Спочатку:
На сторінку книги
Сигнал ставав дедалі сильнішим. А що далі ми йшли, то сильніше «пливла» реальність. Шари починали накладатися один на одного все частіше, рухи прискорювалися, а лінії під ногами втрачали чіткість.
— Мені це не подобається, — сказав Вайро.
— Пізно, — відповів я. — Ми вже всередині. І вибору, подобається нам чи ні, нам ніхто не давав.
Фара йшла поруч зі мною.
— Це центр, — тихо сказала вона. — Або щось схоже на нього.
Майка нервово всміхнулася:
— Ну звісно. Найбезпечніше місце. Коли ти Дороті в хатинці й просто в центрі урагану.
Ми вийшли в чергове «розширення». І цього разу це був не просто простір. Це була сцена.
Круглий майданчик, як у залі з першим фрагментом Серця Вузла, тільки тут усе було «чернетковим». Без текстур. Без деталей. Схематичним. Наче світ не до кінця прогрузився, а ШІ ще не почав свою роботу, нарощуючи візуал. Хоча, в принципі, в цьому, може, і була відповідь. Графічного ШІ тут не було.
У центрі був розлом. Тонка тріщина в просторі, з якої просочувалося тьмяно-золоте світло. Ага, прикрутили емісію.
Я зупинився, підійшов ближче і, скажімо так, трохи впав у шок.
— Нам не може так щастити! Але це воно.
Вайро підійшов ближче.
— Схоже на той шматок.
— Бо це і є ще один шматок, — сказав я.
Але не такий фрагмент, як у нас. Цей був якимось «живим». Пульсував і світився.
Майка тихо сказала:
— Це як ядро без оболонки. Ну, типу, знаєте… дістали його, збагатили уран.
Фара завмерла.
— І це означає?..
Я кивнув.
— Хтось уже намагався його витягти. І не зміг.
Ми озирнулися й майже одразу знайшли підтвердження. Слідів було багато. Але чому саме тут?
До того ж тут явно був бій. Глибокі розрізи в шарах. Вм’ятини. Обривки ефектів.
— Їх затисли, — сказав Вайро.
— Або перевіряли, — поправила Фара.
Майка насупилася:
— Зачекайте…
Вона підійшла ближче до розлому.
— Інтерфейс знову оновився і додав функції.
Я теж це помітив.
[Об’єкт: фрагмент артефакту (нестабільний)]
[Доступ: обмежено]
[Вимога: синхронізація]
— Синхронізація з чим? — спитав Вайро.
Я дістав наш фрагмент — перший, який ми витягли з табору. Другий фрагмент одразу відреагував. Світло всередині посилилося, а простір навколо почав вкриватися дрібною ряб’ю.
Фара різко сказала:
— Не роби цього!
Я завмер.
— Чому?
— Бо вони таке зробили, — тихо відповіла вона.
І в цей момент ми побачили. Відображення в шарах. Фігури гравців. П’ять… ні, шість людей з емблемами «Ешелону». І серед них один тримав цей самий фрагмент. Намагався поєднати. А далі їх просто рознесло по шарах. Розмазало по всій цій кишені.
— От лайно… — видихнув Вайро.
Майка відступила на крок:
— Це не просто захист артефакту.
Я кивнув.
— Це фільтр доступу.
— А якщо ми бачимо відображення того, що сталося… то чому цей активований фрагмент тут у нас? Може, це теж відображення? Або це якраз справжній фрагмент, який треба було дістати саме таким методом у цій «кишені»? — Майка висипала на наші голови стільки запитань, що ми просто зависли, обдумуючи всі варіанти.
І тут тишу розрізав звук. Клацання.
Перед нами спливло повідомлення:
[Прогрес випробування: 2/3]
[Умова: виконано частково]
[Доступ до виходу: відкрито]
— О, дякую, — нервово сказала Майка. — Дуже вчасно. Саме вчасно, поки я собі голову не зламала.
У просторі з’явилися ще одні двері, схожі на перші. Але тепер на її сірому склі був символ. Такий самий, як на платформі з першим фрагментом у тій печері.
Я подивився на фрагмент у руці. Потім на розлом. Потім на двері.
— Рішення швидко, — сказав я. — Беремо другий фрагмент чи валимо?
— Беремо, — одразу сказав Вайро. — Бачиш, два з трьох виконано. Може, це про фрагменти?
— Небезпечно, — сказала Фара.
— Дуже, — додала Майка. — Але…
Вона подивилася на мене.
— Це шанс. І Вайро має рацію, схоже, нам лишилося знайти тільки третій шматок.
Я видихнув. Ага, шанс. Авжеж. Шанс отримати мільйон або шанс, що нас помітять адміни.
Я ступив до розлому. Фрагмент у руці почав вібрувати. Сильніше. І ще сильніше. Сяйво почало розходитися в боки.
— Лансо… — тихо сказала Фара.
— Тримаю.
Я простягнув руку. І в момент, коли світло торкнулося пальців, світ навколо знову схлопнувся.
