Спочатку:
На сторінку книги
— Спробуєш сперечатися — і… — Марина сунула мені в обличчя електрошокер, який потріскував зловісними іскрами. — Я приставлю цю чарівну штучку до твого милого личка. Зрозуміла?
Я відчула, як тіло сковує крижаний страх, але змогла лише ствердно кивнути. Марина задоволено посміхнулася, її пальці лагідно, але принизливо поплескали мене по щоці.
— Файна дівчинка. Будеш слухняною — і все скінчиться швидко…
Її слова пролунали, як лиховісне пророцтво. Мене пройняв холодний піт. Господи, що вона має на увазі?
Слухняно, мов автомат, я одягла сукню. Вона була замала, тісна, тканина впиналася в ребра, і кожен рух віддавався болем. Жінка окинула мене оцінюючим поглядом і криво посміхнулася.
— Бачиш, як усе просто? — сказала вона, солодко-отруйно. — Будь ти одразу слухняною — нічого цього б не сталося. І твій хлопець не постраждав би.
— Що ви з ним зробили? Де він?! — голос мій зірвався.
— Тобі не варто хвилюватися за нього… у всякому разі поки що. — Марина знову посміхнулася своєю хижою, майже звіриною посмішкою.
— Навіщо вам це все? — я намагалася виглядати хоробро, хоча всередині все стискалося. — Як те, що я силоміць вийду заміж за вашого сина, зніме прокляття? Наскільки я знаю, лише щире кохання може це зробити. А я не кохаю Мирчу. І ніколи не покохаю. Серцю не накажеш, навіть якщо прикладати до нього електрошокер.
Її очі спалахнули в темряві — чи то гнівом, чи то від цікавості. На вустах блукала недобра, хижа посмішка.
— Твій хлопець, щоправда, розумний. Дуже розумний, я б сказала. — Марина зробила паузу, наче смакуючи момент. — Та він розкрив лише частину прокляття. Ту, що стосується мого пасинка — Матео Ракоці. Так, щоб зняти закляття з нього, його має покохати діва чистого серця. Але щоб звільнити мене та мого сина… її кохання не потрібне. Лише згода стати його жінкою, скріплена кров’ю. Кров’ю невинної діви.
— Кров’ю?… — слова ледве зірвалися з моїх вуст. Кров у жилах стала крижаною.
— Так, моя люба. — Марина кивнула, її посмішка потемніла. — Твоя кров — кров дванадцятої діви з коліна Матео — має окропити вівтар, на якому триста років тому було створене це закляття. Але не хвилюйся… нам же потрібна не вся твоя кров. Лише дванадцять крапель.
— Дванадцять… — я ковтнула клубок у горлі. Це мало звучати заспокійливо. Лише дванадцять крапель… Що таке дванадцять крапель? Це ж ніщо…
— Дванадцять останніх крапель. — додала вона, і її посмішка стала схожа на оскал.
Земля поплила під ногами. Я вхопилася за спинку стільця, відчуваючи, як руки тремтять, а холодний піт стікає по спині.
— Якщо для вас важлива саме невинна кров, то як ви поясните, що ваш синок намагався збезчестити мене? — голос мій здригнувся, але я змусила себе вимовити це.
— Мій синок — телепень, — роздратовано кинула Марина. — Він чомусь вподобав тебе і вирішив таким чином “врятувати”. Надіятися на твого товариша марно, тож він вирішив діяти сам. На щастя, навіть цього зробити не зміг.
Вона фиркнула й різко обернулася до мене. Очі спалахнули рішучістю, від якої в мене похололо всередині.
— Досить балачок. Ми й так витратили надто багато часу.
Марина схопила мене за руку. Її пальці вп’ялися в шкіру, мов залізні кліщі. Вона потягла мене за собою коридором, що тягнувся, мов нескінченний, наповнений тьмою й гулом власного серця.
У вітальні вже зібралися всі. Ірка, в вечірній сукні, сиділа біля каміна. Її обличчя було сірим, мов попіл, очі тьмяні — вона виглядала так, ніби вже перебувала на чиїхось похоронах. І це були мої похорони.
Мирча сидів біля стола. Його обличчя було білим, як крейда, погляд винуватий і наляканий, ніби він сам розумів, що стоїть тут не як наречений, а як кат.
За столом, з хижим задоволенням, сидів пан Заблоцький. Він протирав долоні, а очі його блищали від нетерплячки.
— Ну що ж, шановні пані та панове, — промовив він з театральною урочистістю. — Ми зібралися тут, у цей чарівний зимовий вечір, щоб стати свідками священного союзу. Сьогодні ця жінка і цей чоловік скріплять шлюб перед нами… і перед Всевишнім.
Марина штовхнула мене до столу. Я заплуталася у довгій спідниці й мало не впала, якби Мирча не підхопив мене. Його руки були холодні, мов лід.
За нами до зали увійшов Вовк, тягнучи Дениса. Хлопець ледь тримався на ногах. Його обличчя було в синцях, ліве око почервоніло й налилося кров’ю, губи потріскалися. Руки зв’язані за спиною товстою мотузкою.
Я кинула на нього погляд, повний провини й відчаю. Це я впустила його в це пекло. Це моя вина.
