Мені байдуже, — відказала я відсторонено, хоча сама відчувала, що це неправда. Думки знову повернулися до шафи з порцеляновими фігурками. Чому хтось їх краде? І навіщо? Моя тітонька, певно, недаремно завжди замикала ту шафу на ключ.
— До речі… — я серйозно глянула на подругу. — А коли він приїхав? Щось я не чула, щоб під’їжджало таксі.
Ірка лише знизала плечима.
— Не знаю. Коли я прокинулася й пішла до туалету, він уже був у вітальні.
— Дивно… І слідів від коліс теж не було.
— Це тому, що доріжки почистили, — пояснила подруга так, ніби це розв’язувало всі загадки.
Я лише похитала головою. Логічно? Можливо. Але в мене не полишало дивне відчуття, ніби він з’явився нізвідки. Наче виник просто з повітря — і одразу ж всівся за рояль, наче чекав на нас.
Доріжка виринула з парку й почала повільно спускатися пологим гірським схилом до річки, що, мов срібляста стрічка, звивалася між гір.
— Дивись! — раптом вигукнула Ірка. — Там якийсь будинок!
Я зиркнула туди, куди вона показувала, й справді — усього за кілька сотень метрів, сховавшись серед густих смерек, стояла невеличка хатина. Хоча… хатина — це звучить занадто романтично. Те, що ми бачили, радше нагадувало столітню хибару з перекошеними стінами та солом’яним дахом, що місцями просів від снігу. Мало вірилося, що тут хтось живе, та доріжка до дверей була старанно прочищена, а з низького, покрученого комина підіймався тонкий струмок диму.
— Цікаво, хто тут мешкає? — захоплено озвалася Ірка й поспішила до будинку.
Я хотіла її зупинити, але вона вже рішуче крокувала вперед, і мені не залишалося нічого іншого, як іти слідом. Біля дверей стояли складені лопати й стара, потерта мітла. Грубо збиті дерев’яні двері, пофарбовані блідою синьою фарбою, були підперті березовим віником. Отже, господарів удома зараз не було.
— Схоже на хатинку Баби Яги, — зробила висновок Ірка, намагаючись зазирнути в низенькі віконця, які ледь видніли біля самої землі.
Та дарма: шибки затягнуті щільними ганчірками, що слугували фіранками, й побачити крізь них бодай щось було неможливо.
— Скоріше виглядає так, ніби тут оселився якийсь волоцюга, — заперечила я й насторожено озирнулася.
Низькі снігові хмари закрили сонце, важкі й темні, як перед бурею. У грудях з’явилося тривожне відчуття: а раптом нас тут замете? Наче в тому детективі Агати Крісті… «Суто англійське вбивство», здається.
Ірка тим часом відсунула віник убік і штовхнула двері. Ті зі скрипом розчинилися, впускаючи запахи холодної сирості й старого дерева.
— Ірко, зачекай! — спробувала я її зупинити, але вона вже зайшла всередину.
Я похапцем подалася слідом і схопила її за руку саме тоді, коли вона збиралася відчинити обшарпані двері, що, вочевидь, вели до житлової кімнати.
— Зачекай… Гадаю, нам краще піти звідси, — зашепотіла я. — Хто б тут не мешкав, ми не маємо права вдиратися в чужий дім.
Ірка зиркнула на мене й презирливо фиркнула.
— Ти забула, що тепер володієш усім цим? — підкреслено спокійно нагадала вона. — Ця халупа стоїть на твоїй землі, тож ти маєш повне право тут бути.
— Ні! — я заперечила занадто різко, навіть для себе самої. — Не маю.
— Чому ж це?
— Хоча б тому, що я ще не отримала прав власності. І, схоже, ніколи не отримаю. Невже ти справді думаєш, що я погоджуся вийти заміж за першого-ліпшого лише заради цих руїн?
Ірка розгублено кліпнула очима й навіть зупинилася, ніби не знала, що сказати.
— Нууу… — протягнула вона з винуватою посмішкою. — Я сподівалася, що здоровий глузд переможе твій дурний норов. Зрештою, Мирча Ракоці не такий уже й поганий. Він молодий, вродливий, багатий… і, до всього, князь.
Я важко видихнула й похитала головою, ще раз окинувши поглядом похмуре подвір’я перед хатиною. Вітер із гір тягнув запах диму й сиру вогкість, від чого ставало не по собі.
Я лише презирливо фиркнула на її слова.
— І лише тому я маю погодитися вийти за нього?
Ірка знизала плечима, мовляв, хіба це так уже й погано.
— А чому б і ні? Он Діанка з паралельного класу підхопила собі багатого дідка — тепер у джипі роз’їжджає.
— Так, а ще з лікарень не вилазить, бо він її б’є, варто лише комусь не так на неї глянути, — нагадала я їй іншу сторону цієї медальки.
— Не думаю, що Мирча буде тебе бити.
— Річ не в тому.
— А в чому ж? — ніяк не могла зрозуміти подруга.
Ми зовсім забули, що перебуваємо в чужому будинку, не маючи на те жодного права. Що, якщо зараз увійде власник? Що ми йому скажемо?
— Він мені не подобається, — різко випалила я. — В ньому є щось… щось неприємне, щось, чого я не можу пояснити. Він… якийсь несправжній. Фальшивий, наче оте циганське золото.
— Не говори дурниць. До того ж ти завжди можеш розлучитися. Ніхто ж не змушує тебе жити з ним вічно. Отримаєш спадок — і розлучитесь. Я почекаю.
Я отетеріла від почутого, щелепа ледь не впала на підлогу. Тим часом Ірка вже впевнено штовхнула облуплені двері, що вели до єдиної кімнати, яка правила тому, хто тут жив, за кухню, вітальню й спальню водночас.
Я не знала, чого очікувала побачити. Можливо, стіни, завішані зброєю, фотографії жертв чи бодай гори брудного посуду на столі. Та нічого цього не було. Обстановка була вбога й дивно правильна. Біля дверей стояла грубка, на якій щось тихо булькало в начищеному до блиску казані. Значить, хазяїн може повернутися будь-якої миті.
Кімната була на диво чистою. Але меблі й ганчірки (бо інакше те, чим були вкриті ліжко й стільці, назвати не можна) видавали крайню нужденність господаря. Все довкола виглядало так, ніби було зібране по смітниках. У повітрі відчувався запах хвої й легка нота сандалу. Моє серце раптом стиснулося від невимовної, глухої туги.
Я перевела погляд на одяг, що висів на вбитих у стіну гвіздках: дешеве, поношене лахміття. Ірка, мабуть, мала рацію — тут живе якийсь волоцюга.
Раптом мені здалося, що за вікном майнула чиясь тінь. Я різко обернулася, відчувши, як холодок пробігає вздовж хребта.
— Ходімо звідси… хутчіше, — зашепотіла я, хапаючи Ірку за руку.
— Та ти що, з глузду з’їхала? — невдоволено буркнула вона, але пішла за мною, щось бубонячи собі під ніс про те, що я боюся навіть власної тіні.
Я не стала сперечатися. Нехай думає, що хоче. Лише б скоріше вибратися з цієї хати.
