Раді Вас бачити!

Ми йшли мовчки. Після бою розмова якось не клеїлася. Навіть Майка більше не намагалася щось почати. Вайро крокував трохи попереду, але я бачив — він постійно коситься на Фаркса.

Коридор поступово розширювався. Руни на стінах ставали яскравішими, складнішими, перепліталися між собою, утворюючи цілі візерунки.

І чим далі ми просувалися, тим менше це місце нагадувало печеру. Скоріше воно ставало схожим на нутрощі механізму.

— Стоп, — тихо сказав я.

Попереду простір різко розкрився, перетворюючись на зал. Величезний, майже ідеально круглий. Стіни йшли вгору, гублячись у напівтемряві, а в центрі стояло дещо.

Якась конструкція. Масивна, багаторівнева, зібрана з тих самих «кам’яних» сегментів, які вже більше нагадували вирощені й оброблені кристали. Усередині неї текли світлові лінії — повільно й ритмічно, розганяючи чи то енергію, чи рідину, мов кров судинами.

А в самому центрі — тьмяно-золоте пульсуюче ядро.

[Об’єкт виявлено: Невідомий механізм]

[Статус: частково активний]

— Ого… — видихнула Майка й уже рушила вперед. — Оце так знахідка!

— Обережно, — буркнув Вайро, але не зупинив її.

Моя пасивка мовчала. Повністю. І це було дивно. Я вже настільки до неї звик, що сприймав її як майже стовідсотковий сенсор оточення. А тут — нічого. Або об’єкт поза всіма ігровими бібліотеками… або вона все ж не всесильна.

— Чорт зна що, — тихо сказав я. — Це щось нове.

Майка вже обійшла конструкцію по колу, водячи сканером.

— Тут є інтерфейс, — сказала вона. — Але якийсь дивний. Не стандартний.

— Дай гляну.

Я підійшов ближче. І майже одразу зрозумів, чому дивний. Жодних звичних кнопок. Ніяких «активувати» чи «взаємодіяти».

Лише текст.

[Фрагмент даних відновлено]

…ядро світу нестабільне…

…енергія сплетінь виходить за межі допустимих значень…

…запуск стабілізатора вузла…

Я завмер.

— Повтори, — тихо сказав Вайро.

— Це не квест, — відповів я. — Це лог.

Я провів рукою над поверхнею. Лінії всередині конструкції трохи посилили світіння.

— «Ядро світу»… «сплетіння»… — пробурмотів я. — Дідько…

Пам’ять підкинула щось давнє. Чутки. Форуми. Зливи. Старі обговорення, які потім швидко зачистили.

— Лансо? — Майка подивилася на мене. — Ти щось знаєш?

Я повільно кивнув.

— Можливо.

Я зітхнув.

— Коли Нідл тільки запускали, як і в будь-якому великому проєкті, були витоки. Неофіційні. Про архітектуру світу.

Вайро схрестив руки.

— І?

— Там згадувалися вузли. Точки, де фрактали «зшиваються» з основною структурою. Щось на кшталт регуляторів для адмінів — якщо треба приєднати потрібний фрактал до Голки або до стабілізованої локації.

Майка примружилась.

— Типу серверних хабів?

— Приблизно.

Я подивився на ядро.

— Їх називали «Серце Вузла».

Навіть світло всередині конструкції ніби сповільнилося.

— Та знову ці легенди, — буркнув Вайро. — Половина з цього — байки. Наче хтось щось знає, ніби комусь можна заплатити й отримати собі територію, або існує адмінський артефакт — раз, і фрактал уже твій. Мрія всіх гільдмайстрів сервера.

— Можливо, — кивнув я. — Але якщо це воно…

Я не договорив.

Бо це змінювало все. Не просто рідкісний лут. Не просто звіт для гільдії. Це рівень, на якому гра перестає бути просто грою. І стає тим, за чим побіжать усі гаманці Голки.

— І що воно робить? — тихо спитала Майка.

— Стабілізує фрактал, — відповів я. — Або керує ним.

— Або ламає, — додав Вайро.

— Або ламає, — погодився я.

Я вже збирався підійти ближче, коли почув:

— Він знав.

Тихо. Майже пошепки.

Я різко обернувся.

Фаркс стояв біля входу до залу, не рухався і дивився на ядро.

— Що ти сказав? — запитав я.

Ніби прокинувшись, він відповів:

— Нічого.

— Ні, — я похитав головою. — Ти сказав: «він знав, що воно тут».

Вайро зробив крок ближче.

— Хто «він»?

Майка перевела погляд із мене на Фаркса.

— Народ…

Фаркс стиснув руку. І вперше за весь час я побачив, що він нервує.

— Це не важливо, — повторив він.

— Уже важливо, — жорстко сказав Вайро.

— Вайро, зачекай, — спробувала втрутитися Майка.

— Ні, не зачекаю. — Він не зводив погляду з Фаркса. — Спершу дивні скіли. Гаразд, у всіх бувають приколи класу. Потім агро тільки на тебе. Тепер це. Хто і що знав? І голос. Ну давай, ще раз розкажи історію про зламану камеру.

Фаркс повільно видихнув.

— Ви не зрозумієте.

— А ти спробуй, — спокійно сказав я.

Він подивився на мене. Довго. Секунда. Дві.

А потім явно вимкнув голосовий фільтр мікрофона.

— Я не мала заходити сюди з вами, — сказала вона.

Жіночий голос.

Майка завмерла. Вайро — теж.

— У грі немає зміни статі, — тихо сказав він. — Перевірка під час логіну. Біометрія. Це неможливо.

— Знаю, — відповіла вона.

Я дивився на неї, не перебиваючи.

— Тоді як? — запитала Майка.

Фаркс ледь усміхнувся. Або вже — усміхнулася.

— Довго пояснювати.

— І не треба, — сказав Вайро. — Нам достатньо того, що ти брешеш.

Вона різко підняла погляд.

— Я не брехала.

— Справді? — він зробив крок уперед. — Тоді почнемо спочатку. Хто ти така?

Я бачив, як вона вагається. Ніби вирішує — говорити чи ні. І що буде, якщо скаже.

— Мене звати… нехай буде Фара, — тихо сказала вона. — Фаркс — просто нік цього персонажа.

Майка кліпнула.

— Окей. Уже краще.

— І я тут не випадково.

Я кивнув.

— Це ми вже зрозуміли.

Вона перевела погляд на ядро.

— Я шукаю людину.

— Кого? — спитав я.

— Мого брата.

— Продовжуй.

— Кел, — додала вона. — Його звати Кел.

— І він був тут, — припустив я. — Альфа, бета або адмінський доступ.

Фара повільно кивнула.

— Так.

Її погляд знову повернувся до ядра.

— І цей фрактал… — вона зробила крок уперед, — це ключ.

Я подивився на конструкцію. Моя пасивка все ще мовчала.

Але я вже чітко знав: ми влізли в щось, що стане великою проблемою.

Навіть не великою.

Величезною!