Марина схопила мене за руку ще міцніше. Лише тепер я помітила у її другій руці срібний ніж з чорною рукояткою, на якій виблискували химерні символи.
Денис сіпнувся, намагаючись вирватися з лап свого тюремника, і миттєво отримав потужний удар прикладом пістолета в спину. Глухий звук удару розтягнувся в повітрі, мов відлуння похоронного дзвону. Вовк влучив точно. Він знав, куди бити. Обличчя хлопця перекосилося від болю, він різко зхопив повітря й зблід. По його чолі покотилися краплі холодного поту. Денис похитнувся, і лише залізна рука тюремника втримала його від падіння.
— Тварюки… — прослизнуло в мене в думках.
Аласі тим часом повільно, майже ніжно, поклала лезо ножа на мою долоню, а тоді різко, без жодного попередження, чиркнула. Біль вдарив, наче розпечене залізо. Я судомно зойкнула, а свіжа, гаряча кров ринула тонким струмком.
— Ні… — хрипло видихнула я, дивлячись, як вона спокійно підставляє під рану порцелянову філіжанку, в яку моя кров стікала важкими краплями. Плюс, плюс… кожен звук падіння — як відлік мого часу.
Я в розпачі кинула погляд на Ірку. Вона сиділа, опустивши очі в підлогу, бліда, мов полотно. Здавалося, її власна душа вже залишила це тіло. Очевидно, вона вже й сама не рада була тому, що влізла у це пекло.
Аласі нарешті відпустила мою руку. Я відчувала, як пальці поколює й німіє від втрати крові. Вона взяла перо, вмочила його в мій червоний дарунок, що скупчився на дні чашки, й протягнула мені документ.
— Підписуй! — холодно скомандувала.
Я підняла на неї погляд, повний ненависті, й все ж узяла перо.
— Ну ж бо… — її голос тремтів від нетерпіння, очі блищали скаженим вогнем.
— А якщо ні? — з викликом у голосі запитала я, намагаючись бодай на мить відчути, що ще контролюю власну долю.
— Тоді твій друг заплатить за твою впертість. — Її тон не змінився, він залишався крижаним, майже байдужим. Вона кивнула Вовкові.
Той без жодного слова приставив дуло пістолета до Денисової скроні. Метал видав короткий клац, коли він зняв запобіжник.
— Тобі, лялечко, краще не випробовувати наше терпіння. — прошипів Вовк, нахилившись до мене так близько, що я відчула запах тютюну й заліза.
— А якщо я підпишу — ви відпустите його? — мій голос здригнувся.
Відповіді не було. Лише холодні, жорстокі погляди. І ті "останні дванадцять крапель", що не йшли мені з голови.
Аласі кинула швидкий погляд на старовинний годинник у кутку й на мить зблідла. Стрілки показували опів на дванадцяту й невпинно наближалися до магічної миті, коли настане новий рік.
— Так. Звісно. — випалила вона, штовхаючи мене в плече. — Давай. Підписуй.
Я поставила підпис. Поставила навіть не читаючи тексту , химерний почерк і невідома мова робили його безглуздим ребусом. Лише останній штрих пера і кімнату прорізав голосний, лиховісний сміх Аласі.
Я чекала грому, блискавки, щоб завершити епічність моменту… Але замість того почувся далекий гуркіт феєрверків з міста. Нічне небо за вікнами миготіло кривавими спалахами святкування.
— Відпустіть його. Ви обіцяли. — прохрипіла я, вказуючи на Дениса.
— Обіцяли? — Марина зобразила щире здивування. — Я щось не пригадую.
Вона відвернулася, і я відчула, як мене схопили за лікоть. Заблоцький, хоч і літній, стискав його залізними пальцями.
— Ходімо, дівчино. Нам треба поспішати, якщо хочемо встигнути до півночі.
Я ледь встигла перевести подих, як мене силоміць потягли в іншу залу. Атмосфера тут була ще тяжча.
Жодного святкового столу, жодних квітів. Високі вікна були задушені важкими чорними шторами. Світло свічок тремтіло, відкидаючи на стіни пентаграму, викладену з черепків. У центрі стояв мармуровий вівтар, чорний, як сама ніч.
Коли мене підвели до нього, я зрозуміла: підпис був лише початком. Вони задумали щось набагато гірше.
— Ні! Ні, не смійте! — я билася й пручалася, але мене швидко повалили на холодну плиту. Марина знову вдарила шокером у шию. Світло згасло в моїх очах.
Коли я отямилася, руки й ноги були міцно зв’язані мотузками. Я лежала на вівтарі, приречена.
Марина Аласі вже змінила вбрання: чорна шовкова мантія з каптуром спадала з її плечей, а сиве волосся обрамлювало обличчя, спотворене фанатизмом. У руках вона тримала товстезний фоліант і той самий срібний кинджал.
Вона шепотіла слова на невідомій мені мові. Кожен звук звучав, як прокляття, від якого холодилася кров у жилах. Біля неї стояв Мирча. Блідий, як смерть, він не зводив наляканого погляду з матері.
— Ти маєш зробити це, якщо хочеш зняти з себе прокляття, яке наклали на нас її предки. — Марина простягнула йому кинджал і кивнула в мою сторону.
Мирча зробив крок назад. Його очі розширилися від жаху.
